До суспільної стабільності — через нову Конституцію України

Одні пов’язують це протистояння з труднощами впровадження конституційної реформи-2004, яка привела до зміни форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Другі вважають, що ця реформа привела до дисбалансу влади, в результаті чого замість співробітництва гілок влади суспільство отримало перманентну політико-правову «війну» між ними, яка загрожує перерости в суспільно-політичну кризу. Треті стверджують, що сьогодні в українському суспільстві йде об’єктивний процес оцінки та переоцінки конституційних цінностей пострадянської епохи, який має закінчитися формуванням новодемократичної парадигми конституційного розвитку держави.

Аналіз конституційних процесів в Україні з позицій пануючої позитивістської, інакше — нормативістської школи права, для якої все дійсне — розумне, практично мало що дає для розуміння конституційних проблем сьогодення, оскільки, по суті, виправдовує чи намагається пояснити ту суперечливу ситуацію, котра склалася в конституційному просторі держави.

Вищезгаданий аналіз, на наш погляд, може бути ефективнішим з позицій реалістичного підходу, що забезпечується соціологічною школою права, яка не тільки критично переосмислює конституційно-правову дійсність, а й виробляє ідеї та пропозиції, що можуть практично допомогти розв’язанню наявних у цій сфері проблем. Такою конструктивною ідеєю, яка дозволяє ефективніше вирішувати актуальні проблеми конституційного процесу в Україні, є доктрина класичного конституціоналізму, яку успішно розробляють вчені-конституціоналісти О. Батанов, В. Кампо, П. Мартиненко, І. Сліденко, В. Федоренко, С. Шевчук та інші.

Свого часу один з батьків сучасної соціології М. Вебер виділив три типи легітимного панування: традиційний, харизматичний і легальний. Можна стверджувати, що на грунті цих типів панування в сучасних державах функціонують відповідні різновиди конституціоналізму: традиційний, харизматичний і легальний.

Традиційний конституціоналізм — це конституціоналізм, заснований на певній авторитарній (тоталітарній) традиції здійснення державної влади, традиції, яка не співпадає з конституцією держави, але діє внаслідок її постійного використання. Цей різновид конституціоналізму базується на силі влади, а не на авторитеті конституції, хоча така може формально існувати і до неї час від часу можуть апелювати.

По суті традиційний конституціоналізм не є конституціоналізмом у власному сенсі слова, але наукова доктрина країн, де він проголошується «демократичним» і т. д., часто підкреслює його наявність, оскільки це додає владі авторитету, а доктрині — певної вигоди. Цей вид конституціоналізму найкраще представлений у багатьох країнах СНД, які відновили традиційні моделі влади (наприклад, Узбекистан, Таджикистан тощо).

Харизматичний конституціоналізм — це конституціоналізм, що грунтується на здійсненні державної влади демократичним або авторитарним харизматичним лідером, який керується вищими державними чи іншими інтересами. В сучасних державах даний вид конституціоналізму може бути перехідним етапом, наприклад, від традиційного до легального конституціоналізму. Цей вид конституціоналізму частково діяв у деяких країнах Центральної і Східної Європи, зокрема в Польщі в період президентства Л. Валенси, у Чехії за президентства В. Гавела і т. д.

Це приклади харизматичного конституціоналізму демократичного типу. Існує цей вид конституціоналізму й авторитарного типу (наприклад, у Білорусі). Джерелом харизматичного конституціоналізму нерідко є традиційний конституціоналізм, який трансформується, коли в країні з’являється конституційний глава держави, наділений харизмою.

Таким чином, традиційний і харизматичний конституціоналізм — це такі типи конституціоналізму, які фактично означають домінування влади над конституцією. Тільки легальний (інколи його називають реальним або класичним) конституціоналізм полягає у верховенстві конституції над владою. Саме цей різновид конституціоналізму є ідеалом для демократичних країн, а значить, і для України, яка Конституцією проголошена демократичною державою.

