Людська пам’ять — дивовижний інструмент. Окремої людини, народів, націй. Пам’ять формує минуле, на якому ми будуємо майбутнє.

Вона має дивовижну здатність фіксувати факти і події, пов’язувати їх, творити історію. Хоча досить часто одні й ті ж події різні люди запам’ятовують з точністю до навпаки.

Водночас пам’ять зберігає безліч висловлювань анекдотичного характеру щодо нашої «найнепередбачуванішої» історії, починаючи від кількості тих, хто ніс із В. Леніним колоду на першому суботнику і закінчуючи оповідями про власні «подвиги» на Майдані восени 2004 року. Нині, правда, модно говорити: «Я вас тоді попереджав...»

Сьогодні, як свідчать численні соціологічні дослідження, багато хто з громадян України не пам’ятає, за кого він голосував на минулих парламентських виборах, за кого — на президентських, попри їх гостроту і, здавалося б, доленосність.

Деякі психологи кажуть, що це захисна реакція, зумовлена особливостями національної пам’яті. Уроки історії змушують швидко ховати в найглибші закутки підсвідомості те, що сьогодні політично небезпечне, незручне, навіть невигідне.

Мудрі правителі знали: образ минулого об’єднує державу, перетворює «жителів» на згуртованих спільною долею громадян-патріотів, для яких минуле — батьківська спадщина.

Загарбники-варвари руйнували матеріальні свідчення історії, а з свідомості витруювали пам’ятки духовні. Люди перетворювались на «біороботів», «зомбі», «манкуртів». Народи, що втрачали історію, — на «біомасу», яку можна було гнати на воєнні бойні, формувати з неї легіони яничарів, готових нищити батьків, братів, сестер. Готових, бо їхня свідомість ставала чистою дошкою, на якій завойовник писав легенду про спільне коріння, історію, майбутнє.

Сьогодні лише лінивий не зачіпає проблеми консолідації української нації, формування сучасного громадянського суспільства, перетворення «біомаси» на відповідальних громадян, здатних зробити усвідомлений вибір. Щоб не лише вибрати найкращого, а й підтримати його. Адже «для танго потрібні двоє». Влада, навіть найкраща, не здатна перебудувати країну, якщо не спиратиметься на розум і спільні дії співвітчизників.

Для країн, що перебувають у стані трансформації, життєво необхідне партнерство влади і народу. Тоді влада не замикатиметься в мушлі власних проблем: хто ким керує, а хто — контрасигнує. Це дасть шанс громадянинові й державі подолати поточні негаразди, вистояти в жорсткому протистоянні народів та цивілізацій, постійній конкурентній боротьбі.

Однак чи дає образ вітчизняної історії підстави для оптимізму щодо нашого майбутнього? Відповідь, на превеликий жаль, негативна.

Навіть п’ятнадцять років незалежного існування України не внесли кардинальних змін в її обличчя. Замість легенд про вічну дружбу зі старшими (західними, східними) братами, плачів про постійні зради української верхівки постало оспівування «героїчних поразок борців за Україну».

Достатньо проглянути перелік основних військових меморіалів, місць, на яких з року в рік українська влада чи свідомі українці клянуться у відданості нашому минулому: Берестечко, Базар, Крути, — і стає моторошно. Присягати поразкам?! Невже українські армії не здобули жодної перемоги, вартої меморіального вшанування? Невже той же Богдан Хмельницький будував Українську державу лише на полі під Берестечком?

Очевидно, влада царської Росії чудово розуміла, що робить, коли давала санкцію на створення берестецького меморіалу. Сама ж відшукувала в своїй історії найменші приводи для возвеличування власного минулого, власних правителів, полководців, плекаючи міф про «непереможність російської зброї». Наприклад, про Льодове побоїще, в якому взяло участь кілька сотень воїнів з обох сторін (для порівняння: на Київ у цей час насувалося не менш ніж стотисячне блискуче монгольське військо, що не мало тоді собі рівних), про перемогу під Бородіном (після якого без бою було здано Москву) тощо. І все це через російські та вітчизняні ЗМІ й досі доноситься до українського обивателя, зміцнює в ньому думку про велич історії сусіда та власну нікчемність.

Сьогодні мало хто, не лише пересічні громадяни, а й високі державні мужі, пам’ятає: через тринадцять років Україна з повним правом відзначить дату, якою може пишатись будь-яка країна.

