Чи бути тристоронньому газотранспортному консорціуму
Саме про це, зокрема, веде переговори Прем’єр-міністр Віктор Янукович, котрий учора й сьогодні перебуває з робочим візитом у Берліні. На час підготовки матеріалу до друку ще не були відомі результати зустрічей у німецькій столиці, й передовсім з канцлером Ангелою Меркель. Тим часом про їх важливість годі говорити: Німеччина — один з найбільших наших торговельних партнерів й одна з найвпливовіших держав світу, з якою інтереси України тісно пов’язані.
Серед інших, одне з найважливіших питань — енергопостачання на європейські ринки. Віктор Янукович заявив, що Україна готова запропонувати низку проектів з модернізації своїх нафто- та газотранспортних систем, у реалізації яких можуть бути зацікавлені країни і Європи, і Росії. Зокрема, створення тристороннього газотранспортного консорціуму за участю Росії і ФРН у межах будівництва ділянки газогону Богородчани — Ужгород.
Під час зустрічей у Берліні йтиметься також про можливе створення ГТК на базі ГТС України. Про що свого часу вже були домовленості. Але тоді, як і досі, українські політики та деякі фахівці не дійшли згоди, бо в суперечці переважають політичні й популістські чинники. А також суто український аргумент: а що вони, зарубіжні партнери, з цього матимуть? Звісно, кожна сторона намагається діяти, виходячи передовсім з власних інтересів. Але що заважає нам робити те саме?
Тим часом про відновлення проекту ГТК усе-таки більше говоримо ми, а не потенційні партнери. Принаймні не чутно інформації, що, приміром, Німеччина так уже й рветься у бій, хоч очевидно вона має до нашої труби певний інтерес. Тільки далі цього справа не посувається, бо український газогін — інструмент у руках політиків, що починає
«грати». Залежно від того, якій політичній силі на цей момент це вигідно. Недавно на ньому зіграла опозиція, змусивши правлячу коаліцію на додаток до чинного закону ухвалити ще один, за яким «наше національне надбання» стало священною коровою: не торкатися! Політики наче забули про економічний чинник: щоб «корова» доїлася, її треба бодай зрідка підгодовувати. Тим паче що магістральні газогони вже потребують інвестицій, зокрема на модернізацію компресорних станцій, яка дасть змогу заощаджувати 15-25% газу. Приміром, участь у ГТК ФРН створила б додаткові гарантії прозорості та врахування інтересів України, а також збільшення обсягів прокачування газу в Європу, що, можливо, відстрочило б початок будівництва газогону по Балтиці. Втім, нині це неможливо. Адже політики так «захистили» трубу нашої незалежності, що відтепер ніхто, крім нас, не може її ремонтувати чи модернізувати. Але й за газ, котрий по ній прокачується, будемо платити самостійно й за ринковими цінами. Щоправда, власники «національного надбання» не сказали, де братимемо на це гроші...Але бувають і несприятливі ситуації, коли, можливо, нам усе-таки доведеться поступитися газовими активами в обмін на дешевший газ. То помремо, а не поступимося, бо закон не передбачає іншого варіанта? До речі, галасу щодо зазіхань на наше національне надбання було на цілий світ. Згодом з’ясувалося, що ніхто на нього й не зазіхав. То заради чого лементували?
Хто сперечається: питання про допуск Росії, як і будь-якої іншої країни, до управління газовими активами непросте, й треба сто двадцять сім разів
«відрізати», перш ніж приймати рішення. Чи часто цією мудрістю послуговуються політики, коли «ріжуть», виходячи з політичної доцільності? Саме тому й приймають рішення не на вигідних для України умовах, а на будь-яких, оскільки іншого вибору вже немає. То, може, годі оперувати мітинговими лозунгами на зразок втрати державності чи незалежності, а думати про реальну економічну вигоду? Чи нам вигідніше перетворити газогін на музейний експонат, з якого «накачали» мільйони деякі наші політики? Про який консорціум у такому разі можна говорити...
