Юрій БОГАТИКОВ: «Я — за пісню, яка звеличує душу і думки людини»

28 лютого 2007 року виповнюється 75 років від дня народження народного артиста СРСР і України, заслуженого діяча мистецтв Автономної Республіки Крим, повного кавалера ордена України «За заслуги» Юрія Богатикова. Його творчість як співака визнана більш як у 20 країнах світу.

Люди різних професій, різного віку і сьогодні вдячні долі, яка подарувала їм зустріч з благородною людиною, талановитим виконавцем, який мав мужнє і чисте серце.

8 лютого 2007 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про відзначення 75-річчя з дня народження видатного естрадного співака Ю. Й. Богатикова».

— Здається, з часом можна змиритися з болем втрати близької людини. Але життя підтверджує інше. За всієї величі могутньої російської і української мов не знаходиш слів, щоб говорити про Юрія Богатикова в минулому часі. І сьогодні мені здається, що він десь поруч, що він завжди з нами. Що ось відчиняться двері, і я почую його слова: «Вышел в степь донецкую парень молодой...»

В наш час, коли багато чого змінилося в житті, вкотре переписано історію великої держави, коли священне поняття «патріотизм» набуло незрозумілого і якогось розмитого змісту, більшість, я впевнений, і досі захоплюється глибиною пісень Богатикова. Хоч дехто може назвати це партійно-кон’юнктурними творами, ідеологічною «заказухою». Саме їм мені передусім хочеться сказати: «А чи можна запідозрити в чомусь поганому, несправжньому людину, якій аплодували стоячи. Всі! І партійна еліта, і прості, як кажуть, «від станка та сохи» люди.» Все дуже просто. Вони відчували, що в цій невеликого зросту, але Великій Людині — ні грама фальші.

— Сьогодні багато хто говорить про «свободу творчості» тепер і про диктатуру партії щодо культури тоді. І чи не здається вам, що тоді пісні були заідеологізованими?

— А що таке свобода творчості сьогодні? От ви особисто, як це бачите? А я вам ось що скажу, Богатиков, боляче сприймаючи таку «демократію» і «свободу творчості», часто повторював: «У нашій культурі сьогодні так: чорт з ним, якщо прямо на сцені совокуплятися почнуть, проте народ збереться». Звичайно, дуже грубе порівняння, вульгарне, але в значній мірі справедливе.

Мабуть, багато в чому він був правий. В такій «свободі творчості», яку ми сьогодні спостерігаємо, немає нічого хорошого. Зараз все дозволено. А яскравих особистостей, якими ми б могли пишатися на міжнародному рівні, навскидку і десяти не згадаєш. Хоч і родить наша земля таланти, але їх, як діаманти, нема кому шліфувати. «Свобода — це розумна необхідність, — казав Богатиков. — Повинен же бути знайдений шлях до одужання. Це і свобода вам, і демократія».

Богатиков з трепетом завжди розповідав, як він виконував пісню «День Победы». «Духовий оркестр в дві тисячі чоловік і сто тисяч народу на трибунах Республіканського стадіону. В мені таке напруження... Ніякої фонограми не було й заводу. І я пам’ятаю, як піднявся весь стадіон і співав разом зі мною. Це було щось надзвичайне. Мене морозом обсипало, а люди плакали».

Колись Юрія Йосиповича запитали, що для нього особисто означає громадянська, патріотична пісня. Юра посміхнувся і відповів: «У нас іноді прийнято вважати, що «Вперед, заре навстречу!» — це патріотична пісня, а, скажімо, «Русское поле» — це вже лірика. Не згоден! Все, чим живе людина, є громадянським. Для мене особисто критерієм, якщо хочете, надзавданням, завжди було ставлення виконавця пісні до своєї землі, своєї Батьківщини, свого народу. Я — за пісню, яка звеличує душу і думки людини».

В цьому, в принципі, весь зміст творчості Богатикова. Краще, більш повно, сказати просто неможливо. Під час вибору репертуару, підбору пісні, яку великий артист хотів подарувати своїм слухачам, він завжди керувався єдиним принципом — якимсь внутрішнім відчуттям він угадував саме ту пісню, «яка звеличує душу і думки людини».

