Надворі стояв сонячний медоносний травень 2006 року. Настінний годинник щойно пробив половину сьомої ранку. До початку робочого дня залишався ще вагон часу, однак директорові сумського
«Міськводоканалу» Василю Гурі було не до пейзажної лірики та одухотвореного сонячними променями біло-рожевого кипеню заквітлого саду: новоспечений начальник з приреченістю засудженого до страти вже майже годину гортав у своєму кабінеті фінансові документи колишньої «ударної» праці підприємства. Тож замість веселих сонячних зайчиків у його очах віддзеркалювалася сувора проза життя — заборгованість підприємства, що сягнула захмарних вершин — «усього-на-всього» якогось десятка мільйонів гривень.—
І якого дідька я звалив собі на плечі всю оцю кляту бухгалтерію, — промайнула думка, яку Гура тут-таки силоміць заштовхав у найвіддаленіші куточки своєї пам’яті.... У хвилини непевності та душевного сум
’яття, коли доля підносить карколомну шараду, перед очима Василя Прокоповича завжди постає одна і та сама картина: як він семирічним хлопчиком під час катання на замерзлому глинищі з головою провалюється під лід. Як мати відчула, що над сином нависла смертельна небезпека, він і досі не добере. Не інакше сама Богородиця виштовхнула її з хати, і босоніж, по щиколотки провалюючись у чорноземі, зраненою птахою летіла мати рятувати сина. Як несла, притискаючи до грудей, як поїла різнотрав’ям, намазувала якимсь жиром, після чого до вечора загнала на розпечену піч. На все життя закарбувалося тодішнє мамине напуття: «Коли виростеш, уважно дивись, куди ступати, а коли вже оступишся —завжди намагайся вигребти самотужки. Доля дає шанс усім, але чомусь прихильна переважно до сильних. Сильних і добрих. Либонь тому, що тільки сильним людям з відкритим серцем під силу очистити землю від усілякої скверни і погані...»Мамині слова затямив і проніс через усе своє життя. І під час навчання в інституті, коли, аби спину не притягло до живота, ночами розвантажував товарняки; коли очолювана ним Недригайлівська ПМК об
’єднання «Сумиоблагробуд», єдина серед сільських будівельників України, тричі поспіль виборювала пам’ятний кубок космонавта Філіпченка. Воно стало справжнім оберегом й додавало сил під час ліквідації наслідків чорнобильського апокаліпсиса, будівництва Славутича, вберегло від розпачу й непоправних помилок у десятках інших життєвих ситуацій.І ось тепер вскочив у нову халепу. До того ж свідомо. Ніхто його не силував, не викручував рук, ніхто силоміць не тягнув на аркані в директорське крісло
«Міськводоканалу». Запропонували, він і дав згоду: сумчанин бо ж. А коли вникнув в економічно-фінансові «досягнення» підприємства за останню п’ятирічку — вдруге в житті після отого осіннього «купання» не по собі стало....Комунальне господарство Сум
— жеки, вивіз сміття, тепломережі, з ласки міської влади давно віддане на відкуп своїм наближеним, — занурилося з головою у таку багнюку, що роками не витягнути його звідти. Ще в гіршій ситуації опинилося водопровідно-каналізаційне господарство обласного центру. На підтвердження сказаного кілька цифрових викладок. Із півтисячі кілометрів міського водогону близько третини навіть на ладан перестали дихати. Як результат, зараз у «рекордні» тижні кількість поривів у місті сягає трьохсот, з яких десята частина припадає на центральні магістралі. А відтак через зношеність мереж загальні втрати питної води в середньому по місту сьогодні становлять астрономічну цифру. Із 75 наявних свердловин у робочому стані лише півсотні, причому 20 потребують термінової санації. Через застаріле устаткування, змонтоване на всіх без винятку технологічних об’єктах, питома вага електроенергії у собівартості одного кубічного метра води становить близько 45 відсотків фінансових затрат. Та найбільше «потішив» нового керівника борг підприємства у 9,5 мільйона гривень.Місто занепадало на очах, а доблесні хазяї лише про людське око імітували бурхливу діяльність з відродження та очищення комуналки від скверни. Аби їх не звинуватили у зраді інтересів громади та не запідозрили у махінаціях, починаючи з 95-го навіть тричі запроваджували в дію програми водопостачання і водовідведення. Першу
