Коли дивитися на поточні події української політичної сфери, часом здається, начебто той бензовоз, під знаком якого утверджувалася незалежність Української держави, і досі стирчить десь там — біля стін Верховної Ради. Начебто його нікуди не відігнали, і лиховісна його тінь — пряма і фігуральна, схоже, ще накриває все, що відбувається сьогодні, викликаючи невдоволення населення самої України і глузування всього зарубіжжя. Чому? Про це розмовляють постійні автори «Голосу України» — журналіст, письменник Олександр МАСЛОВ і відомий економіст, Заслужений діяч науки і техніки України, ректор Київського університету ринкових відносин, доктор економічних наук, професор Володимир ЧЕРЕВАНЬ (на знімку).

— Україна переживає чергову політичну кризу. Посилюється конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром. Падають політичні рейтинги, у суспільстві апатія. Яке ваше, Володимире Павловичу, ставлення до подій такого роду?

— Як до політики, що цілком осідлала економіку. Політичні шаблони, хибні думки, так само як і орієнтири, штучні матриці нібито правильних шляхів перспективного державного будівництва настільки підім’яли під себе економічну сферу, що країна не вилазить з низки хронічних криз. Вже котрий рік. У суперечках і зіткненнях вона, по суті, втратила здатність до продуктивного економічного розвитку. Начебто хвалений український національний прагматизм розчинився в торішньому снігу чи то захований кудись у комору — до якихось кращих часів. «Євразійство», «неоєвразійство», «справжній європейський вибір», «єврошлях», навіть «євроремонт»... — нісенітниця все це. З часів появи понять такого роду. Світ завжди розвивався і продовжує розвиватися під диктатом економічного інтересу і його реальних можливостей. Все інше — спроба підвести під цей інтерес певну моральну базу — в тих випадках, коли цей інтерес, поточні пристрасті підминають мораль. А підминають її завжди і скрізь. Економічний інтерес не знає ні Сходу, ні Заходу, він завжди прагне туди, де розраховує на винагороду своїх устремлінь. Чим більша винагорода, тим наполегливіше устремління. Закон Клондайка.

А головним завжди було — відшукати баланс між економікою і політикою як її, економіки, відображенням у певних формах моралі. У цих наших загальнодержавних пошуках політика стала самоціллю, цілком підім’явши економіку. Звідси чергова конституційна криза, звідси посилення конфлікту між гілками влади і їх конкретними представниками. Звідси падіння всіх можливих рейтингів і апатія, і в суспільстві, і в середовищі самої політичної еліти. Коаліції, демарші. Відсутність ефективного діалогу. Горезвісні «круглі столи», які начебто щось обіцяють, але нічого не дають і нічого не вирішують. Та й проводять їх зовсім не для того, щоб прийняти якесь справді конструктивне рішення, виробити лінію дії, а лише з наміром ініціаторів заявити про своє існування.

— Що послідовно знижує авторитет гілок влади і їхніх лідерів...

— Він і знижуватиметься — поки економічний інтерес не буде поставлено наріжним каменем, доти різнобій у країні буде утверджуватися. І за яким сценарієм підуть події, залишається тільки гадати. Усі в чеканні, що от-от настане якийсь злам. Що він неодмінно настане за умови дострокових виборів, за умови зміцнення якимось чином, може, й насильницьким, позицій однієї з гілок влади, якщо буде проведено ще один «круглий стіл», підписано якийсь меморандум, внесено чергові зміни в Конституцію. Усі про це щось думають: одна половина населення і політиків — одне, друга, їй рівна, — протилежне. Суперечності у державотворенні, в суспільстві глибші, ніж гадали політики. І знайти в цих суперечностях прості шляхи виходу з ситуації, що склалася, нелегко. Всі хочуть для України кращої долі.

Не думаю, що глава парламенту, прем’єр і Президент, на адресу яких сиплються звинувачення, хочуть завдати якоїсь шкоди країні. Але «нестиковка ліній» означає, що критичну масу для ефективних рішень так і не знайдено. Поговорили і відразу все забули. Уряд хоче працювати, але немає законів. Він приймає рішення, але вони вступають у протиріччя з якимись умовами і настановами. Те само і з Президентом. Всі штовхаються одне з одним без жодного конструктивного результату. Давно зрозуміло — наша політика хвора, і ця хвороба посилюється. По різних лініях, серед них —корупційній. Підвищення рівнів матеріальних витрат на адміністративний апарат ані йому, ані суспільству на користь не пішли. Навпаки, за загальносвітовими показниками корупції країна скотилася ще на 10 позицій. Величезні гроші, виділені на розв’язання проблеми, було розтринькано нінащо.