Всім, хто його знав, хто був і є прихильником його таланту, хто знає, любить і цінує хорошу музику, зараз не вистачає його пісень. Не вистачає відчуття свята чи що, яке Юра умів створити. Здається, що з його смертю особливо нестерпною стала атмосфера засилля низькопробної пісні, що домінує в музичному житті. Сьогодні так хочеться отримати ковток живлющого повітря, яким була майже кожна пісня із його репертуару. На жаль, тепер їх можна почути тільки в запису. І ще вони продовжують звучати в людській пам’яті. Я впевнений, що жоден житель Керчі не зможе байдуже згадати гімн міста «Золота Керч» у виконанні Юрія Богатикова. Саме цю пісню він виконував на святковому концерті, присвяченому присвоєнню Керчі звання міста-героя. Після цього концерту відбулося наше знайомство, яке стало початком близької дружби на десятки років.

Юрій Богатиков дуже багато працював в студії з молодими талантами. «На жаль, — казав Богатиков, — сьогодні музичні вподобання підростаючого покоління підірвані бездумними, низькопробними творами, які лякають своєю пустотою з радіоприймачів і цілодобово із музичних програм телеканалів. А справжнє потрібно не тільки культивувати, прищеплювати, за ним, як за ніжним паростком, потрібно на перших порах доглядати, щоб воно прижилося. Тому що легко росте тільки бур’ян». Він часто говорив, що потрібна велика ідея, такий собі духовний стержень, який би пронизав усі сфери громадського життя, в тому числі і культуру, яка завжди повинна опиратися на любов до своєї землі, бажання жити по правді, по справедливості. «Національна ідея — вона тут: в наших книгах, музиці, живописі і, звичайно ж, в піснях. В них — наша опора».

— Візитною карткою Юрія Богатикова була пісня «Спят курганы темные»...

А пісня «Давно не бывал я в Донбассе»... Ці пісні полонили глядачів, його сильний голос буквально заповнював весь зал, нікого не залишаючи байдужим.

Саме одному з хлопчаків з «донецкой степи» доля дала можливість досягнути таких висот на радянській естраді. Богатиков високе звання народного артиста СРСР як естрадний співак отримав третім після Леоніда Утьосова і Клавдії Шульженко, а вже після нього ці високі звання отримали Йосиф Кобзон, Софія Ротару.

Народився він в маленькому шахтарському містечку Єнакієве. Працював і творив в Харківській, Херсонській та Луганській філармоніях. А з 1974 — соліст Кримської державної філармонії. Юра — вдячна людина. Він дякував землі, на якій народився і виріс. Дякував своєму краю, який дав йому життя, через пісню надсилав Харкову, Луганську, Херсону, Сімферополю низький уклін. Потужнім, сильним, оксамитовам тембром він висловлював вдячність рідному Донбасу, усім тим містам, де залишав часточку себе.

— Наскільки мені відомо, у житті Юрія Богатикова був досить нелегкий період...

— Юра вірив в ідеали соціальної справедливості, послідовно відстоював принципи інтернаціоналізму, не міг миритися з приниженням людських цінностей. Тому він тяжко, дуже тяжко переживав розпад СРСР. Для нього це була величезна трагедія. Зрада багатьох так званих його соратників залишила глибоку рану в серці співака. Він не міг спокійно дивитися, як в одну мить руйнується все те, що десятиріччями створювалося працею багатьох поколінь. Руйнувати — не будувати. Тоді багатьох навіть, здавалось, досить розумних людей охопила жадоба руйнування. Маестро Богатиков намагався врятувати від знищення соціальні відносини та світоглядні цінності суспільства.

Його талант, величезні артистичні можливості, досконале знання музичної культури і професії співака, звичайно, дозволили б йому відіграти важливу роль в сучасному шоу-бізнесі, який сформувався на початку 90-х років, і займати в ньому провідні позиції. Але на шляху до цього була одна перепона. Невміння кривити душею і жертвувати своїм світоглядом, переконаннями заради матеріального блага.

Більшість аспектів теперішніх стосунків, які, на жаль, стають дедалі звичнішими, у Юри викликали не те що неприйняття, а стійке відторгнення. Дивлячись на новоявлених нуворишів, які відкрито грабували народ України, він без кінця повторював: «Невже не розуміють, що у домовині кишень немає!». Спостерігаючи за безладом «демократії» і некомпетентністю багатьох «слуг народу», Юрій Богатиков завжди казав: «Депутат! Коли виходиш із себе, не забувай закрити рота!».

