Ігри у дитячому садку

Повідомлення так швидко облетіло Хмельницький, що всі мимоволі почали співчувати і маленьким «бранцям підпілля», і їхнім батькам. Але якраз останні були настільки ошелешені скандалом, що просто вибухнули запереченнями стосовно неправдивої, на їхню думку, інформації.

Мами чотирирічних Катрусі і Оленки, вихованок цього садочку, з якими вдалось зустрітися, ситуацію описували зовсім по-іншому. Ніхто силою не змушував віддавати дітей саме туди. Навпаки, батьки довго вмовляли виховательку, щоб вона взялась доглядати їхніх дітей. Марія Михайлівна тридцять років відпрацювала в дитячому садку. Багатьох із теперішніх батьків свого часу саме вона доглядала. Причому робила це так, що ті на все життя запам’ятали тепло і щирість її душі. Отож коли перед ними постало питання вибору дитсадка уже для їхніх дітей, навіть не подумали звертатися до будь-кого іншого, крім Марії Михайлівни. І все було б добре, якби колишній хмельницький дитсадок № 36 працював. Але якраз тут і виникла проблема.

Віддали за борги

Свого часу цей дитсадок був збудований хмельницьким ВАТ «АК АДВІС». Потужне на той час підприємство робило все, щоб його відомчий садочок був одним із кращих в місті. Але з часом завод почав втрачати свої економічні позиції, і вибудувана ним за довгі роки соціальна інфраструктура виявилася надто обтяжливою для підприємства. Коли інші заводи один за одним почали віддавати свої дитсадки у власність міста, ВАТ ще довго трималося за свій, сподіваючись на поліпшення фінансової ситуації. Але два роки тому цей передостанній в місті бастіон відомчих дошкільних навчальних закладів впав.

І все було б нічого, якби підприємство передало його міському відділу освіти. Та в цьому разі пішли іншим шляхом.

На той час завод мав серйозну заборгованість перед Центром зайнятості. Підприємство не змогло розрахуватися за послуги з підготовки фахівців різних спеціальностей. Щоб погасити цей борг, і вирішили розрахуватись... дитячим садочком.

Формально нічого протизаконного в цьому не було. Але цей крок спричинив чимало інших колізій. Насамперед дитячий заклад позбавився своєї спеціалізації, адже утримувати його за рахунок Центру зайнятості було нелогічно, а до того ж і фінансових можливостей бракувало. Спочатку тут планувалося створити навчальний центр з підготовки фахівців різних галузей. Але все це потребувало солідних капіталовкладень, тому справа затягнулась на невизначений термін.

Міська влада і управління освіти теж втратили право і контроль над колишнім дитячим садком, тому про відновлення його роботи не було й мови.

Отож не залишалося нічого іншого, як дві групи дітей розформувати і відправити їх у сусідні дошкільні заклади, а персоналу запропонувати шукати іншу роботу.

Більшість із них працевлаштувалась, як могла. Але найвідданішим працівникам садочку, які пропрацювали тут все життя, було важко відірватись від свого дітища. Вигляд дитячих ігрових, спалень, роздягалень, у яких збереглася колишня обстановка, але не чути дитячих голосів, справді справляє гнітюче враження. Для колишніх вихователів, нянь і батьків було просто незрозумілим, як такий чудовий садок віддати на поталу часові та руйнуванню. Адже більша частина приміщень пусткою простояла уже два роки. От тут і прийшла ідея, а чому не використати хоча б одну із кімнат. Тим більше, що інші поступово почали заселяти торгові, виробничі орендарі, які жодного відношення не мали до колишньої спеціалізації приміщення.

«Жива» група «підпільників»

— Для своєї доньки ми довго шукали няню, бо не хотіли віддавати її до дитячого садка. Але запропоновані розцінки нам не підходили, тому із кількома знайомими ми вирішили найняти одну няню на всіх, — розповів батько чотирирічної Оленки. — Нас це влаштовувало. Бо за 250 гривень у місяць, а саме стільки платила наша родина, няню, котра доглядала б за дитиною весь день, не знайдеш.

