Половець написав про половців

Володимир Михайлович Половець (на знімку) — людина цікавої долі. З вересня 1975-го до січня 1990 року він працював секретарем Чернігівського обкому партії. Здавалося б, чоловік, як багато його колег, мав нарікати на «Ковбасну» революцію, яка поставила крапку в його політичній кар’єрі. Але Володимир Михайлович у 53 роки вирішив почати все спочатку. Занурився в архіви, історичну літературу. У 1997 році в Інституті історії НАН України успішно захистив докторську дисертацію! Одна за одною вийшли його монографії «Кооперативний рух в Лівобережній Україні (1861—1917 роки)», «Історія кооперації Лівобережної України (1861—1917)», підручники «Історія слов’ян», «Українознавство. Курс лекцій» та інші. А щойно, у дні свого 70-річчя, доктор історичних наук, професор Чернігівського педуніверситету порадував історичною монографією, «Половці». Це ніби заглиблення автора і у власний родовід, і в родовід української нації.

— Володимире Михайловичу, як ви дізналися про своє половецьке коріння?

— 1947 року я навчався в 5 класі. Якось вчитель історії на уроці розповів про сусідів Київської Русі — кочові племена печенігів, торків і половців. Після останнього слова учні почали тицяти на мене пальцями. Відтоді я став не тільки половцем, а ще й печенігом, торком і кочівником. Це мені не подобалося, і я запитав у батька: «Тату, а чого я половець?». На що він, мабуть, зайнятий якимись справами, відповів: «А ти ким хочеш бути?». Так мої перші спроби з’ясувати половецьке коріння і закінчилися.

Йшли роки. До половців я не повертався. Після школи, у Ніжинському педінституті, сприймав усю інформацію про половців як і належало майбутньому історику.

Звернутися до теми половців змусили мене мої діти, племінники і внуки. Тоді я вже готував докторську дисертацію. Щоразу, коли ми збиралися за святковим столом, мій син, дочка, племінники, онуки — усі Половці, просили мене розказати їм про половців. І я почав готуватися до таких зустрічей. Від батька я все-таки дізнався, що його дід Степан переїхав у село Веприк Бобровицького району (де народився я і ще три мої брати) із села Малополовецьке Фастівського району Київської області; що на Київщині (недалеко від Білої Церкви) є ще село Великополовецьке і там живуть половці з часів Київської Русі. На цьому його знання про свою рідню вичерпувалися, і я почав вивчати наш родовід.

Тепер я найстаріший з роду чернігівських Половців, запитати немає в кого, а дітям відповідати треба. Почав збирати матеріали з історії половецького етносу. З кожним роком мій архів зростав, і настав час писати книжку про половців.

— Хто ж такі половці і чому їх так називають?

— Назва «половці» не була самоназвою окремого народу. Так називали їх на Русі. Середньовічні автори, які писали грецькою і латинською мовами, називали половців куманами або команами. Арабські та перські історики ІХ—Х століть згадують народ кимаків, а також кипчаків. Історики давно роблять спроби етимологічного пояснення терміна «половці», але єдиної точки зору немає.

Більшість авторів вважають, що слово «половці» чисто руського походження, що народилося воно на Дніпрі, на його Правобережжі, куди з «оного поля» постійно вривалися кочівники. Були вони тюркського походження і належали до племен Кимакського каганату, основу якого в Х столітті становили кимаки та кипчаки, що жили від Іртиша до Каспію. Окремі орди кимакських племен кочували берегами Каспійського моря, яке називали Кимакським. Разом з ними на Захід рухалися кипчакські орди. Згодом усі інші тутешні кочівники об’єднались навколо кипчаків.

Нове етнічне утворення в Європі дістало назву половці (тобто люди з поля). Так почали називати їх на Русі, а потім і поляки, чехи, німці («плавці», «флавен»), угорці («палоч»), візантійці і болгари («кунами — камани»). Деякі історики вважають, що в ХІ—ХІІ століттях у південноруських степах склалися не один, а два родинно-близьких етноси: кумани і половці, що об’єднали навколо себе орди кипчаків. Кумани займали землі на захід від Дніпра, а на схід у басейні Північного Донця і Північному Приазов’ї були половецькі кочів’я. Конкретні факти із життя донецько-приазовських кипчаків у перші десятиліття ХІ століття нам невідомі. Перші згадки про них з’являються тоді, коли вони почали ходити в походи на сусідів. Для половців таким сусідом стала Русь.

— Який вплив половців на український етнос?

— Уперше половці з’явилися на кордоні з Київською Руссю в 1055 році. У цей час закінчився період «визначення батьківщини» у половців, які зайняли землі по Донцю, нижньому Дону і Приазов’ю. Вони розпочали зовнішньополітичну діяльність з укладення військових союзів з руськими князями.

Відтоді й починається взаємне спілкування половців з місцевим етносом. З обох боків було завдано чимало прикрощів. Утім, наші князі часто використовували половців у боротьбі за Київський престол. Особливо проявили себе чернігівські Ольговичі, які воювали за Київ з допомогою половців.

