ШТОРМ У ШТОРАХ

Відоме київське видавництво «Дух і літера», що спеціалізується на інтелектуальній, переважно філософській, літературі, щойно випустило книжку віршів Євгенії Вєтрової «Есть в мире...». Коли ближче знайомишся з книжкою, стає зрозуміло, що вона зовсім не випадково вийшла саме тут.

Євгенія Вєтрова — киянка, прецікава особистість, філолог, доцент Інституту філології КДУ. Вона пише давно, переважно російською, але також українською та англійською мовами. До речі, перша її книжка віршів («Юпитер, здравствуйте!»), що вийшла десять літ тому в США, була якраз тримовною. Для пані Вєтрової таке поєднання полюсів природне, може, це навіть сімейна традиція (батько — відомий колись альпініст і письменник, мама — не менш відомий радіоінженер).

У книзі «Есть в мире...» зібрано вірші Євгенії Вєтрової, написані від середини 60-х років. Можливо, небезпечно було збирати їх під однією обкладинкою. Бо вони не надаються до прочитання підряд — лише по одному. Доки цього не збагнеш, книжка може здаватися недоступною.

Ці вірші вимагають особливого способу читання: коли вірш пробуджує в тобі стільки паралельних смислів, що тобі вже не хочеться в цю годину читати інших віршів, а хочеться жити довше в оцьому одному, відкритому тобою.

Я збагнув це випадково, розгорнувши книжку на 57-й сторінці. Там є вірш «Птица века». Він короткий:

«Вцепись мне в горло,

хищная птица века.

И отпусти...

Распять последнего ацтека — Твой вечный стиль.»

Тут так мало слів, що об одне з них одразу спотикаєшся. Це слово «ацтек» — представник племені, знищеного ще 500 літ тому.

При чім він тут, цей ацтек — посеред Києва? Й взагалі ця рима здається випадково-надуманою, «века-ацтека». Але про щось вона нагадує! Ага, ось про що: в ті самі 70-ті роки, але трохи пізніше, у Драча був вірш, який теж починався легковажною римою «аптека — для ацтека», а закінчувався так: «лютував мороз тоді в січні, слава богу, що аптеки вічні». Й отут в душі читача оживає реальне відчуття часу, коли це писалося, й гірка іронія написаного. Справді — аптеки вічні, але ж ацтеки вимерли!

Й тут смислове коло замикається, й тебе ніби б’є струмом зсередини душі — бо саме оце й є поезія — коли люди, не домовляючись між собою (бо вголос про таке домовлятися було крамольно) думають про отих ацтеків, що їх склював хижий птах часу. І ти теж про це думав, хоч ви й не знали одне одного. А тепер цей птах висить уже над усіма нами, але є оці слова, і їх можна прочитати — як попередження про хижого птаха, і як сигнал про те, що ми, ацтеки, ще живі й нас ще трохи є!

Це ознака справжньої поезії, коли в кілька рядків уміщається космос — час, люди, настрої. Євгенія Вєтрова вміє це робити — відтворювати всесвіт на мікрорівні. У неї десь в іншому вірші є рядок, що його винесено в заголовок до цієї замітки — «Шторм у шторах». Саме так. Не більше. Але й не менше.