Житейський віз

Своїм, тобто людям із Чагрівки, солому брати дозволено. Але часом налітають до скирти і з інших сіл, де не орали і не сіяли, та хто ж їх вчатує. Докія Андріївна розповідає, що ще з осені навозила соломи для своєї корівки: «Але як тепленько надворі, то йду ще, а те нехай полежить до весни». Тепленько — це 13 градусів морозу і їдкий вітер. Але якщо прочалапаєш навіть у гумових чоботях і завернутий у ряднину кілька кілометрів, запряжений у візок, то не те що зігрієшся, а добре впрієш.

Жінка хвалиться, що вже восьмий десяток розміняла. Але як подумати — ось так все життя із зігнутою спиною. Їй ще й десяти не було, як вперше вийшла на колгоспне поле. Тоді навесні саме звільнили їх Чемеровецький район від німців, тож треба було сіяти. А з їхнього двору вже й послати не було кого. Ось так і запряглась в роботу, як у свого візка. Потім за сорок років де тільки не працювала: і на фермі, і в городній бригаді, і на буряках... Чагрівка тоді входила до великого і славного Летавського колгоспу. Були там і орденоносці, і Герої Праці, і передовики виробництва. А Докія Шевчук тільки скромно їм допомагала, тягнучи свого воза. Господарство тоді заробило таку славу і силу, що ще й дотепер на ній тримається. Тамтешній керівник Михайло Шаповал переконаний, що тільки в єдності селянська сила, отож намагається тримати вкупі і землю, і техніку, і людей. Ті, хто свого часу захотів від’єднатись, вже давно у банкрутах — не сіють і не орють, а тільки думають, кому землю в оренду здати. А Чагрівка ще тримається, бо Летава тримається, хоча з кожним роком їй стає дедалі важче. Дивно, навколо села і землі стільки шуму, а щоб хто міг похвалитись, що йому жити стало краще — того немає.

Докія Андріївна і не жаліється, і не радіє. Та й про життя своє багато не знає що розповісти. Батько і брат не повернулись з війни. А мамі в один день принесли похоронки на обох. Розказує, як прочитала, зразу заслабла і втемніла. Так до кінця життя Докія доглядала за нею і трудилась, трудилась, трудилась... Не було коли подумати ні про заміжжя, ні про свою сім’ю — сказано, біднота.

А сьогодні ж можна жити. Он і пенсію дали 400 гривень (це ж по десятці заробила за кожен рік своєї каторжної праці на землі), і за пай давали і зерном, і навіть медом, а можна було ще й кізочку взяти. Але яка то хазяйка з козою: «Я за корову свою тримаюсь. Звикла. Бо нема корови, то якось і їсти нема чого». І на землю Докія Андріївна вже дуже багата. Полишались городи від дідів — хто їх тепер годен обробити? Свої трохи людям дала, трохи травою засіває — скільки там тих соток, то вже й не рахує. Про те, чи буде там хто продавати-купувати, навіть нічого й не чула. А про такі дивні слова, як мораторій, земельні кадастри, вартість землі взагалі знати нічого не знає. Має для себе 20 соток, то таки ще сама й обробляє. Як же в селі без городу? А з городом жити можна. От тільки життя того скільки лишилось? Люди газ проводили, а вона вже й не тягнула до хати. Грошей треба стільки дати, що, напевно, й за рік тієї пенсії не складеш. А потім ще й платити скільки. А скільки вже в тім теплі залишилось жити? Тож «коли тепленько надворі», тягне своїм візком дрова. От і зараз прийде, скине ряднину, до вечора ще й розпалить піч... Так з дня у день, і життя іншого не знає, як тільки впрягтись і тягнути.

А десь там далеко, як в іншому світі, живуть гарно вбрані красиві люди. І є у них шикарні будинки. І сидять вони в красивих кабінетах. І їздять на розкішних авто. І багато хто із них ледь не щодня згадують про Докію Андріївну і розказують, як тяжко їй безконечно тягти того воза. І б’ють себе у груди, що весь час думають, як зробити життя її багатим, хату теплою, старість спокійною. Одна біда: ходять вони різними дорогами і ніяк їм не зустрітись, і в одну упряжку не стати.

Хмельницька область.

Фото автора.