Звичайно, в такій ситуації багато хто з нас не може не задуматися — а чи є майбутнє в України? Тим більше, що відступати вже нікуди. Голова хоче, але руки не працюють, бо немає основи для такої праці — науково обґрунтованого шляху виходу з кризової ситуації. Чому? Та тому, що не вистачає наукової обґрунтованості у підходах, серйозних, добре підготовлених консультантів для пошуку ефективних рішень на базі об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Інакше ситуацію нічим не пояснити. До того ж рішення «круглих столів» і усякого роду «угоди» не мають сили ані законів, ані якихось інших нормативних актів.

Нинішнє українське життя демонструє величезний розрив між готовністю основної маси населення рішуче йти шляхом реформ і неготовністю лідерів домовитися між собою про оті шляхи. В умовах, коли вибір вкрай обмежений. Без чинника парадоксальності вочевидь не обійтися. Тим більше, що парадокси значно легше шукати в умовах так званого командного підходу. Але ж і команд немає, точніше, немає командного духу, мобільності. Немає готовності до осмислених ризиків і обхідних маневрів. Лихо, та й годі, хоч варягів запрошуй. Знову. Для консультацій.

— Уже запрошували. З Німеччини — добре нам з вами відомого доктора Р. Нітхаммера. З Канади — колишнього міністра сільського господарства і сенатора Віланда, який уголос говорив про руйнування великого кооперативного сільського господарства України як про злочин. Л. Кучма запрошував з Ізраїлю фахівця з вирощування апельсинів на крапельному поливі. Всі говорили правильні речі, навіть розумні. Що з того?

— Причину провалу таких місій особисто я вбачаю в тому, що Україну, Президента В. Ющенка не підтримали ні європейське співтовариство, ні США. За реальним фактом. І за тієї активності, з якою ми прагнули до інтеграції з ЄС, із західними структурами. Ніхто нам навіть лампочки не засвітив, як іншим країнам. Адже багато які з них були в набагато гіршому становищі, ніж Україна, але їм відкрили світлофори. А нас повели шляхом внутрішнього розколу. Фактичного роззброєння, деіндустріалізації, депопуляції. Так, нас начебто б увесь світ вітав, але нічого справді вагомого ми від нього не отримали. На практиці нічого не було зроблено. Крім украй сумнівних обіцянок НАТОвського напрямку нам іншого не обіцяють. Могли підтримати, але робити цього не сталі. Навіть з Росією ЄС сьогодні працює на перспективу до 2050 року. Позитивне сальдо Росії в торговому балансі з ЄС тільки в 2005 р. становило 50 мільярдів євро, а прямі іноземні інвестиції — 130 мільярдів доларів. А ми не почули навіть твердої обіцянки включити нас у євроструктури, скажімо, років через двадцять. Таж ніхто не вимагав негайних рішень. Подвійні стандарти, якісь приховані плани?

— І те, і друге водночас. Захід дивився завжди і продовжує дивитися на Україну як на певну розмінну карту. У великій грі — тиску на Росію. Що з цього виходить, ми бачимо. Сама Європа опиняється у складному становищі.

— Не випадково навіть «наш друг» З. Бжезинський говорить про невизначеність дій США і Європи стосовно України. Тільки посів обіцянок. А скільки витрачено часу...

— На обсмоктування сподівань?

— У тому числі. Адже цілий світ підтримав наше прагнення до демократичних цінностей. Україна мала найвищий авторитет на тлі руху до прогресу, до демократії.

— Ви торкаєтеся пікантних поворотів. А чи могли підтримати? Були для цього ресурси у них самих? І чи хотіли відначально — підтримувати? Адже Україна, її політики, у тому числі вкрай націоналістичного штибу, вирощені на дріжджах так званої радянської національної політики, завжди розраховували на провідні ролі у структурах усього Євро-Атлантичного співтовариства, фактично не маючи власних виходів до Атлантизму як чинника Моря. Клубок українських проблем, а з ним і загальконтинентальних, виявився набагато складнішим, ніж це передбачали спочатку.

