А сила — Блок Юлії Тимошенко

Виступаючи на інтерактивній конференції в рамках Форуму найбагатших людей світу в Давосі, головний представник сучасної української олігархії — Віктор Янукович виявив бажання, щоб, оцінюючи його діяльність, «можна було констатувати прогрес у таких напрямах: демократичний розвиток, економічні реформи, підвищення добробуту людей, європейський вибір».

Ця теза стала продовженням жовтневої заяви прем’єра про те, що головною політичною лінією Кабінету Міністрів є політика соціальних пріоритетів.

Проте вже не перший раз реальні кроки сьогоднішньої влади засвідчили, що вони є переконливішими, ніж публічні заяви в жанрі класичної соціальної демагогії.

Введення 15-відсоткового податку на прибутки фізичних осіб, збільшення тарифів на послуги житлово-комунального господарства, наступ на поки що незначні пільги пенсіонерів та ветеранів — на кшталт сплати за телебачення у повному обсязі, запланована на 2007 рік приватизація майже 800 об’єктів державного сектору економіки — свідчать про те, що влада свідомо обрала інший шлях розвитку держави і наполегливо ним прямує.

Ці кроки свідчать, що в перспективі держава намагається звільнитися від будь-яких наявних соціальних зобов’язань і не збирається брати на себе жодних зобов’язань на майбутнє. Водночас держава не збирається виступати локомотивом суспільного розвитку, як було у радянські часи. Прості українці, які з кожним роком після розпаду Радянського Союзу втрачали соціальні, громадянські, політичні права, не отримали нічого взамін.

Надмірна політизація суспільного життя та масована пропаганда створюють фальшиве враження про відсутність соціальних проблем у сучасній Україні. Створюється неправдиве враження, що в нас сьогодні немає зубожіння цілих соціальних груп, падіння життєвого рівня людей, кричущих показників офіційного безробіття, не кажучи вже про приховане, що в декілька разів перевищує відомі цифри, беззахисності людини праці та непрацюючих верств населення, неписьменності, дитячої бездоглядності, безпритульності, що дедалі зростає.

На 2007 рік заплановано здійснити роздержавлення та перехід у приватні руки, тобто в руки потужних фінансово-промислових груп, найбільшої кількості підприємств за будь-який з років незалежності. Вражає економічна та соціальна непрорахованість цих урядових кроків, адже є висока вірогідність того, що мільйони працюючих на підприємствах та інших об’єктах залишаться просто на вулиці. Забезпечивши перехід колишньої соціалістичної власності в руки великого капіталу, держава навіть не спробувала пом’якшити соціальні наслідки такої політики запровадженням обов’язкових програм перекваліфікації та соціальної адаптації трудящих. Також слід враховувати, що негативні наслідки запропонованого ультраліберального урядового курсу передусім ударять по інтересах та добробуту і без того нечисленного середнього класу, що тільки починає ставати на ноги, миттєво перетворивши цих людей на «нових бідних». Отже, знизиться купівельна спроможність більшої частини населення і, відповідно, скоротиться внутрішній ринок.

Мало того, така масована та прискорена приватизація свідчить про те, що держава залишає економіку, а в перспективі — втрачає свої важелі впливу на економічний сектор країни, залишаючись в ролі «нічного сторожа», арбітра в суперечках між провідними корпораціями компрадорського капіталу. Тож відверто грабіжницький характер так званої антикризової коаліції є очевидним, адже за цим варіантом державного шляху стоїть спекулятивний олігархічний капітал. Політика «дикого ринку», що очікує нас у найближчій перспективі, однаково не потрібна Україні, хоч під якими гаслами її не намагалися б нав’язати.

Громадяни тепер з жалем згадують ті часи, коли українським урядом керувала Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, кожен крок якої в економічній, гуманітарній чи політичній площині демонстрував її чітку прихильність до соціал-демократичних цінностей.

«Привид соціал-демократії блукає Україною», —протягом всього періоду незалежності зазначають представники експертного середовища: журналісти та політологи. Проте далі «розкрутки» соціал-демократичної ідеології як димової завіси для приховування олігархічної та користолюбної сутності «кишенькових» політичних проектів або відвертого рейдерства щодо ідеологічних сил цієї спрямованості справа не пішла.

