Щоб як слід відновити сили і налаштуватися на наступний робочий день, увечері я стараюся знайти час для прогулянки пішки. Якось під час однієї з таких прогулянок став мимоволі свідком розмови двох людей похилого віку, котрі йшли попереду. Вони лаяли сучасні звичаї і сучасну молодь. Були в їхніх монологах слова «безвідповідальні», «ледачі», «цинічні». Звучали й дошкульніші характеристики.

Так збіглося, що напередодні я повернувся з Донецька, де зустрічався із студентами Донецького державного університету економіки і торгівлі. Спілкування залишило добре, світле почуття. Слухаючи розмову випадкових перехожих, я відчув, що вони ображають не тільки покоління, з яким ми пов’язуємо сподівання на майбутнє, а й мою віру в молодих людей, повагу до них, батьківську теплоту і бажання допомогти, підтримати. Я не міг не взятися за перо, щоб пояснити тим, хто поділяє скептичний погляд на молодь, помилковість і хибність їхньої думки.

Ректорат згаданого вище університету запросив мене на День кар’єри. Чому саме мене? Багато років тому я вчився в цьому навчальному закладі. У його стінах, як тоді казали, гриз граніт науки й водночас складав іспити, що їх влаштовувало саме життя. Мій шлях удало склався завдяки отриманим в університеті знанням. Я розумів, що мене запросили як гостя, кар’єра котрого певною мірою може бути прикладом для студентів. Але, зі свого боку, я хотів скористатися можливістю й подякувати викладачам на чолі з доктором економічних наук, професором Олександром Шубіним за їх подвижництво, організаторський талант і невтомну працю з копіткого вирощування генерації молодих науковців. Сьогодні в університеті за 11 спеціальностями навчаються 18 тисяч студентів. Ідучи на підприємства, в банки, аграрні фірми, урядові структури, вони несуть із собою кращі традиції своєї альма-матер. Їхній рідний вуз став флагманом вищої освіти не тільки в Донецьку, а й в Україні. Пишаюся тим, що «и я этой силы частица».

Кожне нове покоління використовує на черговому витку розвитку створений раніше фундамент. Такий закон життя. На жаль, нинішній молоді дістався фундамент із неабиякою тріщиною. Вона чула про країну своїх батьків, яка здійснила прорив у космос, освоїла цілинні землі, навчилася повертати сибірські ріки назад. Але дійсність, що оточувала, була інша. Вони бачили заклопотані обличчя батьків, яким не виплачували заробітну плату, мертві заводи та фабрики. У школі постійно відміняли то один урок, то інший, бо кращі вчителі, щоб вижити, пішли торгувати на ринок.

Дітям довелося на практиці опановувати ази стихійного капіталізму. Одні вийшли на вулиці мити машини, інші стали підробляти у кафе і будинках відпочинку, треті навчилися розвозити піцу або розносити газети. Цивілізований світ уже щосили експлуатував новітні інформаційні технології, а в наших школах комп’ютер усе ще продовжував залишатися дивиною, нечуваною розкішшю. Утім, не в цьому полягала головна проблема. Ми не запропонували молодому поколінню соціальні, політичні, моральні орієнтири. Ми не сказали, в якому напрямі розвивається наша країна, куди йде, яку ідеологію сповідує. Можна сказати, що в певному сенсі молодь шукала свій шлях навпомацки. Саме тому почасти виправдана думка деяких аналітиків стосовно «втраченого покоління».

На щастя, період соціальної апатії тривав недовго. Молодість на те й молодість, щоб знаходити вихід у найкоротші терміни. Тим паче що світ вступив у третє тисячоліття, і життя висунуло нову освітню концепцію, суть якої полягає в необхідності вчитися. Та це й зрозуміло: наука обновляється кожні п’ять років, а в деяких галузях — швидше. XXІ століття — століття високих технологій та інформатизації, воно вимагає глибоких і міцних знань. Сьогодні світова наука стоїть на порозі фантастичних проривів у глиб матерії, у найбільших лабораторіях світу створюють принципово інші обчислювальні системи, науковці підійшли до розв’язання нових проблем штучного інтелекту, серйозні зміни з’явилися і в галузі гуманітарних наук. Тож молодим людям є чим зайнятися. Та й багато хто з них, хто вже навчився аналізувати ситуацію, переконалися, в тому, що в суспільстві, державі, на підприємствах, в установах, офісах усіляких компаній потрібні фахівці високого класу.

