Зульня знає, як Брюшків зникає

— Чому зникає Брюшків? — поцікавилися у секретаря Пеньківської сільської ради Костопільського району Наталії Чайковської. І ось що почули у відповідь:

— Мабуть, тому, що свого часу його зарахували до «неперспективних». Цими днями там померла бабця Поліксенія. Старенька у свої майже дев’яносто необачно травмувалася на власному обійсті. Сильно покалічилася...

Щодо самої історії села, то знаю тільки, що колись там були чималі поклади залізної руди, навіть печі стояли, де її переплавляли. Тоді ще проходила вузькоколійка, якою і доставляли руду спочатку в Малинськ, затим на Сарни, далі на Ковель... Відтоді і село названо було Руднею. А вже за радянських часів, мабуть, у сімдесяті чи й то пізніше, чомусь перейменували село на Брюшків.

— Цікавитеся, чому Брюшків? — долучається до розмови Пеньківський сільський голова Юрій Борейчук. —Місцеві краєзнавці припускають, що назва прижилась через те, що у місцевих лісах родить багато брусниці. Сюди люблять їздити на відпочинок, особливо влітку, мешканці райцентру. Пригадую, наприкінці вісімдесятих років минулого століття туди мали дорогу з твердим покриттям прокладати. Але, як у нас і тепер буває, не знайшлося в бюджеті коштів. На тому все, як кажуть, затихло. І досі ота відстань у кілька кілометрів залишилась грунтівкою, яку здолати в негоду можна хіба що кіньми, — на доказ цих слів Юрій Петрович вказав на фуру біля сільради, якою й добираються до таких ось глухих сіл, як Брюшків.

Півгодини їзди на санях і ми вже в Брюшкові, яке швидше нагадує хутір, ніж село. Зупинились біля хати, з комина якої в’ється димок. Тут живе подружжя Кособуцьких. Переступили поріг. Хазяї спочатку здивувались — надто рідко навідуються сюди гості, а потім розговорилися.

— Тут я народився, тут і помиратиму, — каже Ананій Прокопович. — Із семи літ пас овечки, а після семи класів вивчився на столяра, служив у Росії, повернувся додому, доглядав колгоспну худобу. За радянських часів працював на домобудівному комбінаті в Костополі. Отоді де тільки не побував у відрядженнях — і в Росії, і в Башкирії...

— Мені теж вистачало клопотів, — каже Євдокія Кіндратівна. — Народила та виховала одинадцятеро дітей. Як діти були ще малими, отримувала п’ять кілограмів пшона або рису на трудодні. У колгоспі копійки платили за тяжку працю. У полі, на фермі, на різних роботах. Ото маю тільки що документ про присвоєння звання матері-героїні, підписаний Брежнєвим. Та, слава Богу, діти повиростали, двоє із сім’ями навіть живуть і працюють в Америці, кличуть до себе, а я і мій старий хочемо померти тут, на рідній землі. Тримаємо корову, курей, гусей.

— Як на наші літа, — зауважує Ананій Прокопович, — то ще тримаємось. Раз на тиждень ходжу по хліб у сусідні села Пеньків чи Мар’янівку, купую десяток буханців, щоб надовше було. А як уже не зможу, то дітей повідомлю через сільраду. Бо нас у Брюшкові лише троє на ногах — ми з дружиною і старий Ярмак. Щоправда, сусід занедужав, інвалідом по зору став...

— Надіємось лише на себе. І на те, що діти не забуватимуть, — каже старенький. — Маю ж іще тридцять троє онуків. Але ніхто із них у лісі не хоче жити... Воно й зрозуміло — ні тобі клубу, ні тобі фельдшерсько-акушерського пункту, ні магазину... Одне слово, глушина. Забігають хіба що дикі звірі. Ото минулого літа на свій страх і ризик виганяли палицями з хліва лисицю, яка за кілька днів роздерла п’ятеро індиків. Добирався до гусей і вовк...

Розмова добігла кінця. Сфотографувалися на згадку подружжя Кособуцьких. А ми подумали, що невдовзі зникне ще одне село, а пам’ятатиме про нього хіба що річечка Зульня, яка несе свої тихі води в Горинь і скрашує цю напівзабуту місцину.

Рівненська область.

На знімках: тільки гривастий коник Мейсон може доставити бездоріжжям у Брюшків;

Фото Віктора ШКЛЯРУКА.