Чи потрібний незалежній Україні незалежний Національний банк?

Прихильники лібералізму посилаються на те, що завдяки впровадженню монетаристських рецептів інфляції було покладено край. Справді, протягом 1992—1994 років в Україні здійснювалося пряме емісійне фінансування бюджетного дефіциту, яке було на той час передбачене законодавством. Слід зауважити, що причиною цієї гіперінфляції була не емісія сама по собі, а той факт, що емісійні кошти використовувалися нераціонально, в основному спрямовувалися на підтримку згасаючого і вже непотрібного великого виробництва (яке на три чверті обслуговувало оборонні потреби СРСР) замість забезпечення купівельної спроможності громадян. Тому обсяги емісії були невиправдано значними і викликали надто високу інфляцію. Вже в 1994 році, коли та ж «антимонетаристська» політика все ще продовжувала діяти, гіперінфляція була фактично приборкана (зменшилася на два порядки). Зате економіка була наповнена грошовою масою, і всі, хто має найменше відношення до справді ринкового господарювання, однозначно визнають, що клімат для підприємництва в Україні навіть у 1993 році був сприятливіший, ніж нині.

Ліки від гіперінфляції виявилися дієвими, але смертельно небезпечними за побічними наслідками. Альтернативою емісійного фінансування стало нагромадження внутрішніх і зовнішніх боргів, принизлива залежність держави перед МВФ, масштабні махінації з ОВДП. Сукупні збитки держави при цьому стали, напевне, більшими, аніж втрати від інфляції. За деякими оцінками, прямі втрати держави від необдуманої політики НБУ за період так званої фінансової стабілізації значно перевищили 20 мільярдів доларів США. Адже кожен долар, що надійшов у країну, потім привів на внутрішній ринок певну кількість споживчих товарів, які замістили внутрішнє виробництво. На заміщення власної грошової емісії в Україну надійшло понад 10 млрд. незароблених доларів США, які спочатку погубили вітчизняного виробника, а потім лягли борговим тягарем на нього самого, як на платника податків.

Світ бореться не з інфляцією як такою (не допускаючи, зрозуміло, її переростання у справді небезпечну), а з її шкідливими наслідками. Образно можна порівняти грошову емісію з дощем — той благотворно впливає на врожай, але приносить калюжі і грязюку, іноді навіть повені й застуди. Але ж ніхто не бореться з дощами — брукують дороги і тротуари, дамби та водосховища, носять парасольки і гумове взуття. А от у випадку з інфляцією невідомо з яких причин закликають боротися з першо-причиною — грошовою емісією і позбавляють економіку життєдайної вологи.

Як і чому подолання інфляції може призвести до стагнації

Історія знає багато прикладів, коли подолання інфляції супроводжувалося стагнацією чи принаймні зниженням темпів росту. В Японії, наприклад, при її дворазовому зниженні з 2,5% у 80-х роках до 1,2% у 90-х відбувалося таке саме дворазове сповільнення економічного зростання — із 3,8% до 1,7%. В Аргентині одновідсоткова дефляція в 2000—2001 рр. супроводжувалася щорічним спадом ВВП на 2,6%. І навпаки, 2003-го її економіка зросла майже на 7% за 13,4-відсоткового подорожчання товарів споживання. Підвищення економічної динаміки в США в 2004 році до 3,7% супроводжувалося збільшенням інфляції з 1,9 до 3,4%.

Основним інструментом запобігання шкідливим наслідкам інфляції є розвинутий фінансовий ринок, перш за все фондовий, утримання високих цін на нерухомість, твори мистецтва та інші інструменти тезаврації, щоби населення й підприємці могли зберегти купівельну спроможність заощаджень. При цьому досягається побічний, але позитивний наслідок — заощадження не лежать у панчосі, а надходять у фінансовий обіг і використовуються як інвестиційний ресурс.