Я завжди вітаю бажання молодих жити добре, гідно, заможно. Знаю, що молоді потрібно допомогти повірити у власні сили, допомогти в їхньому становленні. Тому Партія регіонів, до якої я належу і яка взяла на себе відповідальність за ситуацію в країні, виходить із того, що в Україні молодіжна політика має стати одним із пріоритетних напрямів діяльності держави, її треба наблизити до європейських стандартів.

Є в нас низка молодіжних проблем, що їх необхідно вирішувати в першочерговому порядку. Йдеться насамперед про освіту, професійну підготовку, працевлаштування і зайнятість молодих людей.

Через це я досить часто дискутую з тими, хто намагається стверджувати, що, мовляв, не та нині молодь. Вважаю, молоде покоління завжди є двигуном суспільного прогресу. А студентство взагалі покликане відігравати найважливішу роль у перетворенні сучасного світу, бо людство сьогодні переживає період, коли накопичено колосальний обсяг знань, які дають змогу перейти до воістину революційних технологічних рішень. Саме молодь сьогодні є двигуном прогресу, барометром настроїв, стрілки якого не завжди вказують на ясну політичну погоду. Однак Партія регіонів, будуючи плани і працюючи над їх виконанням, вдивляється в майбутнє з надією.

Добробут України прямо пов’язаний із тим, наскільки освіченим, відповідальним, прагматичним буде молоде покоління, в чиї руки ми передамо естафету часу. Прикладів з історії з цього приводу більш ніж достатньо.

Пам’ятаєте, ще в шкільні роки ми всі з вами вивчали літопис «Повість временних літ»? У ній є легенда про юних братів на ім’я Кий, Щек, Хорив та їхню сестру Либідь. Це вони заснували Київ у другій половині V століття. Вражає, що за непростих історичних умов ці молоді люди створювали нове місто з юнацьким максималізмом, сміливістю та одержимістю. Їхнє дітище відіграло визначну роль у створенні української державності. Тобто молодість сміливо пішла на те, до чого з надмірною обережністю підходило старше покоління. Ці незашореність, уміння бачити те, що лежить не на поверхні, відважність ми, як і раніше, цінуємо в наших дітях.

Перебуваючи нещодавно в Москві, я зустрічався з ректором Московського державного університету імені М. Ломоносова академіком Віктором Садовничим. Якщо можна так сказати, звірив свої позиції з ученим. Так от, він ще раз підтвердив мої думки про те, як нині багато талановитих молодих людей, яке велике їхнє прагнення до вищої освіти і, врешті-решт, те, що освіта у вищій школі в більшості держав СНД відрізняється від тієї, яку дають у вищих навчальних закладах далекого зарубіжжя. Її рівень у підготовки фахівців незрівнянно вищий. Не випадково випускники наших вузів так затребувані в США та країнах Західної Європи.

Що стосується приєднання до Болонського процесу, то ректор головного вищого навчального закладу Росії говорить з обережністю: приєднуватися треба, але водночас не можна втрачати досягнень, що накопичилися в галузі вітчизняної освіти. Він також подарував мені свою відому монографію, котра так і називається — «Освіта, яку ми можемо втратити». Я рекомендував би її прочитати насамперед неореформаторам, тим, хто спонукуваний гострим бажанням зруйнувати все «до основанья, а затем...». У цій серйозній книжці описано всі плюси і мінуси приєднання до Болонської конвенції. І нам, я вважаю, треба уважно прислухатися до застережень шановного вченого, між іншим, нашого земляка, вихідця з України.