— Захід сам не зміг осмислити їх повною мірою. І тому буде ще довго сам шкодувати, що не вдумався в реалії ситуації та її наслідки. Тепер на Україні однозначно будуть інші повороти. Не обов’язково саме на Російському напрямку, а й на Європейському теж. На якому саме — сказати важко. І практично неможливо — в умовах, коли зовнішня політика держави тільки почала формуватись у новій якості й у принципово новій ситуації. А в західних ЗМІ — тільки пережовування теми — чи впаде Президент із нинішніми його відсотками суспільної підтримки? Але ні словечка про те, які Президенту, його команді потрібні ініціативи, щоб Україна не розсипалася на частини. Захід, мабуть, до цієї теми зовсім байдужий, спостерігаючи як нинішня президентська команда бореться в громадських дискусіях на рівні відверто кухонних обивательських оцінок. І де вона, команда інтелектуалів, здатних до дискусій, до дипломатії, і, головне, до репродукування парадоксальних ідей?

— Все на рівні хронічної «лайки».

— Така ситуація згубна не тільки для лідерів, а й для країни загалом. Ідеологію державотворення на основі зважених економічних підходів довгострокової дії треба змінювати. Тому і в політиці в нас якщо не повний розбій, то щось на нього схоже. Він виховує в людях неповагу до Президента, до глави уряду, до всіх інституцій влади, до бізнесу як такого, зокрема великого, в тому числі і через відсутність малого і середнього. Як же тоді ми хочемо вистояти, вижити в цих умовах? Така собі хвацькість і розхристаність і в оцінках, і в підходах. Усе це чревате кризою в країні. І тому теж я наполягаю на посиленні ролі науки в державі. Нам потрібні вчені рівня Самуельсона, Фрідмена, які могли б сформулювати для України власну економічну політику.

— Фрідмен — це добре, але чому ми не хочемо скористатися досягненнями власного інтелекту? Скажімо, напрацюваннями М. Трубецького, П. Савицького, Д. Святополка-Мирського, І. Вернадського, М. Ломоносова... Або навіть М. Гоголя — як геополітика. Є й такий недостатньо вивчений поворот у його творчості. У цієї науки міцні українські корені. Випадковість?

— Випадковістю це бути не може. Чому відбулося зміщення — тема окремої розмови. Тут важливіше помітити реальність зрушення, його зв’язок з сучасністю. Забули, перекресливши вже нам відоме, не бажаємо рахуватися з об’єктивністю, вигадуємо хитромудрі обґрунтування для дій, які свідомо марні, намагаємося цю безплідність втілити в реалії дня. На кого посилаємося? Перегляньте наші ЗМІ — на політологів, які навіть не свої думки озвучують, а переказують певні одкровення своїх західних колег. Учорашні студенти посереднього рівня видають нам за істину те, що нею бути не може за визначенням. Не так підтримання дійсного стану справ, як підбір аргументів на користь власного бачення ситуації, у кращому випадку — своєї фракції. Тобто ми втратили здатність до дії тому, що, повторюся, не спираємося на науку, на фундаментальні основи, перевірені практикою. На теорію ринкової економіки...

— ... на інтереси держави як такої. І її перспективи. Адже не випадково геополітик М. Трубецькой, оцінюючи тенденції до вже добре видимої в його часи української самоізоляції, зазначав, що українська культура, у широкому розумінні слова, «позбавлена співробітництва із загальноросійськими коренями, приречена на виродження». Цитую по пам’яті. І цей процес — реальність. А якщо млява культура, то така само й держава. Ви самі посилаєтеся на цифрові обґрунтування зростаючої кволості.

— І, як наслідок, потрапляємо і в економіці, і в політиці в пастки різного роду. Тобто країна йде сьогодні по хисткому вузенькому містку, з одного боку якого політичний розгардіяш, хаос, а з другого —дедалі міцніше утвердження суспільства у висновку: на носі диктатура. Через суперечки начебто «демократичного штибу», публічні пошуки рішень, дискусії. Але про що вони? Про уряд і його законодавчі можливості. Але ж у нас немає навіть предмета для такого роду «прояснень істини». У нас, зазначу до слова, коаліційний уряд. Поганий чи хороший, але коаліційний, оскільки представляє різні сили. Так, він малоефективний — досить послатися на інфляцію й очевидну замкнутість у ринкових відносини, особливо зовнішніх. Яка в нас ситуація з переміщенням робочої сили, капіталу, послуг, із зовнішнім і внутрішнім інвестуванням? Проте закон про уряд дає можливість Кабінету ефективно використовувати чинник часу для прийняття рішень просторового характеру. Та все грузне в суперечках, які штучно нав’язуються, і в блокуванні парламентської трибуни — грудьми. По півроку обговорюємо кандидатуру на ту чи іншу державну посаду. Парламент уже неможливо змусити силою приймати рішення в умовах нової політичної якості країни — парламентсько-президентської республіки. Це треба розуміти, це треба приймати, і до цього треба достосовуватися.