«п’ятирічку» спромоглися «виконати» на 19, другу — на 27 відсотків. Остання, що бере відлік часу з січня 2006 року під претензійною назвою: «Питна вода України» і розрахована на 15 років, — на самому старті вже дає збій. Досить сказати, що при загальній кошторисній вартості у 172 мільйони гривень, у перший рік її започаткування міська влада «пожертвувала» на неї «аж» 280 тисяч гривень. За таких «щедрот» реалізація п’ятнадцятирічної програми розтягнеться у часі «лише» на якісь 614 (!) років.Ось у таке ярмо, за ясної пам
’яті та світлого розуму, вісім місяців тому добровільно впрягся Василь Гура. Зрештою, взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Тиждень: два дні у кабінеті, чотири на об’єктах — ретельно знайомився з технічно-економічним станом довіреного йому підприємства. Картина справді була гнітюча: заборгованість населення водоканалу сягнула 7,5 мільйона гривень. Через неплатоспроможність податкова наклала арешт на рахунки підприємства, шкутильгаюче на всі чотири колеса спеціалізоване автогосподарство з двома малопотужними екскаваторами ще хрущовських часів, занедбані очисні споруди, відсутність майданчиків для зберігання відпрацьованого мулу, десятки інших занехаяних технологічних вузлів, які роками тримаються на чесному слові.Однак Гура не став знаскоку розгрібати завали, залишені йому в дарунок останніми попередниками, а визначив першочергові пріоритетні напрями, ні, не відродження, а хоча б врятування господарства від остаточного розвалу. Набралося їх чимало. Але найпильніші
— зменшення втрат води, боротьба з хронічними боржниками, реконструкція котельних, чиї потужності використовуються заледве на третину, поетапна заміна застарілого насосного устаткування на очисних спорудах і водозаборах, зниження енергозберігаючих технологій на всьому виробничому циклі, впровадження автоматизованої системи управління енергоресурсами, радикальне зменшення експлуатаційних витрат...Скажете, утопія? Ви не одинокі у своєму припущенні. Такої само думки попервах припускалося чимало місцевих депутатів і навіть керівників міськвиконкому. На ці приховані й неприховані кпини у Василя Гури була одна відповідь: мовляв, курчат восени лічать. І крок за кроком почав доводити скептикам, що не тільки святі здатні горшки ліпити...
Першим кроком на шляху збереження господарства стала жорстка економічна політика стосовно хронічних боржників: не платиш
— зась тобі води. Так у червні в Сумах з’явилися полтавські «реаніматори» з автономного відключення води в оселях неплатників. Лемент зчинився на всю область. Боржники, які потрапили під гарячу руку «реаніматорів», шпинаючи Василя Гуру на всі заставки, вчинили йому у місцевих засобах масової інформації ще той «великокаліберний» рознос.—
Заходи справді були крайніми, — погоджується Василь Прокопович, — але іншого виходу з наявної ситуації не було. Вдатися до них змусила турбота про завтрашнє всього міста.Лементували сумчани близько двох місяців, та зрозумівши, що Гура не відступить, почали поволі вертати борги. Як наслідок, загальна заборгованість населення до кінця минулого року зменшилася майже на 10 відсотків. Утім, новий директор не збирався обмежуватися тільки наїздами на боржників. Паралельно, як він сам висловився, взявся за очищення