Коли я чую дорікання дорослих з приводу «не такого» зовнішнього вигляду молоді, завжди іронічно посміхаюся. У наш час теж були стиляги, любителі штанів-«дудочок», і це неоднозначно сприймалося старшим поколінням. Кажуть, молодь нині полюбляє «відірватися за повною програмою». У молодості ми також це робили, тільки називали по-іншому. Щоправда, життя тоді було набагато складнішим. Я належу до покоління людей, котрі народилися за три роки до початку Великої Вітчизняної війни і зазнали всіх тягот воєнного часу, труднощів післявоєнного періоду. Нам усім теж дуже хотілося чогось досягти в житті. Був величезний потяг до знань. Не заради красного слівця скажу: всім, чого досяг у житті, я зобов’язаний мамі, в якої нас було троє, але котра нас з дитинства вчила: «Тільки працею і світлою головою можна добитися в житті того, чого ти хочеш». Тому після закінчення школи в 1955 році (перший післявоєнний випускник), я, як і кожен закоханий у море і романтику хлопець, вирішив вступати до Одеського вищого морехідного училища. Правда, незважаючи на те, що і сьогодні я читаю без окулярів, мене не прийняли через зір, а можливо, через сумнозвісну в ті часи «п’яту графу». Капітаном далекого плавання я, на жаль, не став. Потім були робота і три роки служби в армії. У 1969 році закінчив кооперативний технікум у Сімферополі, маючи за плечами виробничий стаж, але при цьому розумів, що ніякого кар’єрного зростання не буде. Треба було вчитися далі.

Так доля привела мене до Донецького інституту радянської торгівлі на торгово-економічний факультет. Сідав за підручники з величезним бажанням. Закінчив інститут у 1974 році. Я вдячний тим викладачам, котрі тоді працювали у вузі: Філіппову, Баширову, Губерній та багатьом іншим. Але якщо говорити за великим рахунком, то вчитися доводилося все життя.

Мені глибоко симпатичні амбіційні, цілеспрямовані молоді люди, котрі думають про свою кар’єру. Звичайно, поняття «кар’єрне зростання» і «кар’єра» завжди потребують конкретизації. Що ми розуміємо під ними? Одні стверджують, що це просто талан, інші — велика праця і велике терпіння в подоланні кар’єрних сходів, треті стверджують, що для одержання бажаної посади треба пройти через терни та випробування. Як людина досвідчена, скажу відверто: для вдалої кар’єри потрібно і перше, і друге, і третє. Але я помітив одну особливість. Результатів, як правило, досягає не той, хто розштовхує інших ліктями, підлабузнюється, поводиться підло та лицемірно, а той, хто цілком віддається роботі.

Нині керівники підприємств, банків, бізнес-структур, компаній почали приділяти увагу професійному і кар’єрному зростанню своїх співробітників, проголосили його справою стратегічної важливості. Однак я зробив би акцент на істотному моменті. Необхідно відрізняти поняття «кар’єризм» і «кар’єра». Кар’єризм — гонитва за особистим успіхом, прагнення до дрібного приватного благополуччя, спричинені корисливими інтересами. А кар’єра — швидке та успішне просування в науковій, суспільній і службовій галузях, що грунтується на глибокій професійний основі. Упевнений, нашим молодим сучасникам вистачить знань, щоб розібратися в цих поняттях. Сподіваюся, студентська молодь правильно відреагує на виклики часу, з гідністю і професіоналізмом, енергією молодості прийме естафету в старших поколінь в ім’я майбутньої нашої Батьківщини, в ім’я кращого життя.

Ну а нам, людям досвідченим і зрілим, не можна опускатися до банального бурчання, а потрібно делікатно, обережно і мудро наводити мости між поколіннями. І тоді надійні ці конструкції вбережуть українське суспільство від будь-яких небажаних аварій.

Борис ДЕЙЧ, народний депутат України, член фракції Партії регіонів у Верховній Раді України.