Майже кожен навчальний заклад столиці має свій музей. У Київській гімназії східних мов №1 їх аж три.

Музей культури сходу — справжня «родзинка», що відображає специфіку навчального закладу. Спочатку народився кабінет (1994 рік), а 2004-го він отримав статус музею сходознавства. Це була необхідна умова, щоб ефективно і наочно викладати унікальну шкільну дисципліну — народознавство країн Сходу, яке згодом назвали сходознавством. Учні з неабияким інтересом вивчали цей предмет, відчуваючи себе дослідниками, етнографами, культурологами, дипломатами.

Створення музею, зрозуміло, було справою не одного року і не однієї людини. До збору експонатів долучилися вчителі, гімназисти, батьки, випускники, посольства, представники української діаспори. Кожен предмет — чи то двометрове панно з Китаю, чи маленька заламінована закладка з квіткою сакури — все належним чином систематизовано і задокументовано. У музеї було виставлено зразки костюмів, прикладного мистецтва, культові предмети. Чималий інтерес викликали іграшки, ляльки.

Оаза східної культури виконувала почесну і відповідальну роль протягом десяти років. Важко переоцінити предмети та документи, які є свідками зародження і зміцнення зв’язків учнів київської гімназії з ровесниками зі Сходу. На дверях музею висів дзвінок з Хіросіми; поряд із старовинною китайською етажеркою з підлаковим розписом на низьких тумбах сиділи м’які іграшки з Японії. Вони свідки 10-річного спілкування і за листуванням, і особистого, з тамтешніми школярами. Саме за ведення цієї неординарної роботи музей був лауреатом конкурсів. З 1997 року там збиралася редколегія гімназійної газети «Орієнталія» — найстарішого шкільного видання в Святошинському районі, переможця фестивалю молодіжної преси. Тут проходили заняття гуртків юних журналістів і дипломатів.

Це був унікальний музей — чи не єдиний такого роду в країні. Він став оригінальною «візитівкою» гімназії.

На жаль, нині про музей можна говорити тільки в минулому часі...

Директор гімназії Світлана Ткаченко якось назвала плітками розмови про згортання вивчення східних мов і сходознавства в навчальному закладі. Однак ніяк не прореагувала на слізне прохання вчителів не знищувати музей культури Сходу, а тому не збіднювати викладання сходознавства як навчальної дисципліни.

Причина закриття музею, який я створювала і двічі «оживляла», банальна: в гімназії не вистачає приміщень. Посеред навчального року виявилося, що в одному з приміщень, зараженому грибком (до речі, цій біді понад десяток років!), навчатися неможливо. Клас великий, тому потрібна була певна рокіровка кімнат.

Кажуть, схід — справа витончена. Очевидно, що там, де тонко, там і рветься. Тому 16-метрова кімната музею стала «жертвою» переселення. Хай би навчалася в музеї на час ремонту грибкового класу підгрупа східної мови, тоді були б збережені ретельно розроблені і скомпоновані експозиції, просили ентузіасти створення музею. Та хто їх чув?!

В один день було згорнуто, як східний сувій, працю десятиліття. Нині матеріали та експонати винесено в підсобку за сценою в актовій залі. Вигорають тепер на сонці зі сходу (от парадокс!), що повернуло на весну, народні костюми, панно, стенди; у паперових ящиках «зберігаються» експонати, на тонкій витинанці з рисового паперу поставили важку індійську металеву вазу... Тільки за тиждень до цього краху в музеї побували директори шкіл з Республіки Корея. Вони захоплювалися ставленням до їхньої культури і подарували національні костюми та інші речі, якими не всі встигли й помилуватися. Хіба для того їх привозили і приносили, щоб скласти в ящики і кинути за лаштунки?

Можуть сказати: є інші експозиції, де можна все, або майже все східне побачити. Але ж там не той костюм, не той дзвінок, не ті фото, які так тісно пов’язані з життям школи. Експонати в ній не безликі, вони промовляють до інтелекту, до серця дитини. У цьому й цінність кожного зібрання гімназії.

Нещодавно шестикласник подарував школі малюнки з Єгипту, не знаючи, що музею вже немає. А на відкритому уроці директор перед гостями коментувала фото, приховавши, що експозиції на них існують тільки на знімках.

Тому, хто не створював, не боляче й руйнувати. Світлана Ткаченко другий рік очолює гімназію з 70-річною історією. Зрозуміло, нова мітла по-новому мете. Але чи доцільно руйнувати гарне старе? Це вже ми проходили в масштабах країни: «До основанья, а затем...»

«Ось так ставляться до вчительської праці, і не тільки до вашої», — тихо, щоб не почув хто з адміністрації, зі співчуттям казали мені колеги. У гімназії східних мов, хоч як парадоксально, найважче доводиться саме східним мовам і дисциплінам, з ними пов’язаними (тим часом пропагується й викладається... французька). Програми, підручники, наочність — це велика праця педагогів-сходознавців. Легше тим, на кого працюють науково-дослідні інститути і лабораторії. Який тягар несуть на собі мої колеги, знають лише вони самі.

У такому самому становищі й сходознавство, вивчення якого, вважаю, стрімко згортається останніми роками. Першим «могильником» дисципліни виступив попередній директор Фур’яка, який передав години сходознавства в 10—11 класах під інші предмети хоча й культурологічного циклу, однак іншого спрямування. У 2006—2007 навчальному році вже з ініціативи районного відділу освіти, як повідомила адміністрація школи, учні перестали вивчати сходознавство в 5 класі, де закладаються базові знання культури Сходу. Згодна, не можна перевантажувати дітей, та слід розумно вибирати потрібне, визначитися з пріоритетами. Це ж гімназія СХІДНИХ мов!

Якби адміністрація повною мірою дбала хоча б про гідні приміщення, обладнання, технічні засоби навчання, наскільки легшим і результативнішим було б викладання і сходознавства, і східних мов! Проте тільки на наполегливу вимогу посольств викладати дві мови почали в нормальному приміщенні (майже десятиліття учні навчалися в «кабінетах», переобладнаних з... туалетів). Нещодавно вчителі східних мов на педраді, присвяченій проблемам їх вивчення, вкотре спробували достукатися до адміністрації, але, здається, знову марно, хоча вони й не східними мовами розповідали про свої труднощі. Вчителі не впевнені, що все йде до кращого, не відчувають стабільності, захищеності педагога, що може перетворитися на звичайний «обслуговуючий персонал», як це сталося в деяких «елітних» столичних навчальних закладах.

Дух гімназії, високий Дух Науки може покинути стіни нашого навчального закладу. Що нестиме бездуховна гімназія в світ, кого випускатиме?

— Знищення музею культури сходу — найбільша помилка нинішньої дирекції, — вважає керівник кафедри зарубіжної літератури і сходознавства гімназії Світлана Семенюк. — Створення експозицій, систематизація матеріалу — велика праця і відновити все непросто. Ми вбачаємо в цьому ще один тривожний симптом занепаду сходознавчої справи у спеціалізованому навчальному закладі.

Та надія вмирає останньою. Ще педагоги, гімназисти, батьки, що свого часу обрали «східну» гімназію як найкращу школу для навчання своїх дітей, сподіваються, що завтрашній день принесе усім, від кого залежить стратегічний курс унікального в Україні навчального закладу, правильне усвідомлення пріоритетів, подарує лад і мир в серцях членів колективу славнозвісної школи.

Київ.

Фото з архіву Жанни Сегеди.