Класичний конституціоналізм — це конституціоналізм, заснований на обмеженні державної влади конституцією в інтересах забезпечення прав і свобод громадян, який діє незалежно від партійних уподобань державної влади, амбіцій можновладців та інших виявів політичного і правового суб’єктивізму. Він означає стабільність і прогнозованість суспільного розвитку, гарантованість прав і свобод громадян, підконтрольність державної влади народу тощо. При цьому вихована народом на виборах та інших формах демократії державна влада, розуміючи цінність конституції, не намагається її обійти або порушити задля задоволення нагальних або ситуативних інтересів, а самообмежується заради досягнення стратегічних цілей і завдань розвитку демократичної, соціальної, правової держави.

У посттоталітарних країнах Центральної і Східної Європи, Балтії класичний конституціоналізм встановився в результаті мирних демократичних революцій на рубежі 1990-х років, які змінили легітимний тип панування в цих країнах: від традиційного соціалістичного (радянського) на європейській. Сьогодні цей вид конституціоналізму став актуальним також для таких європейських країн, як Албанія, Грузія, Молдова, Сербія, Україна та деяких інших.

Становлення класичного конституціоналізму в Україні, безперечно, має свої особливості, які, однак, не заперечують загальної тенденції до його утвердження. З цього випливає наступне: хоч би які інтереси та цінності відстоювали ті чи інші політичні сили в боротьбі навколо Конституції України та перспектив її розвитку, вони об’єктивно, тобто незалежно від власної волі, змушені рахуватись з цією тенденцією.

Справді, після вступу в дію конституційної реформи 2004 р. (власне — йдеться про конституційну модернізацію) остання стала каталізатором публічно-правових конфліктів між гілками влади, на тлі того, що певні політичні сили намагаються підлаштувати нову систему організації влади під конкретний політично-корпоративний інтерес. По суті йдеться про протиріччя між традиціоналістським розумінням суті цієї реформи та її новодемократичними цілями.

Очевидно, що Україні непросто було прийти до розуміння класичного конституціоналізму. Після проголошення незалежності вона могла стати на шлях впровадження такого виду конституціоналізму, але для цього тоді не вистачило знань і політичної волі з боку правлячих еліт. Тому фактично в Україні спочатку через укладення так званого конституційного договору 1995 року, а потім і Конституцію 1996 року утвердився традиційний конституціоналізм, який швидко набув авторитарних рис.

Після президентських виборів 2004 р. Україна стала свідком впровадження харизматичного конституціоналізму демократичного типу, який, проте, проіснував недовго і швидко став еволюціонувати до класичного конституціоналізму. Причина: харизматичний конституціоналізм, який не спирається на авторитарну владу (а Президент України — В. Ющенко на неї не може спиратись за визначенням), приречений на таку еволюцію.

Харизматичний лідер України не може повернутися і до традиційного конституціоналізму з тієї само причини.

Чи випадковим був харизматичний конституціоналізм в Україні? Звичайно, ні. Адже безпосередній перехід від традиційного до класичного конституціоналізму в 2004-2005 рр. міг означати тільки різку зміну системи державного врядування, а значить, високим був ризик силових чи насильницьких конфліктів тощо. Це означає, що саме харизматичний конституціоналізм взяв на себе левову частку тих негативних наслідків, які були б неминучі при радикальних конституційно-правових змінах.

Проте через ліберальне ставлення Президента до своїх політичних противників, а інколи й соратників, державницька ідеологія В. Ющенка до певної міри втратила популярність в народі. Але при цьому чинна влада не забула про мету своєї діяльності: перетворити Україну на європейську, конституційну державу, а значить, вона виконує свою історичну місію. Тим часом ані політичні партнери, ані політичні опоненти ще по-справжньому не оцінили жертовність цієї влади, яка задля мирного переходу держави до нового, прогресивнішого розуміння природи влади та конституційних форм її реалізації віддала дуже багато — по суті саму владу. Перехід України до класичного конституціоналізму цілком змінює оцінку конституційних завдань держави і перспектив розвитку її конституційного процесу, який не тільки не зупинився після конституційної реформи-2004, а й набув ще більшого значення.

