«Я — честь світу!»

Скромно і зі смаком. А головне — цілком об’єктивно. Він не розуміє сиромудрого словосполучення «секрети довголіття». А тому господиня садиби — пані Оксана (онука його покійної сестри Катерини) «перекладає»:

— Дідусю, гості питають, чого так довго жиєте?

А той за словом у кишеню не лізе...

— Так Бог дав. Я ще не написав заяви до небесної канцелярії, бо рука тремтить, — віджартовується дід Григорій. — Я — самовистарчальний (це його особистий неологізм, мабуть, синонім слова «самодостатній». — Авт.), всі заповіді Божі виконав. Улітку завжди ходив босий по піску, купався в чистій воді Сяну, ніколи нікого не скривдив. Якби женився, то вже б мене хробаки з’їли. Я люблю волю...

Отакої! А статистика стверджує, що одружені чоловіки живуть довше. Оксана додає, що дід за все життя не вжив жодної «пігeлки», жодного уколу не зробив, ніколи не хворів, а головне — ніколи ні на що не нарікав. Поки ми розмовляли, з його обличчя не сходила блага усмішка. Привітавшися («Слава Ісусу Христу»), дід почав співати Службу Божу — за священика і за хор водночас. Він співає і наодинці із собою — зранку до вечора. Знає багато народних пісень, псалми, колядки. Пам’ять має не те що добру, а блискучу. За півтори години спілкування він встиг переспівати значну частину свого великого репертуару: і «Гей там на горі січ іде», і «Думи мої», і навіть російської затягнув «Ко мне приходила цыганка-ворожка...». Оксана записує на аудіокасету ці співи «для історії».

Аякже! Адже дідо тримає у своїх руках «генокод» роду. Один із сусідів якось висловив майже наукову гіпотезу:

— А може, дід святий? От у Ходорові померла скромна непомітна бабуся, а по її смерті люди приходили на могилу і зцілювалися. Відкопали домовину, а там — нетлінні мощі. Може, й діда Григорія колись відкопуватимемо?

— Та що ви таке кажете! Ми ще його не закопали, — сердиться пані Оксана.

Та ніяких версій не відкидає. Бо й сама вона, вчителька французької мови, — глибоко віруюча, і своїх трьох дітей-школярів виховала в шані до Бога і до праці. Вони допомагають батькам доглядати великий дім, город, корову, свиню, курей. У домі панують краса і гармонія. Вона починається з дідуся: у нього очі — мов волошки. Лише трішки зблідли. Щонеділі після Служби Божої в церкві Оксана на прохання діда розповідає, яка була євангельська проповідь. Почне кілька рядків, а дід вмить згадує і продовжує — без заминки.

Нині він суворо постить. У середу і п’ятницю може з’їсти лише скоринку хліба з чаєм або трішки пісної картоплі. І молиться — за себе, за родину, а головне — «щоб в Україні не було домашньої війни». У повсякденному харчуванні — невибагливий. Любить гарячу товчену картоплю із сиром, приперчену зупу. Усе життя пив домашнє молоко (теж усупереч порадам геронтологів), і аж тепер воно йому «не йде», воліє сметану чи сир. Може випити трохи гарячого домашнього вина.

А на загал його життя — типова галицька драма. 1940 року внаслідок операції «Вісла» його разом із сім’єю сестри Катерини переселили із села під Любачевим (українські етнічні землі на території Польщі. — Авт.) на маленький тутешній хутір. Дві сім’ї поселилися в одній хатині. У кімнаті було п’ятеро осіб, Григорію місця не вистачало — він ночував у стайні. Пам’ятає голод «за совєтів»: пас худобу і їв якісь сині квіточки. Спокою не було: до хати раз у раз навідувалися енкаведисти, витрушували на підлогу книжки, речі — шукали бандерівців...

Сестра Григорія Нестора Катерина до кінця свого життя згадувала із жалем благоденствіє в Америці. Працювала там на тютюновій фабриці, добре заробляла, посилала родині гроші. Приїхала додому 1921 року погостювати і вже не повернулася назад, бо вийшла заміж. Тут її сім’ю та брата й застала операція «Вісла». Відтоді, як територія стала радянською, Григорій Нестор працював у колгоспі «Маяк», пас худобу. Голова колгоспу, бувало, лютував, аж кулаком по столу гримав, коли чув «Слава Ісусу Христу!».

— Ти мені таке не кажи!

— Я Богові кажу «слава», а тобі — ні, — спокійно відповідав Григорій.

Помираючи, сестра Катерина заповіла синові (батькові Оксани), щоб той догледів її брата. Попри всі життєві випробування, в цій сім’ї завжди панували любов і християнське милосердя.

— Мої діти не слухають дідові пісні, їх більше цікавить комп’ютер, але вони шанують старість і це мене тішить, —розповідає Оксана. — Коли мене немає вдома, принесуть дідові булочку, чаю.

Одне слово, дід не поспішає у кращі світи. Приготував «у дорогу» лише образок Покрови Божої Матері, попросив покласти його в домовину. Не поспішає, бо хоче, щоб його відспівали у новому величному храмі, котрий зводять нині в селі. А там ще багато роботи. Отож дід житиме й житиме.

У страсну п’ятницю, як завше, його повезуть у церкву до Плащаниці. А до сповіді кличуть священика додому.

Дід Григорій не цурається праці. Йому, буває, дають «наряд»: полущити квасолю, горох, кукурудзу. Чоловік Оксани може пожартувати:

— Діду, а ще порахуйте, скільки соломинок он у тій купці.

— Увечері дід звітує:

— Тут — дві тисячі соломин, а як не віриш — перерахуй.

Насамкінець дід доволі міцно потис руку і попросив:

— Як помру, ви помоліться за мене...

Кам’янсько-Бузький район

На знімку: найстаріший чоловік планети Григорій Нестор ніколи не втрачає почуття гумору.

Фото автора.