«авгієвих стаєнь» від зайвого баласту. Причому у дусі часу — демократичним шляхом, запропонувавши своїм заступникам та керівникам деяких виробничих підрозділів розробити заходи для оздоровлення ситуації у міському водогосподарстві та зниження втрат води. Чотирнадцятьох, чиї плани скидалися на белькотіння немовлят, довелося відпустити на вільні хліби. Тож 250 тисяч гривень, які щорічно з’їдав «баласт», як і частина повернутого боргу, тут же були задіяні у модернізації. Так, заміна-монтаж глибинного насоса тільки на одній свердловині зменшило споживання на ній електроенергії на 36 відсотків.Наприкінці минулого року
«Міськводоканал» передав суміжникам із «Сумитеплоенерго» ЦТП, оснащене власними коштами сучасним зарубіжним обладнанням, що зменшило споживання елетроенергії у 8,5 разу. Окрім цього, було започатковано цілу низку інших нововведень, які дали змогу повністю ліквідувати заборгованість у зарплаті, а це 850 тисяч гривень, заодно погасити перед бюджетом та суміжниками близько 2,5 мільйона гривень власних боргів.Так за неповний рік Василь Гура довів усім скептикам: за бажання не тільки гори під силу звернути, а й увесь водоканал упродовж одного десятиріччя реально можна на ноги поставити. Тому перший крок, здійснений торік колективом на шляху реанімації підприємства аніскільки не вважає епохальним здобутком. Його можна зрозуміти, адже на сьогодні реалізовано лише соту, якщо не тисячну, частину із наміченого. Попереду
— роботи невпрогорт.Найбільше турбують втрати води. Його попередники, боячись уголос казати правду, у звітах занижували цю цифру вдвічі. Насправді через пориви водогонів у сумську земельку та
«золоті» сумські підвали щодня витікає більш як 40 відсотків артезіанської води, 25 відсотків якої за своїми властивостями без перебільшення тягне на «живу» воду, оскільки залягає в підземних горизонтах юрського і сеноманського періодів.—
Ця вода — ні з чим не порівнянний скарб. На неї б молитися й тільки у великі свята невеликими ковтками пити, а ми, немов варвари, розтринькуємо, — з болем у серці мовить Василь Прокопович. — Від її продажу на експорт міський бюджет міг би щорічно отримувати щонайменше сотню мільйонів гривень додаткових надходжень...Міг би, але замість цього по-варварськи повертає в землю. Сьогодні собівартість одного куба питної води у Сумах становить 1,4 гривні. Спочатку перемножимо їх на два десятки тисяч кубометрів, а потім на 365 днів і отримаємо більше 10 (!) мільйонів гривень збитків. Це
— за один рік. Таке ставлення до власних ресурсів без усякого пафосу тягне на вселенський злочин. Тому програма-мінімум, яку поставив перед собою і колективом Василь Гура: в найближчі п’ять років зменшити втрати питної води бодай на третину. Знаскоку цієї проблеми не осилити — потрібні чималі кошти. Де їх узяти? Найкоротший шлях, на думку директора, —продавати питну воду як товар власнику житла: місту. Інакше владу ощадливості не навчити. За такої умови на реалізацію задумки вистачило б і трьох років. На жаль, каменем спотикання стають недосконалі українські закони. Втім, одесити й донеччани вже наважилися зробити перші кроки у цьому напрямі. Інша біда — варварське ставлення до води суміжників із «Сумитеплоенерго», яким місто передало в оренду водомережі й півсотні теплопунктів.—
Скільки води витікає через них у вільне «плавання», одному Богу відомо, — скаржиться співрозмовник. —Глобальне завдання теплоенергетиків викачати з користувачів послуг якомога більше «бабок». А там — хоч трава не рости. І викачують. Частково цю проблему можна було б розв’язати за умови оснащення теплопунктів лічильниками води. Та теплоенергетикам ця новація гірше татарського полону, а владі — взагалі байдуже...Перепони, перепони... Деяким місцевим можнавладним розумникам хотілося б розтягнути їх подолання на 6 віків. Однак у Василя Гури немає стільки часу для розкачки. Тому й поспішає втілити свої задуми якнайшвидше. Щоб його онуки і правнуки також мали змогу щодня пити свіжу й прохолодну живодайну воду. В цьому контексті хочеться, щоб про своїх далеких нащадків загадали і керівники міста та області.
Сумська область.
Фото автора.
