З досьє «Голосу України»: Шлапак Віктор Володимирович народився в Києві (1942), після школи служив у Радянській армії, потім працював на одному з заводів слюсарем; закінчив Київський університет імені Т. Г. Шевченка (філологічний факультет — російське відділення), викладав у школі літературу, естетику, етику. Поет, прозаїк, сценарист. У творчому доробку — десятки творів. Член Союзу російських письменників, член Міжнародної асоціації письменників. Головним редактором Міжнародного російського журналу «Ренессанс» працює вже 14 років. Має літературні нагороди.

Той гіркий час краху видавничої справи, книжкового ремесла, розбитого дощенту книгозбуту! Кожен творець книги, гідної суспільства, цей час пережив по-своєму. У російськомовного письменника, що живе і працює в Україні, на той період було віднято російський журнал «Радуга» (його виключили з Союзу письменників України, звільнили головного редактора, призначили свого — не літератора). Тоді і з’явився журнал зі старомодною назвою — «Ренессанс»...

— Вікторе Володимировичу, розкажіть, будь ласка, як усе це було? Що змусило у тих складних умовах взятися за нову для вас справу? Відчули ви в той час, які зміни приходять у вітчизняну літературу? Чи були в той час біля вас люди творчого плану? Як ви знайшли їх, щоб робити новий журнал, не схожий на ті, які доживали свій вік?

— Ідея створення такого журналу виникла в 1991 році. Знаменитому році не розвалу, як багато хто вважає, а початку нової епохи створення нових відносин між автором і його книгою. Раніше цінувалися зв’язки автора, його вміння створювати ідеологічні «паровозики». Ними були забиті всі бібліотеки і книгарні. У літературі я не був випадковою людиною. Друкувався. Мав друзів у мистецтві й у Києві, і в Росії. У редколегію журналу, який я за законом, що існував, зареєстрував в інстанціях, увійшли представники Москви: Т. Костандачю — лідер групи поетів Арбата, Д. Лавров — викладач естетики університету, критик; кияни — поети А. Лємиш, А. Бєліченко, інші. Серед авторів першого номера «Ренессанса» було більше п’ятдесятьох нових імен, кожний з який зумів по-своєму сказати слово «про час і про себе».

Перший номер одержав досить великий резонанс. У журнал прийшли Є. Ольшанська — відома поетеса і палка дослідниця творчості Анни Ахматової. За нею нові літератори Москви, Петербурга. Ввійшло до журналу і російське зарубіжжя. Була створена громадська рада, почали працювати з нами Б. Чічібабін, Ф. Крівін, пізніше — Е. Дейч, І. Панченко, В. Золотухін, Б. Ахмадуліна, представники Франції — М. Сологуб, З. Зогреба, Німеччини — А. Зимін, М. Жердиновська, Л. Вишнякова. Членами редколегії були відомі літератори України.

— У вашому російському журналі я нерідко зустрічаю публікації видатних українських письменників. Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Володимир Канівець, Микола Сингаївський... Вони публікуються рідною мовою. Чи думаєте ви як головний редактор Міжнародного літературно-художнього журналу знайомити читачів і з літературою, припустімо, білорусів, чехів, словаків теж на їхній мові?

— Названі вами українські письменники публікуються рідною мовою з двох причин. Перша — їхні твори належать до того напряму, який називається реалістичним, тобто до літератури, що не «висмоктує» теми з пальця моди, із заданих інтересів спонсорів, а відбиває просте життя, життя народу. Друга причина — близькість двох мов східнослов’янської групи; західні слов’яни — чехи, поляки, словаки й ін. —публікуються в перекладі.

— Які, на ваш погляд, літературні дискусії, гострі діалоги потрібні в Україні сьогодні? Чи не створюється враження, що в середовищі нинішніх ваших авторів панує розгубленість: куди йдемо, що створюємо, чи допоможе створене нашому народу знайти духовне, істинно велике для користі, подальшого шляху в майбутнє, нехай не таке світле, як колись обіцяли, хоча б — як в інших, які живуть набагато краще за нас...

— Це найбільш болюче питання для будь-якого автора і, на жаль, будь-якого часу. Питання вибору, відбору, прийому, відмови.

Криза спіткала не країни, не книжкові й інші ринки. Криза спіткала людину і, отже, все людство. Суть її полягає у втраті критеріїв, оцінки людського (добро — прекрасне — мистецтво — праця) на відміну від його протилежного (зло — потворне — шоу-бізнес). На перше місце в мистецтві вийшов так званий постмодернізм, основним критерієм якого є відмова від знань минулого, історії, традицій, від законів не тільки мистецтва, а й від законів життя, від діалектики розвитку, мислення. Наголос і в творах, і в постнаукових статтях робиться не на фактах як упертих свідках, а на індивідуальних особливостях і героїв, і авторів — їхніх пороках, сексуальних можливостях, успіхах у бізнесі тощо. На жаль, одна номенклатура, ідеологічна, змінилася іншою — постмодерновою — й у політиці, й в економіці, й в мистецтві. Майже у всіх «нових» ідеологів класикою давно стали мат, порно, бізнес, зрозуміло, із щасливим кінцем — про що тут думати?!