З одного боку, правляча парламентська коаліція у Верховній Раді України та її уряд борються за продовження конституційної реформи-2004 шляхом поетапного проведення її наступних фаз. На їх порядку денному стоїть конституційна реформа місцевого самоврядування. Ці сили схильні відстоювати елементи традиційно-харизматичного конституціоналізму, бо вони з недовірою ставляться до класичного конституціоналізму, хоча формально його не заперечують. Тобто для них класичний конституціоналізм — це віддалена перспектива.

З другого боку, Президент України та політичні сили, які його підтримують, виступають за проведення нової повноцінної конституційної реформи, а не серії часткових реформ, котрі, як свідчить досвід впровадження конституційної реформи-2004, тільки поглиблюють протиріччя у владній ієрархії.

Ми маємо перейти до вищого типу конституціоналізму і, нарешті, закріпити в Основному Законі ті конституційні ідеали й цінності, які знімуть суперечності між конституційною реформою-2004 і суспільними очікуваннями від неї.

З урахуванням рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. про здійснення влади народом реалізація політичного курсу на впровадження класичного конституціоналізму в Україні можлива принаймні трьома шляхами.

Перший шлях — радикальне оновлення Конституції України (нова редакція) — особливо йдеться про розділи, що стосуються організації державної влади та місцевого самоврядування, або навіть створення нового її тексту та винесення відповідного проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Бажано — за участі парламенту.

Другий шлях — укладання нового Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на певний період (1-2 роки) чи то накладення мораторію на прийняття законів, які стосуються повноважень органів конституційної юрисдикції на час підготовки тексту нової Конституції України, яка після її ухвалення парламентом мала б бути передана на всеукраїнський референдум.

Третій шлях — можливо, найбільш дискусійний, — це винесення на всеукраїнський референдум ключових питань конституційної реформи та ухвалення нової Конституції (її нової редакції) тимчасовими Установчими зборами, сформованими на підставі закону, який передбачав би, скажімо, включення до цих зборів нинішнього складу парламенту і додатково обраних 225 народних депутатів за пропорційною виборчою системою з 1%-м виборчим порогом. З тим, щоб до Установчих зборів могли потрапити й невеликі партії, які матимуть певний потенціал конституцієтворення. Ці нові 225 народних депутатів після новодемократичної конституційної реформи цілком могли б стати членами другої палати парламенту — сенату України.

Ключовими питаннями нової Конституції України повинні бути не обсяги повноважень вищих органів державної влади і їх розподіл, як це було в 1996 р., а проблеми реалізації влади народу, тобто забезпечення правління народу, по волі народу і для народу. А сьогодні народ живе сам по собі, а влада — сама по собі. Має бути інакше: народ повинен бути владою, а чиновники — його службовцями. Бо тільки влада народу дозволить громадянам ефективно реалізувати та гарантувати їхні права і свободи.

Для початку нового конституційного процесу в парламенті за ініціативою Президента варто було б ухвалити Декларацію про народний суверенітет в Україні, в якій, як колись у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., відобразити найсуттєвіші прагнення українського народу в різних сферах суспільного і державного життя. Наприклад, про єдність українського народу від Луганська до Ужгорода та від Києва до Севастополя, про непорушність його природних прав на вільний розвиток і справедливе ставлення до себе влади, про систему стримувань і противаг та роль народу як вищого політичного арбітра у конфліктах гілок влади, про судову владу як гаранта прав і свобод громадян, про євроінтеграцію України тощо. Згодом Декларація про народний суверенітет могла б стати частиною оновленої Конституції України.

Таким чином, ефективне впровадження класичного конституціоналізму в Україні потребує нової Конституції, яка відповідала б новодемократичним ідеалам і цінностям всього українського народу і завданням конституційного будівництва на зразок конституцій країн Центральної та Східної Європи, Балтії.

Микола ОНІЩУК, народний депутат України, кандидат юридичних наук.

Галина ВОЛЯНСЬКА. доцент Киево-Могилянської академії.