У країнах, де інфляція знижується до неприпустимо низького рівня, особливо коли вона супроводжується дефляцією національної валюти, становище вважається надзвичайним, стає предметом занепокоєння виконавчої і законодавчої влади, негайно задіюються заходи для відновлення стану помірної інфляції. Так, ще недавно дефляційні прояви були проблемою в Японії, Швеції, США. В останні роки Сполучені Штати відкрито задіяли політику збільшення державних витрат одночасно зі зменшенням податків, що мало наслідком різке збільшення бюджетного дефіциту і зниження курсу долара — але цими заходами забезпечили припинення загрозливого сповзання у стагнацію.

Відносна незалежність центрального банку є однією із складових ліберальної економічної концепції, яка, за твердженням її головного адепта М. Фрідмена, не призначена для стимулювання економічного зростання. Головна мета цієї політики — створення умов для вільного підприємництва і конкуренції. Зрештою, якщо виділити з пропагандистської оболонки суть діяльності МВФ, Світового банку тощо, вона зводиться виключно до реалізації інтересів розвинених країн, насамперед США і транснаціональних корпорацій.

Послідовне провадження лібералістської позиції здатне повністю усунути державу від управління суспільними й економічними процесами, що має не менш негативні наслідки, ніж надмірний державний контроль і опіка.

Надто багато фактів говорить про те, що кінцева мета реформ, на які нас штовхають зарубіжні консультанти, — перетворити Україну на відсталу державу африканського чи латиноамериканського типу. Вона має стати експортером дешевої робочої сили та примітивної сировини з малою доданою вартістю: насіння соняшнику, шкір великої рогатої худоби, глинозему, титану, марганцю, цирконію, урану, металобрухту й т. п. З другого боку, Україна буде ринком збуту кінцевого продукту розвинених країн — неліквідного споживчого товару, який втратив привабливість в очах західного споживача, бо застарів морально чи перебрав термін використання. Ми мусимо також імпортувати товар славетних західних фірм, але виготовлений спеціально для пострадянських країн за спрощеними (ціною зниження якості) технологіями. Крім того, Україна має перетворитися на звалище західного непотребу — старих автомашин, яких там не знають як позбутися, хімтоварів, не придатних ні до чого, крім забруднення середовища, заборонених у розвиненому світі пестицидів і т. п.

Жодна з розвинутих країн на практиці не здійснювала тих заходів, що наполегливо вимагалися від України. «Тетчеризм» вважають втіленням монетаризму, проте це не зовсім так. Податки були зменшені, але впроваджено контроль цін та дивідендів, організовано профнавчання молоді та громадські роботи, тобто було здійснено цілу низку типово кейнсіанських заходів. Так само «рейганоміка», попри монетаристську риторику, досягла головних успіхів за рахунок використання ідей Кейнса — наприклад, збільшення державних витрат (програма СОІ). У дійсності економічна сфера в усіх країнах, які досягли високого рівня розвитку, тією чи іншою мірою регулюється державою, а не віддана на відкуп ринковим силам. Ні за яких умов роль держави не може зводитися до функцій «нічного сторожа». Рівень незалежності центральних банків у розвинених країнах істотно відрізняється, однак за всіх умов центральний банк є не творцем, а лише свідомим провідником грошово-кредитної політики, яка скрізь розробляється і затверджується вищою державною владою.

Наслідки нинішнього незалежного статусу НБУ

У жодній країні не може бути такого становища, коли центральний банк без будь-якого контролю з боку суспільства розпоряджається первинною емісією, на свій розсуд визначає грошово-кредитну і валютно-курсову політику. Лише в Україні має місце фактичне привласнення Національним банком всього золотовалютного резерву держави. Водночас повну відповідальність за стан економіки і добробут населення несуть уряд і парламент.

Роль центрального банку в економіці країни дещо схожа на функції бухгалтерії, причому це порівняння може бути вірним лише в тому розумінні, що сучасний бухгалтер є не обліковцем, а співавтором економічної стратегії фірми. Однак Національний банк України за своїм статусом аж ніяк не погоджується на роль співавтора. В нашій державі він здійснює повністю самостійну політику, яка в багатьох випадках не просто відрізняється від лінії уряду, а спрямована у протилежному напрямкові, нерідко несе загрозу економіці держави.