Не просто доглядала, а ще й годувала за ці гроші, доповнюють інші батьки. Няня сама купувала продукти, готувала все за бажанням дітей і за домашніми рецептами. До того ж прала постільну білизну, забезпечувала своїх вихованців усіма санітарно-гігієнічними засобами, турбувалася про іграшки...

Все було б нічого, якби це вона робила у себе вдома. Але батьки вирішили, чому б їм не орендувати кімнату у садочку? Адже там зручніше і просторіше. Ось так в одній із кімнат запустілого дитсадка і виникла «жива» група.

Але саме з цього моменту і почалися проблеми. На думку санітарно-епідеміологічної служби, перебування дітей у таких умовах не відповідало санітарним нормам.

На переконання податківців, няня порушила закон, не зареєструвавшись приватним підприємцем і не сплачуючи податки.

Зате, як впевнені батьки, кращого догляду за своїми дітьми вони просто не відшукали б у місті.

То хто ж правий?

Дивна виходить ситуація. Якби няня доглядала дітей вдома, як це, до речі, робиться у тисячах родин, ніхто не висунув би їй таких претензій. Мама Ірина Дрозюк додзвонилась навіть до Міністерства освіти із запитанням, чи потрібна няні ліцензія? У відповідь — ні. Якщо вона не здійснює навчально-виховної роботи, то ніяких ліцензій і документів не потрібно. Поцікавилася вона і тим, чи необхідно няні-пенсіонерці обов’язково оформляти документи як приватному підприємцю? І знову — ні, бо вона може просто задекларувати свої додаткові доходи і з них сплатити необхідні податки. Зрештою, на яких підставах санепідемстанція могла прийти і перевіряти няню і її вихованців?

Не буду коментувати усі ці правові колізії — це справа фахівців. Для всіх учасників цієї історії важливіше інше: чому те, що зручно для дітей і батьків, виявилось недопустимим для офіційних органів.

Після викриття «підпільного садочка» міський відділ освіти без проблем видав їм направлення для влаштування у державні групи. «Я віддала туди свою дівчинку із неспокійним серцем, — сказала одна із мам. — Там вона у списку 29-та, а тут дітей було лише восьмеро. То де вихователі уважніше доглянуть за дітьми? До того ж мені одразу дали довгий список, що необхідно закупити у садочок, у які фонди внести оплату. Із своєю нянею ми нічого цього не знали. Ми платили гроші (від 250 до 350 гривень в місяць, залежно від віку малюків) і без усяких проблем отримували здорову, нагодовану, чисту, доглянуту дитину. А тепер я уже починаю думати про постійні хвороби і лікарняні...»

Проблему завжди легко вирішити, коли просто позбавитися від її учасників. Так сталось і у даному випадку: діти пішли в інші садки, батьки змушені підкоритися «державній» волі. Колишні працівники дитячого садка № 36 втрачають останню надію на те, що його роботу можна відновити. Найбільший «злочинець» у цій справі — пенсіонерка-вихователька чекає вирішення своєї подальшої долі. От і все, в історії з «підпільним» дитсадком можна ставити крапку.

Якби не одна «деталь» — сотні квадратних метрів дитсадка, розташованих у зручному і тихому місці, з усіма підведеними комунікаціями, із зеленим двором і хорошими автопід’їздами... І з приміщеннями, які пустують, та частиною будов, котрі уже починають розвалюватися.

Вам нічого не нагадують умови цієї гри? А між тим уже подейкують, що є охочі збудувати на місці колишнього садочка сучасну багатоповерхівку. Така гра із дитячим садком справді варта свічок. Бо бавитися в якісь приватні групи, які так припали до душі батькам і дітям, чи можливість передачі садочка у власність управління освіти і використання його за призначенням, коли справа із власниками, розпорядниками і передачею майна така непроста, надто складно і клопітно. А якщо покарати няню, то одразу буде визначено, хто програв. І хто, можливо, виграв.

Хмельницький.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.