Єврочиновники попередили українських переговорників: угода готується винятково в рамках єдиної політики сусідства (ЄПС) і не передбачає членства в ЄС.

Закінчився перший раунд переговорів щодо нової посиленої угоди між Україною та ЄС замість договору про партнерство та співробітництво, дія якого закінчується на початку 2008 року. Ми дізналися, що про членство — навіть асоційоване не йдеться. А єврокомісар Беніта Ферреро-Вальднер уточнила, передбачаючи можливі фантазії українців щодо вступу до ЄС: «Я хочу, щоб це було дуже зрозуміло, оскільки знаю, що Україна має інші надії. Це ваше право — мати надію». Як у нас кажуть, спасибі й на цьому...

Утім, якщо відкинути образи, то чого ми очікували від ЄС такого, що мало збутися і не збулося? Сумнівно, щоб українці покладали надії на реалізацію обіцянок політиків, котрі йшли з ними на президентські вибори: «У ЄС коли не сьогодні, то завтра, у першому кварталі, за півроку або наприкінці його — неодмінно!» Звісно, така перспектива надзвичайно спокуслива: інвестиції, котрі ми могли б одержати у зв’язку зі вступом, були б саме тим рушієм розвитку, якого ми потребуємо.

Але будьмо реалістами: що ми зробили, щоб наблизитися до євростандартів: від розхлябаного громадського транспорту і розбитих доріг до демократичних засад у таких сферах, як права людини, подоланні корупції, забезпеченні достойного життя тим, хто сам неспроможний це зробити, — пенсіонерам, дітям-сиротам, інвалідам? Політики своїм популізмом щодо вступу до ЄС народили примарні надії у деяких громадян, мовляв, у спільноті люди живуть заможніше. Начебто блага там падають з неба, а не здобуваються важкою працею. То чому дивуємося, коли єврочиновники вважають за можливе пояснювати нам, що «Україна має право — мати надію»?

Тож нинішні домовленості — непоганий результат: ЄПС не передбачає вступу до ЄС, але дає шанс розвивати відносини в усіх галузях. Щоправда, чомусь спільнота дуже по-різному розвиває їх з країнами-сусідами, в тому числі й з Україною. Але чи можемо ображатися за це на Європу? Адже наші політики не лише вдома, а й за кордоном не забувають поливати один одного помиями, розповідаючи, що його опонент або й досі належить до клану бандитів, або становить загрозу українській незалежності. Водночас вони критикують брюссельську політику сусідства і вимагають реальної інтеграції в європейську спільноту. Хто спроможний збагнути таке?

Тож підготовка нової угоди — все-таки крок уперед. Адже вона передбачає ширше, ніж досі, співробітництво в галузях енергетики та боротьби з корупцією, а також створення зони вільної торгівлі, щоправда, після вступу України до СОТ. Переговори про створення зони вільної торгівлі поглиблять економічну інтеграцію, а політичне співробітництво, запевняють єврочиновники, прискорить розвиток демократії, дотримання прав людини і законів в Україні. Але про суто споживацьке сприйняття нами ЄС треба забути раз і назавжди...

У деяких українських ЗМІ з’явилися коментарі, що ЄС на цих переговорах більше зробив для себе, ніж для нас. Ідеться про надійність транспортування вуглецевого палива, дотримання екологічних стандартів, можливість інтеграції ринків нафти, газу та електроенергії, спільної інтеграції газового та електроенергетичного ринків. Європейці захищають власні економічні інтереси? Але ж Україна саме в цій царині має більше можливостей, ніж вони, то давайте робити те саме...

Тим часом фахівці підкреслюють ще одну можливість, яка випливає з нових домовленостей. Ідеться не лише про зону вільної торгівлі, а й про так звану зону плюс. Якщо Україна та ЄС співпрацюватимуть тільки в межах зобов’язань СОТ, твердять вони, то великого економічного прориву в наших торгово-економічних відносинах очікувати не варто. Але є ще варіант «зони плюс», котрий передбачає глибшу інтеграцію, зокрема, двостороннє визнання технічних стандартів, вагомішу технічну допомогу ЄС, інвестиції в українську інфраструктуру та освіту. Можна сподіватися також на вільне просування товарів і послуг, капіталів і робочої сили — звісно, не миттєво, а після не одного року наполегливої праці в цьому напрямі. Ідея не утопічна: достатньо буде, щоб європейські партнери переконалися в тому, що український бізнес та адміністрація спроможні реалізувати ці новації.

Хіба ми на це не здатні? За умови, звісно, великого прагнення виповзти з ями, в якій ми опинилися...