Дуже впливали на русько-половецькі відносини династичні шлюби. У літописах згадуються десятки (насправді більше) випадків одруження руських князів з половчанками. Вважають, що від кожних десяти таких шлюбів, враховуючи багатодітність князівських сімей, могло народитися 40—50 синів і дочок, а в другому поколінні змішані шлюби могли дати 200—250 внуків і правнуків, в жилах яких текла половецька кров. Звичайно, з половецькими принцесами прибували їх подруги, які теж виходили заміж на Русі. Чимало половецьких дівчат потрапляли в полон під час переможних походів у степ. Мав місце і зворотний процес.

У 1094 році Святополк Київський одружився з дочкою могутнього половецького хана Тугоркана. Володимир Мономах (у 1107 році) одружив свого сина Юрія (Долгорукого) з дочкою хана Аєпи, а другого сина, Андрія, — з онукою Тугоркана. Тоді само було весілля сина чернігівського князя Олега Святославича і дочки ще одного хана по імені Аєпи. Про весілля великого князя Ростислава Рюрика на дочці хана Белука літопис сповіщає під 1163 роком, і такі приклади можна продовжувати.

Династичні шлюби сприяли зближенню обох народів, бо кожне весілля збігалося з угодою про мир, дружбу і взаємодопомогу. Це покладало на кожну сторону певні обов’язки. Виникала двомовність, взаємопроникнення усної народної творчості, обрядів, звичаїв і родинних стосунків.

— Герой «Слова о полку Ігоревім» йшов на бій з ворогами чи родичами?

— Ігор Святославич був половцем на 3/4. Мати його — половчанка, а бабуся по батьковій лінії — дочка половецького хана Осалука. Отже, виникає запитання: «Чого ж половець пішов у бій з половцями?». Ця проблема не до кінця прояснена.

Я вважаю, що Ігор Святославич ішов у похід з однією метою — одружити свого сина Володимира з дочкою половецького хана Кончака, а тому воєнні дії не були метою походу. Варто зазначити, що навесні 1185 року прикордонні руські землі готувалися до можливого нападу половців. Бо 1184 року київський князь Володимир Глібович узяв великий половецький полон орди хана Гзака. І полонені чекали в Києві свого викупу чи обміну.

Описана в «Слові...» перша зустріч Ігоря з половцями — не битва, а сценарій степового весілля, яке по-половецьки почалося ритуальним «боєм за наречену»: її викрадали з подругами (теж нареченими), відбирали посаг і бенкетували. Бенкет тривав усю ніч. Але тут на Ігоря і його супутників натрапив хан Гзак, який ішов у Київ визволяти полон.

Кончак (сват Ігоря) прибув занадто пізно. Гзак встиг навіть послати гінця в Київ для обміну полоненими!

Гзак, щоб уникнути конфлікту з Кончаком, віддав йому Ігоря з сином «на поруки» й пішов у Посейм’я за новим полоном для викупу. Такою є одна із версій «Слова...», яка виникла на основі скрупульозного аналізу джерел і відповідає і змісту твору, і характеру русько-половецьких відносин.

— Як вплинула монголо-татарська навала на половців?

— Монголо-татари намагалися перетворити завойовані землі в пасовиська для своїх стад. Для Половецького степу це означало зменшення поголів’я худоби. Отже, монголо-татари були для половців більшими ворогами, ніж осілі сусіди. Монголо-татарська навала знищила родоплемінну структуру половецького суспільства, змішала роди і племена, порушила комплекс кочового скотарства і зародкового осілого скотарсько-землеробського господарства, яке вже склалося в ХІІ столітті у деяких місцях Половецького степу.

У Половецькому степу кількість монголо-татар була незначною. Археологічні дані свідчать, що значно більше їх жило в Поволжі і Заволжі. Решта степової території зберігала старе кочове населення, яке замінило свою родоплемінну аристократію на нових господарів — ханів та емірів Золотої Орди.

— Що залишилося від половців в українській культурі?

— Відбувався процес взаємозбагачення і взаємообміну. Князі вчилися у половців організації кінного війська, форсування великих річок, стратегії несподіваного удару.

Сотні тисяч половців асимілювались з місцевим населенням, якого тоді було, може, вдвічі-втричі більше. Багато слів у нашій мові є половецькими. Високі шкіряні чоботи, шаровари, сорочки-вишиванки — це все теж має половецьке походження. Половецькі жінки носили нагрудні підвіски, срібні сережки з підвісками.

Їхніми типовими прикрасами були металеві дзеркала. Носили їх жінки в шкіряних чи матерчатих сумочках на поясі. На Русі тоді дзеркалами не користувалися. Разом з жінками-половчанками все це проникало на Русь. Значну роль у цьому відігравала торгівля. Широку популярність у половців мав орнамент. Його використовували не лише на одежі, а й на зброї.

Щодо зброї і збруї, то на Русь проникали шаблі з більшою викривленістю, арочні прості стремена, вудила з великими плоскими кільцями, половецькі сідла, сагайдаки, списи...