Отож журнал «Ренессанс» віддає перевагу реалістичному напряму. І тільки йому. Життя не обдуриш. Гірко думати: що буде, коли все це в свідомості народу дозріє, закріпиться. З таким народом важко буде розмовляти будь-якою мовою.

А що стосується авторів журналу... Якщо вчитатися в їхні тексти... Немає розгубленості, немає песимізму. Навпаки, вони знають, куди йти, як допомогти людям. Мовою людських норовів, пристрастей прокладається шлях до читачів. І цей шлях можна простежити в девізі журналу — «Вперед до Ренессансу!» До кращого, що залишила літературна історія вдач.

— Для такого журналу приваблива полеміка, літературні суперечки, пошук гарних літературних образів. Потрібні, напевно, у першу чергу автори, які вміють добре сперечатися, мають душу праведну, не прив’язану до однієї чи другої сторони...

— Ми мріємо відкрити на сторінках журналу щось на кшталт «Літературного клубу». Звичайно, виступати в ньому повинні особистості, що зробили для вітчизняної культури внесок на віки. Мрію побачити в журналі слово про наші спільні цінності культури, культури України, перед якою ми всі в боргу. Така культура, створена до нас (а може, вже за нас), поєднує нас як істинних господарів своєї землі. Безупинною має бути турбота про створення сьогоднішніх розповідей про наші вдачі, звичаї. Щиро українських оповідань. Ми живемо — і російські, й українські письменники — для одного: звеличування краси цієї землі, її добрих людей, які перенесли стільки горя, що багатьом, напевно, цього і не зрозуміти. На наших землях були страшні війни. І де тільки могло взятися добро, щоб зрозуміти інші народи. Час і про це заговорити. Сказати книгою, журнальною статтею, хто ми є і тепер. У своєму поступовому примиренні ми повинні знаходити переконливі слова, які б хотілося перекладати на всі мови світу... Ви маєте рацію, потрібні і полеміки, і літературні суперечки. Але не злість, не випинання власних позицій, іноді народу неприйнятних. Примирення і доброта — нині для нас головне. Україна в багатонаціоналлі має сяяти під небом новим місяцем і новим сонцем. Україна завжди була красива, терпляча, розумна, прихильна до інших людей. «Ренессанс» говорить мовою поезії, прози про це.

— Чи надходять у журнал листи від читачів? Наскільки зацікавлений журнал у реагуванні на них?

— Листів одержуємо чимало. Ми знайомимо з ними відомих авторів. Близькі до запитів читачів статті, опубліковані в журналі, В. Скуратівського, Г. Новікова, А. Гаца, А. Абакумова, Хайнца-Удо Вегехауйта, Ж. Жаккфа, М. Сологуба... В другому номері журналу за цей рік була опублікована стаття доктора філологічних наук професора Ю. Булаховської про голосний, як вона сама пише, найбільш «модний» зараз бестселер Дена Брауна «Код да Вінчі». Багато відповідей на читацькі листи в цій статті. До речі, її передрукував журнал «Всесвітня література».

— Ви, крім випуску журналу, друкуєте книги. Йде у вас і проза, і поезія, і публіцистика, і книги афоризмів... Розкажіть про це. Багато тих, хто пише, не знають ваших видавничих можливостей. Я ж знайомий із книгами, випущеними вашим видавництвом, сам друкувався у вас. Більшість книг зроблено з великим смаком. Вони видані і в твердій, і в м’якій обкладинках. Ви зробили гарну книгу для київської журналістської організації, ще при покійному Ігорі Засєді...

— Перед журналістикою стою на колінах. Ми робили для Ігоря Івановича Засєди, котрий керував багато років київською організацією журналістів, кілька книг. Дуже старалися. Не завжди, звичайно, виходило. Але ми шукали шляхи поліпшення якості. Наше видавництво «Поезія», як і журнал, існує 14 років. Нема можливості перерахувати всі книги, випущені за цей час. Вони видаються за рахунок автора. В різні роки надруковані твори М. Пуговкіна, В. Скуратівського, В. Канівця, Н. Рахліна, В. Золотухіна... Є унікальні видання. Приміром, «Поети «срібного віку» за редакцією Є. Ольшанської (нині покійної); до розряду значних книг відношу і воєнний щоденник Т. Полевої...

— Розкажіть читачам про свою творчість...

— Видано за час роботи в журналі п’ять збірок віршів, чотири романи, збірка розповідей, три п’єси. П’єси прийняті в трьох театрах. Необхідні гроші для їхніх постановок. В останніх номерах журналу публікується роман про вітчизняну війну «Світло зірки, яка впала», мене хвилює ця тема. Сьогоднішнє, нове для мене оповідання лежить на робочому столі, називається воно «Мій онук — американець». Не вигадка. Все з натури. Це вже новий зв’язок народів. Про дитину моєї дочки. Далеко живемо один від одного. Недавно онук жив у нас. Він мене багато чому навчив.