Народна мудрість мало не щодня переконує в істинності давнього прислів’я: «Що було — то загуло». Однак інколи дуже кортить сказати: «Якби...». Саме таке бажання спричинив указ Президента, яким затверджується стратегія національної безпеки України. За ініціативою Комітету з питань національної безпеки і оборони та його голови Анатолія Кінаха в жовтні минулого року у Верховній Раді пройшли відповідні парламентські слухання, на яких проект було схвалено. І якби(!) документ прийняли тоді та ще й узялися за його виконання, то сьогодні могло б не бути багатьох із тих соціально-економічних і політичних негараздів, що перенаситили суспільство.

Чіткий механізм системної реалізації положень конституційної реформи надав би чудові можливості спокійно, поступово, без жодних суперечок, конфліктів та потрясінь перейти до нового державного устрою — парламентсько-президентської республіки. Стратегія визначає засади зовнішньої та внутрішньої державної Політики в комплексі загальнодержавних та міжнародних актуальних проблем, прогнозує їх розвиток на тривалий період. Беруся стверджувати, що за останній час це єдиний в Україні документ усеохоплюючого масштабу.

Вочевидь, ситуація вимагає якнайшвидшого втілення у життя вимог та положень стратегії. Сьогодні зовнішні та внутрішні загрози настільки непередбачувано змінюють свої вектори, що має бути відповідна гнучка система реагування і надійного захисту національної безпеки.

Ось актуальний приклад. Після виступу Президента Росії Володимира Путіна на Міжнародній конференції з безпеки в Мюнхені є всі підстави говорити про можливі зміни конфігурації світових взаємин. Набуває ознак політико-економічне протистояння між США та РФ. «...Переконаний, ми дійшли того рубежу, коли маємо серйозно замислитися над всією архітектурою глобальної безпеки», — сказав російський президент.

Ми, українці, — також, і насамперед над своїми місцем, роллю в цій новій «архітектурі». Так, Україна не має зовнішніх ворогів, але не має і власної системи національної безпеки як такої. Чи готова держава протистояти небезпечним загрозам, забезпечити непорушність кордонів, протидіяти міжнародному тероризму, працювати на випередження? Чи здатні органи державного управління ефективно функціонувати, борони, Боже, у кризових ситуаціях?

Якби визначені стратегією проблеми забезпечення гідної європейської та євроатлантичної інтеграції України були вчасно й адекватно сприйняті суспільством, вони могли б стати головними чинниками його консолідації і безпеки. А комплекс заходів з інтеграційних процесів мав би захистити ці питання від політичних спекуляцій. Документ пропонує також виважено ставитися до співпраці України з НАТО, Євросоюзом, Російською Федерацією, власне, з усіма стратегічними партнерами, а також із тими країнами, де є наші національні інтереси.

А вони однаково є: на Заході і на Сході, багатому на вуглеводні енергоносії. Давно не секрет: Україна майже на 70 відсотків енергозалежна держава. Отже, її економіка, житлово-комунальний комплекс — також. Насамперед від російських джерел постачання нафти та газу. І будь-який «альтернативний» трубопровід прокладається не за рік-два, і потребує чималих коштів, яких в держави катма.

До того ж додається ще й проблема внутрішньої залежності від іноземного капіталу, впливова частка якого (переважно російського) є майже на всіх українських нафтопереробних заводах, у приватизованих обленерго, на підприємствах металургійної та вугільної промисловості тощо. А на горизонті знову маячить сумнозвісна «Ітера» суто російського походження, яка, наче, може замінити «Росукренерго». Чи стане від того легше?

Полегшення насправді настане, коли активно втілюватимуться в практику положення невід’ємної складової нацбезпеки — стратегія енергетичної безпеки. Під час обговорення проекту якої рік тому голова Комітету Верховної Ради Анатолій Кінах сказав: «Не приділяється належної уваги прискореному розвитку альтернативних та відновлюваних джерел енергопостачання, нетрадиційній енергетиці, хоча Україна має значний потенціал реалізації відповідних проектів. Натомість до цього часу пропозиції стосовно забезпечення вітчизняної економіки енергоресурсами зводяться до нарощування їх видобутку та імпорту. Слід визнати, що це — шлях в нікуди». Сьогодення, на жаль, підтверджує його правоту. І не лише в цьому.

Федерація роботодавців України ініціює нині розгляд на засіданні РНБО питання про збереження та розвиток трудового потенціалу, бо «розмивання» нації по світу, зменшення її, як кажуть, природним шляхом становить серйозну загрозу безпеці держави.

Сьогодні близько 4 мільйонів наших кваліфікованих працівників шукають кращої долі за кордоном. Не дуже приємну інформацію оприлюднив нещодавно і Держкомстат: станом на 1 січня 2007 року чисельність населення України становила 46 мільйонів 646 тисяч осіб, порівняно з даними річної давності — «мінус» майже 300 тисяч. Вочевидь, демографічна ситуація сягнула критичної межі. Розв’язання цих та інших проблем — першочергове загальнодержавне завдання, однак воно неможливе за умов того роздраю, що відбувається на всіх щаблях влади, протистояння.

Швидкоплинні події у країні і світі часто-густо посилюють тенденції до зростання внутрішніх і зовнішніх ризиків та загроз. Суспільству потрібна консолідація. У цьому переконує і досвід багатьох інших країн. Саме завдяки об’єднаним зусиллям вони здолали колись не менш тернисту, ніж наша, частину свого історичного шляху. Основою здавна омріяної української єдності цілком могла б стати практична реалізація всім загалом стратегії національної безпеки. Іншого вибору не дано. Буде шкода, якщо прогавимо і цей чудовий шанс.