— Якщо називати речі своїми іменами, то ми тут маємо політичну махновщину як реальність сучасної України. І давно маємо.

— Такі прийоми і спектаклі народ уже бачив і навряд чи клюне всерйоз на них іще раз. Адже всі усвідомлюють, що це не шлях до гарантій суспільної стабільності, до гарантій від чвар між командами і всередині них самих, від лавірування на грані моралі. Хіба ідеологія помінялася, переконання зміцніли, набрали силу наукової тези, або час когось і в чомусь перевиховав? Нічого подібного! Тому я не впевнений, що дострокові вибори, заклики до яких лягли сьогодні в основу гасел деяких політичних груп, привнесуть у суспільство серйозні зміни на справді конструктивних напрямках. Та й що вони можуть принести, коли національної концепції як не було, так і немає? Немає навіть умов для її формування. Увесь час на когось рівняємося.

Остання поїздка глави держави була до Сінгапуру. На кого тепер рівняємося? Правильно, на Сінгапур. Нам тепер товкмачать, як саме Сінгапур домігся визначних результатів. Мовляв, «якщо навіть він зміг», то чому не зможе Україна? Так само «орієнтувалися» вже на Аргентину, Чилі, Південну Корею, Японію, Мексику, Китай, Польщу...

Ю. Тимошенко нещодавно відвідала Ізраїль. Тепер на прикладі Ізраїлю намагається переконати нас, що дострокові вибори — дуже навіть здорово. Оскільки такі «там не рідкість». Але там налагоджена система господарювання, збалансований політичний клімат і єдиний народ. Там заокеанський помічник — до послуг. А в нас — помилкові посилки в головах.

— Тому я й кажу про політичну махновщину...

— Ми пускаємо процес по нових колах, гадаючи, що з обертання вибратися допоможуть дострокові вибори. Мовляв, як тільки, так одразу — усім стане добре і затишно. Та саме лиш їх нав’язування — шлях до диктатури. Адже наполягає на них та сила, у якої сім відсотків впливу в суспільстві. Домогтися більшого можна, але тільки силовими прийомами. Їх ми і бачимо у примарі горезвісного бензовоза.

Знаєте, про що треба сказати? В разі дострокових виборів у складному становищі опиняться і регіони, і опозиція. Виборці не пробачать відходу від передвиборних декларацій, масового представництва олігархів у парламенті, фактичної втрати російського ринку, загравань з НАТО, пущеної під укіс — вже вкотре — надзвичайно гострої мовної проблеми, цінових віражів у комунальному секторі, фактичного перетворення України на державу відверто провінційного штибу і значення. Застій у партіях — реальність, а він веде до здавання позицій, тому що хитруємо і маневруємо. Ти ідею проголосив, з нею прийшов до влади і відразу все забув. Не випадково половина виборців змінила ставлення до партійної розкладки. Не визначишся — програєш. Але хитруємо, маневруємо, забувши про передвиборні обіцянках. Дострокові вибори нікому сьогодні не зроблять активів — ні державі, ні партіям, ні лідерам країни, ні самим ініціаторам виборів. У бідній країні можливі якнайбільші несподіванки.

— Бідність — матір авантюризму?

— Зовсім не обов’язково до влади може прийти та сила, що перед очима. Це може бути той, хто, скажімо, спирається на столичний люмпенізований прошарок, роздаючи їм гречку і кільку в банках. Та ідеї, що комунальні платежі за бідних повинні вносити багаті. Хіба в цьому — основи ринку, засади конкурентної економіки? Це їх відверта профанація у прихованих поки що цілях. Але аж ніяк не спосіб досягнення масового добробуту. Важелі влади можуть отримати представники крайніх сил. Коли населення доведене до розпачу, може відбутися все що завгодно. Адже податки, усякого роду тарифи зросли — в дивовижній пропорції. Банківські кредити — під драконівські умови. Такі удари по життєвому рівню на тлі свідомого дроблення колись відносно єдиного населення можуть «повести» маси у найнесподіваніший бік. Не випадково бачимо цілковиту розгубленість соціологів, які вже не можуть угадати напрямків розвитку подій. Адже це вони всіх нас недавно запевняли, що переможе певна сила, і навіть з відривом у 10 відсотків. Не перемогла. Партійні низи бачать, що всі рішення приймаються нагорі, а результатів партійної діяльності немає, самі вони — низи, абсолютно не беруть участі у процесах розбудови держави, що самоврядування не доведено ні до законів, ні до реалізації на місцях. Керівників областей призначаємо. Населення фактично відсторонене від участі у владі. І до чого це призведе? Хто замислювався?