«Маршал» патріотичної пісні був чесною, мужньою людиною. Він не жив у вигаданому ним самим світі. Він бачив, що свідомістю людей маніпулюють, що людям нав’язують цінності суспільства споживачів, що багато хто втрачає можливість відрізнити зло від добра. Але він ніколи не опускався до цинізму, ніколи не сумнівався в необхідності зберігати вірність своїм принципам, навіть в умовах суспільного розпаду.

І в своєму особистому житті, і в творчості він завжди намагався бути відвертим та щирим. Він не зміг би налаштуватися під чужі йому настрої, навіть якби у нього раптом виникло таке бажання. Те, що в суспільстві панують огидні для нього погляди, його глибоко засмучувало і турбувало. Але жодного разу я не чув від нього наклепів чи презирливих висловлювань в бік українського народу.

Гіркі його слова «Остаюсь с обманутым народом!» викарбувані на його могилі, були внутрішнім девізом останніх років його життя.

Повертаючись до вашого запитання, чесно відповім, що саме розпад СРСР, зрада тих, кому він беззаперечно вірив, брехня, підлість вибили на кілька років із сідла великого співака. Сильний, мужній чоловік не витримав... Звичайно, я всіма способами намагався повернути його до життя. Перебуваючи на лікуванні, якось телефоную Юрі, а він мовчить. Так продовжувалось кілька днів. Я зрозумів, щось трапилось. А ще зрозумів, що мені потрібно якнайшвидше побачити Богатикова. Зважаючи на те, що то був період заборони компартії, і я був ізольований в переносному, звичайно, значенні від усього світу, я не знав, що покінчила життя самогубством, не змирившись з розвалом СРСР, Юлія Друніна, яка була похована в місті Старий Крим, відповідно до її заповіту. З нею тісно товаришував Богатиков. Коли я потрапив до квартири Юрія, вжахнувся. Багато пустих пляшок, безлад в квартирі і, що найстрашніше, пустота і відчай в очах Богатикова. Того само дня я з Юрієм поїхав на могилу Друніної. Він також не знав про її смерть. Побачивши свіжу могилу жінки, перед талантом якої він схилявся, Юрій повів себе по-іншому. А я йому сказав: «Або ти припиниш вести такий спосіб життя, який ти зараз ведеш, або з тобою буде ось так!» і показав на могилу Друніної. Смерть цієї сильної і великої поетеси справді вразила Юрія. Богатиков почав повертатися до здорового, повноцінного життя. Певна річ, цей шлях був складним і тернистим, але він сильна людина, він любив життя, любив людей, любив пісню і подолав свою недугу. Він завжди залишався відданим своїм ідеалам. Колись він сказав такі слова, які назавжди запали мені в душу. Я їх процитую повністю: «Так, я більшовик і людина абсолютно немодна. Мені завжди подобалась комуністична ідея як ідея соціальної побудови суспільства. Звичайно, я багато з чим в той час був не згоден, але коли людина в моєму віці починає змінювати погляди, вона викликає підозру. Я не вірю тим, хто говорить, що вони різко перебудувалися і стали іншими. Такі особи або зламалися, або взагалі людьми не були».

— 2000 року солісткою Кримської філармонії стала донька знаменитості Вікторія... В одному із інтерв’ю вона розповідала, що перша її зустріч з батьком відбулася, коли Вікторії було вже років вісім...

— Він завжди звинувачував себе в тому, що своїй єдиній доньці, яка народилась від першого шлюбу в Харкові, колись приділяв так мало уваги. Тому намагався наздогнати згаяне і трепетно ставився до доньки та онуки.

