— А що то воно таке? — допитуються люди, які вперше проїжджають Житомирщиною і бачать з вікна автобуса поля, густо заставлені бетонними стовпами, між якими — височенні бур’яни, зелені влітку і чорні взимку. Якщо сказати коротко, що це — колишні хмільники, то буде тільки половина правди. Бо треба додати, що колись господарства, які спеціалізувалися на вирощуванні духмяних шишок для пивоварів, у грошах купалися, адже жодна інша сільгоспкультура не давала такого рівня рентабельності. За останні десять з гаком років ще не було жодної наради хмелярів України, на якій не звучали б ностальгійні спогади про ті часи, коли вони вирощували стільки сировини, що вистачало всім пивзаводам СРСР, ще й на експорт чимало йшло, причому до таких цінителів пива, як німці та чехи. А для Житомирщини то була особлива гордість, адже три чверті союзного виробництва хмелю припадало на цю область.

Кожен, хто пам’ятає часи, коли майже все пиво називалося «жигулівським», і не забув, який воно мало смак, скаже, що пивовари здійснили справжній прорив до світової якості продукції. А статистика свідчить і про кількісний прорив: зростання за рік якщо не на 20, то принаймні на 12 відсотків. Та от заковика: не з нашої хмелесировини ота пивна ріка (торік, за оцінкою, близько 270 мільйонів декалітрів, частина — на експорт). А у хмелярів — тільки згадки про те, що Україна займала колись п’яте місце за виробництвом сухих шишок. Потреби пивзаводів у хмелесировині, якщо рахувати за альфа-кислотою, забезпечуються вітчизняною сировиною тільки на 13 відсотків. І це за умов, коли у світі виник дефіцит шишок, а отже й ціни на них підскочили.

Не варто, мабуть, сипати сіль на рани і згадувати цифри з тих програм відродження галузі, які приймалися наприкінці минулого століття, коли було запроваджено одновідсотковий збір на розвиток хмелярства, садівництва і виноградарства. Причини, чому намічене залишилося на папері, пивовари пояснюють тепер дуже просто: пивзаводи давно працюють за вимогами ринкової економіки, а от хмелярі застрягли десь у минулому часі. Головну проблему ще два роки тому останні визначили так: за хміль взялися «танкісти й чекісти». Малося на увазі, що гроші, які виділяються на закладання хмільників і догляд за ними, виявилися для декого надто привабливими. Виникли різні фірми, які одержували кошти, справно звітували про їх «освоєння», а спливав час і виявлялося, що посадки загинули або надто зріджені і т. д.

А кошти виділяються справді чималі. Область одержала торік 12,5 мільйона гривень на 802 гектари хмелеплантацій (всього по Україні їх 1112 гектарів). Механізм виділення коштів цього року вдосконалюється, тож, можна сподіватися, випросити гроші, «освоїти» їх і зникнути стане невигідно.

Але не лише в цьому проблема. Коли слухав пивоварів, науковців, виробничників і керівників, які за цю галузь відповідають, здавалося, що розмовляють вони різними мовами і зустрілися вперше. Хоча насправді багато з того, про що йшлося на нараді, вже доводилося чути раніше.

Грошей у закладання нових плантацій пішло вже чимало. І зрушення є. Торік тільки на Житомирщині з’явилося 60 гектарів нових плантацій — у два з половиною рази більше, як позаторік. А чи завжди продумано зробили це навіть там, де хміль в’ється по шпалерах? Розсадництво, як було заявлено, у складному стані. Те, що більшість насаджень зріджена на 20-30 відсотків, —лише одна сторона проблеми. Дуже мало чистосортних плантацій. У 2004 році за 1 мільйон 200 тисяч гривень бюджетних коштів вирощено саджанці методом інвітро. Але 68 гектарів хмеленасаджень виявилися сортосумішами, про що свідчать акти апробації і акти обстежень хмелеплантацій, які були проведені на вимоги Мінагрополітики. Тепер, як було заявлено, теж невідомо, вирощено чистосортний матеріал чи знову насадимо сортосуміші — це буде видно тільки через два роки. У цьому зв’язку прозвучало запитання до Інституту сільського господарства Полісся: хіба не можна було відновити роботу лабораторії? Пивовари налаштовані категорично: суміші їм не потрібні. Іван Царенко, який очолює господарство «Пасічна» на Хмельниччині, щоб не потрапити в халепу, пішов іншим шляхом: саджанці йому вирощували аж у Чехії. Причому і нові технології, і техніку під них там наглянув.

Пивовари, науковці й виробничники ніяк не розберуться, які саме сорти потрібно вирощувати. Складається враження, що закликів знайти порозуміння, які звучали на попередніх нарадах, ніхто й не чув. А хміль — багаторічна рослина, то не пшениця, сорт якої за рік можна замінити. Посадити щось таке, що не матиме попиту в пивоварів, — гроші на вітер викинути. А як зорієнтуватися, коли один авторитетний промовець закликає скорочувати площі під Клоном-18 (це ще довоєнний сорт, займає 40 відсотків площ), замінювати сучасними. А їх уже створено близько трьох десятків — вибір на будь-який смак. Інший не менш авторитетно заперечує: це ж єдиний сорт, який визнають за кордоном. Перш ніж його замінювати, треба провести міжнародну сертифікацію інших. А це кілька років триває. Ще одна думка: навіщо господарства висаджують багато сортів по два гектари? Це ж призведе до сортосумішей, від яких відвертаються пивовари. Не потрібно такої великої «колекції», треба вибрати ті сорти, які справді вигідні господарствам, влаштовують пивоварів, сертифікувати їх — тоді буде гарантія реалізації, а отже, й прибутків. Адже навіть та наша сировина, яка нічим не поступається зарубіжній, реалізується за ціною найдешевшої групи — не проходила апробації...

Не випадково заступник міністра агрополітики Сергій Мельник закликав хмелярів учитися жити за правилами ринкової економіки. На це вони мають ще років сім — стільки після вступу до СОТ може протриматися 20-відсоткове ввізне мито на хмелесировину.

Житомирська область.