Тому сили краще кидати не на дострокові вибори, а на розв’язання реальних економічних проблем, і не на імітацію процесу дії — типу суперечок про газову трубу, яку ми зводимо в ранг національного надбання. Порожня труба не може бути національним надбанням. Але б’ємося за неї, зриваємо в патетиці голос, обриваємо мікрофони в сесійному залі. Та все це, за великим рахунком, лише спекуляція на поточному моменті. Опір, зведений у певний принцип. Те, що принципом не може бути за визначенням. Труба, вона і є труба, і жодному юридичному оформленню вона не підвладна.

— Гадаємо, що трубою можемо диктувати умови фактично єдиному постачальникові вуглеводневої сировини. А Росія не тільки трансформує ситуацію на своєму європейському перехресті, вона йде на Низ. На своє старе Нижнєгородське економічне перехрестя, залишаючи можливість не тільки Україні, а й усій Європі скільки завгодно сперечатися про чинник демократичних цінностей. У навіч перекрученому розумінні — й українських політиків, і європейських теж. Але йдеться про інше. Не можна не бачити, що Росія зміщує свій економічний інтерес у бік Оренбурга, звідки починає чергову спробу проникнення в напрямку Індії. А Україна знову починає перетворюватися і на європейську, і на російську окраїну. Національне багатство України — не в трубі і не в чорноземах. Воно — у чиннику транзитності, у просторовому перетинанні торгово-економічних коридорів — меридіанного і широтного. Однак у гарячих суперечках цей чинник навіть не згадується.

— Але згортання цієї транзитності — реальність сьогодення. Про що говоримо? Про розрив відносин з Росенерго як частиною цієї транзитності. А це означає, що ми на порозі ще глибшої енергетичної кризи. І створюємо для неї передумови в усій Європі. Пряма економічна загроза майбутньому України. Та й Білорусії так само, бо риторику про братерські союзницькі відносини розглядає як дійну корову, котру можна нескінченно довго експлуатувати, не піклуючись про підтримку життєвих умов для тієї корови.

Та найважливіше — популістським рішенням закладаємо умови для підвищення цін по всьому економічному колу. Це ринковий підхід? Чи витримають суспільство, економіка ці реальності? І хто подумав про те, які ресурси будуть потрібні під цю півнячу «демонстрацію незалежності»? На енергозбереження, нові технології, диверсифікованість — щоб упоратися з валом нових цін? І хто подумав — як переконати Європу у правильності своїх дій і підходів?

— А потім дивуємося, чому нас, таких гарних, хороших, перспективних і високо потенційних, Європа не хоче приймати у своє коло. Клопоту не збудешся.

— У них свого вистачає. При торжестві ментальної психології — якнайгірше зробити уряду, чинній владі, конкуренту на посади і пости, що обертається проти інтересів держави як такої. Вся наша опозиція ніяк не хоче зрозуміти, що бажанням комусь насолити — під знаком «щирого патріотизму» — економічного результату не домогтися. Хіба що різко негативного, що й бачимо. Усе це суперечить законам ринкової економіки, законам інтеграції капіталу. І все під соусом, що Росія не допустить Україну до своїх природних засіків. Та ми самі від такої участі відмовилися. Німеччина бере участь, Китай бере участь, США беруть участь. Уже сьогодні у видобутку російського газу, нафти беруть участь майже 26 відсотків іноземного капіталу. Величезні іноземні ресурси вкладає сьогодні капітал у розвиток російської Півночі, а ми карту протистояння розігруємо. Ми не бачимо цього? Настільки замкнулися у своєму просторі, у своїх націоналістичних устремліннях, що перейшли до блокади власної незалежності — від російських вуглеводнів. І не тільки від них. Забули, що нафта і газ «по наших трубах» ідуть російські, що за реаліями Суходолу Україна танкерного флоту не матиме, що закладений в Україну потенціал радянських часів проспорено, проїдено і розкрадено. Та й хто рахував, скільки коштів прийде в Україну в разі спільного використання можливостей українського транзиту?