Проте соціал-демократична ідеологія залишається затребуваною на всій території України, незалежно від того, відбувається це на Донбасі чи в Галичині, в Криму чи Центральній Україні, в успішній столиці чи забутому райцентрі. Адже скрізь людей найманої праці, робітників та службовців, селян та дрібних і середніх підприємців об’єднують спільні інтереси, життєві перешкоди, дещо відмінні в нюансах, але загалом схожі погляди на роль держави в суспільному процесі, очікування, пов’язані з майбутнім своїх родин і дітей.

Нині соціал-демократична ідеологія є наймогутнішим чинником, здатним об’єднати народ розколотої в інтересах кланів країни, тому що пропонує реальний та перевірений десятиріччями шлях розвитку суспільства, який поєднує створення умов для приватної ініціативи із соціальною відповідальністю бізнесу та держави.

Не вдаючись у нюанси ідеологічних підходів, вважаю, що сьогоднішні реалії українського життя висувають п’ять найголовніших практичних завдань до партій цієї ідеологічної спрямованості, перевіркою на життєздатність яких буде розв’язання актуальних для сучасної України проблем.

По-перше: комплекс заходів у трудовій сфері. Сьогодні, коли ситуація із зайнятістю є викривленою, відсутня державна політика, а право на працю перетворилося на привілей, усі свідомі соціал-демократичні сили мають об’єднати зусилля для прийняття комплексу законодавчих актів, передусім з таких питань: встановлення єдиних для всієї України стандартів погодинної оплати праці для працівників всіх професій і сфер зайнятості, встановлення ставки за наднормовану роботу, захист прав найманих працівників шляхом встановлення визначеної кількості підстав для звільнення та накладення стягнень, розширення участі і впливу громадськості у трудовому процесі.

По-друге: розвиток неурядового сектору, структур громадянського суспільства, підтримка прогресивних суспільних рухів і організацій з метою сприяння ініціативам, які надходять від самих громадян. Ефективна демократія вимагає, щоб люди відчували зв’язок із своїми громадянами, і цей зв’язок має бути через численні неринкові організації і установи. Українська соціал-демократична партія, зокрема, стоїть на позиції самоорганізації громадян — активного залучення людей до процесу функціонування місцевої та виконавчої влади. Соціал-демократична сила має стати засобом комунікації з громадянами України, тим суспільним механізмом, що стимулюватиме і сприятиме самоорганізації людей. Самоорганізації, спрямованої на захист максимально широкого спектру своїх прав — від тарифів на ЖКХ і до справедливих ставок заробітної плати.

По-третє: створення культурної та інформаційної інфраструктури з метою виконання постійної політичної місії із звільнення та просвіти економічно та політично пригнічених верств суспільства.

По-четверте, створення умов для розвитку суспільства рівних можливостей. Соціал-демократичні партії всього світу солідарні в тому, що суспільством не повинні керувати винятково з допомогою якихось «сильних» груп. Соціал-демократи вважають, що гіпертрофована соціальна нерівність — не лише аморальна, а також є економічно неефективна, тому що підриває конкуренцію і призводить до того, що внаслідок нерівних економічних шансів від народження люди не можуть бути ефективними дієвими учасниками економічного процесу.

І насамкінець: це формування такої коаліції в органах місцевого самоврядування і Верховній Раді, яка базуватиметься не на комерційних інтересах вузького прошарку населення, а на реальних викликах, що стоять сьогодні перед українською державою. Якщо виходити з реалій, то сьогодні найбільш потрібною для України була і є коаліція лівоцентристських сил, основою якої має стати єдина сила, що сьогодні здатна об’єднати Україну, — Блок Юлії Тимошенко, економічні стратегія і тактика якої ґрунтуватимуться на соціал-демократичній моделі господарювання. Політика якої комбінуватиме захист прав найманих робітників і опіку держави над найнезахищенішими верствами населення за умови непохитності соціальних стандартів та створення лояльних умов для розвитку малого і середнього підприємництва.