У 1320 році на річці Ірпінь українсько-литовські війська на чолі з Великим князем Литовським Ольгердом здобули перемогу над військами Золотої орди. Велике князівство Литовське, Литовська Русь стало тоді одним з основних чинників східноєвропейської історії, а Україна позбулася становища окраїни великої азійської імперії, в якому вона перебувала майже вісімдесят років. Сімсотліття цієї події — свідчення нашої причетності до Європи, а не до Азії. Думаю, відзначення 690-ої річниці у 2010 році, підготовка до якої мала б розпочатися «вчора», могло б стати добрим заспівом до святкування цієї дати спільно з державами, що виникли на території колишнього Великого князівства Литовського, — Литвою та Білоруссю.

У 1621 році під містом Хотин козацька армія під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного забезпечила, за визнанням усіх сучасників, блискучу перемогу об’єднаних польсько-литовсько-українських військ над 200-тисячною армією турецького султана, зупинивши експансію Оттоманської Порти в серце Європи. Ця дата може стати приводом для розгортання інтенсивного діалогу щодо європейського шляху народів — учасників цієї битви: українців, поляків, турків, молдаван, румун, литовців та інших.

У 1683 році український козацький корпус під проводом Семена Палія зробив значний вклад у героїчну оборону Відня. Віденці пам’ятають героїзм наших земляків, подвиг Юрія Франца Кульчицького, який, окрім усього, навчив їх пити каву, без якої образ однієї з сучасних культурних столиць Європи уявити неможливо.

Таких прикладів можна наводити дуже багато. Головне, на чому хочеться наголосити, — це існуюча неприпустима традиція святкування «героїчних поразок».

Викривлена пам’ять породжує викривлену свідомість, що дає викривлену картину сучасності. Після перемог, найважливішою з яких було безкровне здобуття незалежності української держави в 1991 році, ми психологічно готові до поразки, розраховуючи лише на мінімізацію її наслідків.

Тоді як наші сусіди культивують зовсім інші стереотипи сприйняття минулого, що здатне надихати на великі звершення, перетворювати народ на націю, об’єднану високою метою: бути кращим серед рівних, першим серед перших, неповторним явищем, що несе світу свій образ майбутнього, спираючись на досягнення минулого.

Той же Радянський Союз, з якого ми всі вийшли, як російська література з гоголівської «Шинелі», активно творив культ власних героїв, героїв, що перемагали, героїв, що гинули, але в ім’я перемоги, в переможних битвах. Хто програв, був приречений на забуття.

Варто лише згадати активну кампанію відродження пам’яті славного минулого, розгорнуту в СРСР під час Другої світової війни. В надважких умовах створювались фільми про Олександра Невського, Олександра Суворова, полководців та флотоводців, яких ще за кілька років до цього називали не інакше як «представниками феодальної верхівки», «гнобителями», «придушувачами народних повстань проти царського режиму».

Україна, українське суспільство деморалізовані. Після великого емоційного піднесення кінця 2004 року воно ніби злякалося своєї величності й зрілості, яку демонстрували як «помаранчеві», так і «синьо-білі», що не допустили силового зіткнення, кровопролиття, не піддались на заклики надто радикальних політиканів.

Причини цієї деморалізації не лише в завищених сподіваннях. Ми не звикли бачити в наших діячах героїв, ми їх постійно дегероїзуємо. Вони ж, плоть від плоті народу, готові дегероїзуватись, віддаватись малим і особистим справам замість служіння високій меті. Це — наслідок сприйняття героїзму на підсвідомому рівні, що сформоване в українському менталітеті за останні кілька сотень років. Герої — мертві, а живі, як казав Галушка у п’єсі Олександра Корнійчука «В степах України», будують комунізм у колгоспі «Тихе життя».

Можна сприймати існуючу ситуацію як даність — «маємо те, що маємо». Можна щоденно вичавлювати з себе по краплині раба.

Однак у нас немає 40 років, протягом яких Мойсей водив євреїв пустелею, щоб обіцяну землю побачили лише ті, хто народився у свободі, а не в рабстві.

Світ змінюється надто стрімко. Ніхто не чекатиме, коли ти будеш готовий ввійти до числа кращих. Щоб здійснити великий прорив, необхідно знайти в минулому такі зразки, такі приклади, які надихнуть на нові звершення. Потрібні герої з позитивним змістом.

Починаймо святкувати перемоги минулого. Тих, хто загинув, не забуваймо, пам’ятаймо, віддаваймо шану, а святкуймо — лише перемоги. Тоді матимемо шанс здобути перемоги в майбутньому.