— Ціна перетворення труби на політичний чинник.

— Рішення такого роду неминуче скасовуватимуться. То може, краще їх і не приймати, а відразу подумати про факторі просторових вигод? Як і за рахунок чого їх можна привести в робочий стан? А ми підштовхуємо Росію до дій на своєму східному векторі. Ціною невірних політичних і економічних рішень стане обвалення нашої державності.

На такому тлі намагаємося довести абсурд. Що чуємо від опозиції? Мовляв, чим гірший стан справ у політиці, тим краще працює економіка, тим кращі економічні показники.

Так, темпи зростання валового внутрішнього продукту України — 7 відсотків. Так, начебто поліпшуються і деякі інші показники. Приміром, надходження іноземних інвестицій. Але інфляція — 11,6 відсотка. І таке само зростання цін. І з такими показниками ми хочемо потрапити в ЄС — за такого рівня росту цін, особливо за комунальні послуги. Хай іще — якби кредитна ставка не перевищувала 5%. Але ж вона фактично наближається до 20 відсотків. Скільки можна страхувати свою бездарну політику, у тому числі економічну, високою інфляцією і ростом цін! Це аморально з точки зору злиденного і бідного суспільства. Мусимо сказати, що країна сьогодні в тяжкому становищі, що ми відстали катастрофічно. І це — наслідок невизначеності наших стрибків і рухів протягом 16 останніх років. Порівняймо. ВВП України оцінюється сьогодні у 83 мільярда доларів, Росії — в 1 трильйон, Японії — в 5,2 трильйона, США — за 10 трильйонів, Німеччини — 2,4 трильйона. Такі само співвідношення за обсягами експорту, інвестуванням, обсягами валютних запасів. Незіставні виміри. І при цьому намагаємося комусь себе нав’язати, умови диктувати. Україна за показником економічної свободи посідає 125-е місце і неухильне спускається вниз. А були часи, коли в сотню входили. Теж не дуже почесно, але хоча б щось для перехідного етапу. Це свідчить про те, що ступінь втручання держави в економіку, в торгові свободи обертається своєю протилежністю. Саме тому від нас і капітали тікають, передбачаючи наближення країни до межі суцільного хаосу. Подивімося на валютні запаси. Росія — 303 мільярди доларів. Навіть Сінгапур має 100 мільярдів. А в нас 22. З таким багажем нагромадження валютних резервів, як у нас, нам давно вже не можна розгойдувати суспільство маятником політичних проблем, влаштовувати бійки між гілками влади, вимагати відставок і чергових конституційних поправок.

Подивімося, для порівняння, як розвивається Казахстан. Таж там все інакше. Він ставить метою увійти за будь-яку ціну не в ЄС, а в число 50 найбільш розвитих країн світу. І увійде. Зрештою, давайте і ми виходити не з якихось романтичних ілюзій, а з економічного прагматизму. Спробуймо все-таки самі зрозуміти, чого хочемо досягти і чи дозволять це об’єктивні умови? А під маніловські мрії нам нічого не дадуть і не дають — ані грошей, ані прийнятних цін на вуглеводні, ані політики сприяння нашій економіці. На що ставка в Казахстані? На корпоративне управління власністю, на диверсифікованість економіки, на структурну перебудову. Головний критерій при цьому — продуктивність праці, про що ми з вами вже не раз говорили. У нас на це ніхто не звертає уваги. У цей же час Росія від періоду нагромадження переходить до періоду розширеного відтворення. Від політики нагромадження — до політики розвитку, інвестицій у людину. Останні зростають на 70 відсотків на рік за росту промисловості в 1,7 разу. Ріст російських вкладень у науку — 22 відсотки. Інфляція — в межах 9 відсотків. Локомотивом розвитку високих технологій виступає ВПК. Це приклади грамотного використання основних чинників — ринкового і просторового.