Юра розповідав, що його перша зустріч з донькою відбулася тоді, коли їй було вже вісім років. Вікторія, звісно ж, про те, що її батько відома і заслужена людина, зрозуміла значно пізніше, але завжди казала, що її виховували в повазі і любові до батька. Вона розповідала, що у неї з батьком схожість у виконанні пісень, одне і те саме їх розуміння і сприйняття. — Навіть на сцену, — розповідала Вікторія — я виходжу, мабуть, внутрішньо повторюючи його — вільно, широко, не по-жіночому. Оксана, онука Богатикова, лауреат не одного дитячого конкурсу, таке враження, ніби вона народилась і виросла на сцені. А в дев’ять років вона на одному із конкурсів посіла перше місце. З того часу Оксанка бере активну участь в різних концертах і фестивалях. А вже в Артек на конкурс ми запросили і Вікторію, і Оксану. Вікторія вже була на той час лауреатом конкурсу імені Клавдії Шульженко, Оксана перемогла в дитячому конкурсі «2000». В Крим онука везла пісню, яку дав їй дід «Не плачь, ветеран!». Як розповідала потім Вікторія, вперше її Оксана співала в Києві. Після виконання цієї пісні стояла повна тиша, а потім зал водночас піднявся і аплодував онуці Богатикова стоячи. Народна любов до сім’ї Богатикових передається із покоління в покоління. Богатикову належала і ідея виконання сімейним тріо пісень воєнних років. Коли вони втрьох співали «Посидим по-хорошему!», глядачі не приховували сліз.

Останні роки свого життя, вже тяжко хворий, він не переставав милуватися білим світом, любив своїх друзів, які залишилися з ним, і повністю віддавав себе доньці та онуці.

— Взагалі про життя та творчість Юрія Богатикова можна написати цілі томи...

— Його яскравий талант надихав, запалював, він не міг залишити байдужим нікого. Успіх супроводжував його на сценах театрів та у концертних залах, на імпровізованих площадках та стадіонах. Якось Богатикову довелося працювати разом з Аллою Пугачовою на стадіонах Ставропольського краю. Юра завжди захоплювався талантом Алли Пугачової. Але на стадіонах, як він казав, вона виступала тільки під фонограму. Богатиков виконував пісні наживо. Тоді ж він, до речі, перший придумав довгий шнур, з яким можна було вільно пересуватися по стадіону, площадці чи сцені. А щоб не було луни, за ним під час виступу носили підзвучку. Алла закінчила свій виступ і... на стадіоні вимкнули світло, а народному артисту Богатикову потрібно було якось виходити з ситуації. Вся команда Пугачової вийшла подивитися, що він робитиме. Відмовитися виступати? Мабуть, сьогодні багато хто так і зробив би. Але у Богатикова була сильна зброя — його голос. І успіх у нього вже був грандіозний. Юрій зі сміхом розповідав, що його тоді врятувало те, що стадіон був не дуже великим — тисяч на п’ять глядачів. З ним тоді гастролював акордеоніст подібний до Богатикова. Їм обом не потрібні були ні мікрофон, ні фонограма. Юра вийшов і щосили закричав: «Ви мене чуєте?». Стадіон у відповідь: «Чуємо!» — «Тоді сидіть мовчки, ми продовжуємо концерт!» Уявляєте, мікрофон не працює, музичного супроводу, окрім акордеона, жодного. Але Богатиков використав всю свою силу, своє вміння, свій Божий дар і заспівав «Спят курганы темные» так, що публіка шаленіла, оплески не стихали, а він шаленів від великої любові до людей. Він і справді був народним артистом, але не тільки за високе звання, а й за народне визнання. І переважна більшість громадян України прекрасно пам’ятає цього співака, чиє ім’я назавжди залишилось серед імен видатних діячів культури та мистецтва другої половини XX сторіччя. Саме він ініціатор і організатор фестивалю «Пісні моря», беззмінний учасник фестивалю «Кримські зорі», брав участь в усіх концертах «Пісня року», постійний учасник міжнародних програм «Мелодія друзів».

Якось він сказав: «Ну чого так несправедливо влаштоване життя? Я маю все! На концертах можу тримати аудиторію рівно стільки, скільки захочу. Можу заставити їх кричати, чи, навпаки, сидіти тихо-тихо. Можу купити практично все, що захочу, і з легкістю позбавитися від цього, віддавши тому, хто більше потребує. Можу дозволити собі будь-яке задоволення. Але як тільки згадаю скільки мені років... За голову хапаюсь. Мамо рідна, і за що? Чому людина, досягши в житті багато чого, обов’язково чує дзвінок звідти: збирайся, дорогий, пора! А я вперто не хочу збиратися, тим більше, що я повний сил, маю безліч ідей і багато працюю. Одним словом, правильно співають у пісні: «Нам рано на покой!»...

«Мир движим истиной одной:

Еще не вечер.

И пусть недолог путь земной —

жизнь БЕЗКОНЕЧНА».

«Я — Богатиков, і цим все сказано. Я ніколи не намагався стрибнути вище голови, а просто робив свою справу».