А ми про що говоримо з Росією? Власне, ні про що. Про трубу і маяки, про кордони по воді і суші. От коло наших дискусій. А російські замовлення, які колись розвивали нашу економіку, ідуть в Індію. Високий рівень довіри Росія та Індія конвертували в економіку і науково-технічний прогрес. Обсяг спільного товарообігу недавно був 3 мільярди, тепер його доводять до 10 і намічають перспективу майбутніх контактів. Реально підписано 10 масштабних проектів — у сфері ВПК, ядерного будівництва, в електроніці, в авіабудуванні, де починається реалізація спільного проекту цивільного і військово-транспортного літака. Аналогічно тому, що на вітрах протистояння провалився в наших з Росією планах. В Індії все більша частина людей вивчає російську мову — показова ознака економічної перспективи. У рамках глобальної економіки посилюється співробітництво країн БРІК, куди входять Бразилія, Росія, Індія, Китай, котрі уже трансатлантичній конкуренції палиці в колеса ставлять. А нас ані з Індією нема, ні з Європою, ні з Росією... З чим і ким залишаємося ми?

— З поривами душі, заклопотаної найбільше національною ідентичністю.

— То чого дивуватися економічному результату! І тому теж у зовнішній політиці провал. По всіх напрямках — і економічної безпеки, і воєнної. У нас кожний зовнішню політику сьогодні розуміє по-своєму. Тому тут потрібно починати з азів, добре усвідомлюючи: все, що наштовхується на опір власного народу, економіки держави, її виробничого сектора, — не політика. З такою зовнішньою політикою економічні прориви виключені. Рівнобіжне існування двох зовнішньоекономічних напрямків — реальність сьогодення, причому з різними правовими підходами і поглядами на бюджет, створює нездоланні труднощі у формуванні цілісної ефективної української політики як такої. Україна сьогодні не може слухати — ані інших, ані саму себе, ані регіони, ані бізнес, ані власний народ. Нікого. Негативні риси менталітету не згладжуються, а, навпаки, підсилюються — для досягнення своєкорисливих цілей вузького кола осіб. Ми не тільки втрачаємо цим авторитет з боку Євроспівтовариства, а й власного співтовариства теж. Росія в такій ситуації наголошує, що вона в числі наших друзів, навіть єдинокровних братів, але не більше того. Капітал, інвестиції, міграція робочої сили, наука, проблеми культури і суспільного розвитку — все це вже поза нашими відносинами. Світ розвивається в умовах глобалізації, ми — за рамками процесу. Нашими глобальними партнерами стали Польща, Грузія, Молдова. Країни слабкі, гостропроблемні. Куди і до чого ми з ними прийдемо? До фактичної ізоляції. І вона — реальність.

— Про те, що до цього прийдемо, ми говорили з вами не раз.

— От про це і думати треба, а не про трубу і реальність дострокових виборів. І переосмислювати зовнішню політику. Задуматися всерйоз про передачу владних повноважень на нижчі рівні — теж актуальне сьогодні завдання нашої влади. Адже логіка проста: якщо центр не може впоратися з владою, значить, її слід віддавати у регіони. Регіональний госпрозрахунок. Де він? Тим більше, що чинник Росії для себе ми вже втратили, інвестиції нас обминають, труби обтікають зувсебіч. Але свою філософію ми так і не змінили. Зокрема стосовно НАТО. На такому тлі зрозуміло, чому Росія перекидає свої капітали в Туреччину, Індію, Африку, але не в Україну, як це було протягом сотень років. Це розплата за нерозуміння, пряме ігнорування нами векторів суспільного розвитку. Наукового обґрунтування умови цього розвитку як не було, так і немає. У це ми насамперед упираємося і в економіці. Саме тому не визначилися з ЄЕП, гальмуємо його й ігноруємо, вважаємо цю суто ринкову економічну проблему зовсім неактуальною.

До того ж зі вступом до ЄЕП Україна не втрачає навіть частини свого суверенітету. У всякому разі, ця частина буде набагато меншою за ту, котру ми збираємося урочисто і з помпою вручити НАТО. Та й у Європі, зазначимо, об’єднавчі процеси набагато глибші, ніж у ЄЕП. Принаймні ЄЕП жодної небезпеки для нас не являє. З’явиться така, завжди можна вийти. У цьому затягуванні наочно виявляється нерозуміння, що російському економічному простору, російським ресурсам, російському ринку альтернативи в України немає. Його й у Європи немає — об’єднаної, роз’єднаної. Чому ж тоді ми такі самовпевнені? Чому такі впевнені в абсурді, що двері Євроспівтовариства для нас завжди відчинені? Глава МЗС Тарасюк їх так довго тримав відчиненими. А результат?

Зате і з його подач втручаємося в дискусії про НАТОвські ракети. Ставити — не ставити? Брати участь Україні чи не брати? Разом з Польщею і Чехією. Відчуття таке, що в нас порушені контакти — у самих собі. Система ПРО висувається до кордонів України.

— Для захисту Європи від північнокорейських ударів?

— А хто порадився з самою Україною, інтересів якої такого роду розміщення торкаються безпосередньо? Польща присунула ракетні системи до наших кордонів, до кордонів Росії, спонукавши ту вжити відповідні заходи. Путіна на цілий світ змусили заявити, що реакція Росії буде адекватною й асиметричною. Україна, як і Польща, Чехія, за такого зрушення сил «оборони», стають очевидним об’єктом для превентивних ударів? Зокрема — ядерних. Польща посилила свою безпеку? Ні. Посилила чи все-таки підставила під удар нашу безпеку — як «свого стратегічного партнера»?

Але наш МЗС відмовчався, хоча мав би зреагувати на ці виклики нашій безпеці. Хоча б тим, щоб переконати уряд, що за таких умов розумніше і безпечніше було б, скажімо, дозволити Росії виставити біля польських кордонів адекватні сили стримування ініціатив такого роду. Це, до речі, ціна за роззброєння України, котра повірила в якісь міфічні гарантії своєї власної безпеки. Це ще раз говорить про те, що за втрату ядерного щита, яким ми були прикриті, ще доведеться важко розплачуватися. А ми й досі пиляємо літаки, гармати, ракети. І не можемо навіть зупинитися — хоча б для оцінки, що відбувається. Хоча б до моменту, поки всі обставини дій «проти Кореї — на кордонах України» не буде з’ясовано. Адже ми теж повинні думати про власну безпеку, а не вірити в обіцянки. Югославії теж багато чого обіцяли. А результат?

Не можна не бачити і того, що нові ініціативи США активізують зараз і Євроспівтовариство на створення європейської системи безпеки. На певному етапі ЄС змушений буде відокремитися від НАТО. Передумови такого розвитку ситуації вже склалися. У Європи не залишається іншого виходу — в умовах, коли світ змінюється, зокрема й під впливом російського економічного і природного чинників. Сама Європа змінюється у своїх оцінках, а ми все продовжуємо дискусії про НАТО, проводимо наради, забувши, що НАТО — це опора трансатлантичного союзу, що визначається насамперед торгівлею і військовим захистом її інтересів. Для країн Європи і США ця частка становить десь 20 відсотків в обсягах зовнішньої торгівлі, 60 відсотків іноземних інвестицій США припадають на ЄС. Частка України в цій торгівлі — соті відсотка. У нас у принципі немає і не може бути такої торгівлі, немає таких відносин. Так куди ж ми намагаємося вступити? Усі наші відносини — з Росією і з Європою.

— По Суходолу, а не по чиннику Океану.

— А ми намагаємося цю обставину перестрибнути. За сучасної політики світ готується до чергового загальносвітового військового переділу власності. Яку участь хоче взяти Україна в цьому переділі за нерозв’язаності своїх внутрішніх проблем? Адже світ як висів багато років на волосинці, так і висить.

— Досить нагадати, що лише витримка російських моряків — після загибелі підвідного крейсера «Курск» уберегла винуватця трагедії від удару відплати. Путіну пощастило тоді «розрулити» ситуацію. Але немає гарантій від виникнення їй подібних.

— ... Адже не випадково НАТОвські бази висуваються до Німеччини, Франції, Італії, Росії, до найважливішого російського сухопутного історичного партнера — Ірану.

— Його стратегічна роль для Росії й України історичною наукою попросту «замилена». Адже не випадково фактичний бік ситуації викликає роздратування атлантичного чинника. І іслам, на який вішають собак, вочевидь тут ні до чого.

— А ми попереду обозу, не розуміючи, що відбувається у власній країні, намагаємося вплутатися в те, що відбувається за її межами. Хочемо неодмінно брати участь у цих діях, і край. А наші дипломати продовжують активні переговори з питань підготовки України до вступу до НАТО. Під егідою МЗС в Україні відбулося вже друге засідання з цієї проблеми. От що, виявляється, важливіше за всі разом узяті економічні проблеми країни. Своїми діями ми не сприяємо росту довіри з боку не тільки Росії, а й Євросоюзу. Навіщо нам це?