НБУ багаторазово здійснював сумнівні, коли не сказати злочинні, операції, які завдали шкоди фінансовій безпеці України, мали наслідком погіршення ставлення до нашої держави з боку світового співтовариства. Досить назвати ризиковане розміщення майже всього державного резерву в маловідомому кіпрському банку в 1997 році, коли на ці кошти було придбано українські ОВДП з прибутковістю близько 60% річних, і не встановлені досі особи, придбавши боргові зобов’язання України за її власні кошти, привласнили не менш як 400 мільйонів чистого прибутку за рахунок вітчизняних платників податків. У листопаді 1998 року в Верховній Раді України заслуховувалось питання щодо виявленого факту розміщення значної частини валютних резервів НБУ в банку «Креді Свісс Фьорст Бостон (Кіпр) Лімітед». Головне обвинувачення полягало в тому, що НБУ розмістив 700 млн. доларів із своїх валютних резервів у ненадійному банку, розташованому в офшорній зоні (Кіпр). У доповіді представника СБУ на засіданні Верховної Ради вказувалося, зокрема, що з усього складу засновників цього банку є відомості лише про одного, якому належить одна акція, а капітал банку не перевищує мільйона доларів. Питання щодо того, для якої мети могли використовуватися ці кошти, які операції з ними дозволялося здійснити, який обсяг міг скласти прибуток і кому має належати, не з’ясувалося.

6 вересня 2000 р. за підсумками розгляду результатів трьох етапів аудиту Національного банку України Виконавча рада МВФ встановила, що Україна двічі — 29 грудня 1997 року і 2 лютого 1998 року — неправомірно отримала виплати за програмою розширеного фінансування по 36,27 млн. доларів, на які вона не мала б права, якби не завищувала рівень своїх чистих міжнародних резервів. Виконавчі директори МВФ наголосили, що це сталося внаслідок некоректної звітності з боку НБУ. У зв’язку з цим керівництво МВФ звернулося до українських органів влади з проханням удатися до «значних виправних дій» і зі схваленням сприйняло факт прийняття Україною зобов’язання попереджати повторне виникнення подібних проблем. Насправді ж українська влада не повинна була давати такі зобов’язання, оскільки не має ніяких важелів впливу на НБУ.

У 2002 році здійснена Національним банком України реальна ревальвація гривні і дефляція внутрішнього споживчого ринку призвели до зниження темпів економічного зростання і значних втрат прибутковості господарської діяльності. Лише недонадходження до державного бюджету за рахунок зниження прибутків експортерів становили не менш як 3 млрд. гривень.

Іншим прикладом є раптове підвищення обмінного курсу гривні на декілька відсотків у квітні 2005 року, коли українські громадяни і підприємства за один день втратили мільярдні обсяги валютних заощаджень. 14 квітня офіційний курс НБУ становив 526,05 гривні за 100 доларів США, 18 квітня — 523,5, 20 квітня — 519 і наступного дня був знижений до 505 гривень за 100 доларів США. Практично адекватно відбулося зміцнення гривні й відносно інших валют. Втрата 20 копійок на кожному доларі експортної виручки означала для України недоотримання 8 мільярдів гривень прибутку за той рік і щонайменше 2 млрд. грн. бюджетних недонадходжень від податку на прибуток.

Протягом 2006 року дедалі виразнішими ставали негативні зрушення у структурі зовнішньоекономічних відносин України. Імпорт зростає набагато швидше за експорт, вперше з 2000 року склався від’ємний показник торговельного балансу. Екстраполяція цієї тенденції з урахуванням експоненціального ефекту дозволяє припустити, що Українська держава утримає фінансову стабільність щонайбільше три-чотири роки, потім фінансова криза може стати неминучою. Для запобігання їй необхідно вже зараз виправляти становище, а без корекції курсової політики цього досягти неможливо.

На сьогодні в усіх секторах товарного ринку спостерігається експансія імпортних товарів. За винятком продовольства, яке до остаточного приєднання України до СОТ все ще залишається в основному вітчизняним, ринок наповнений імпортним товаром. Незважаючи на очевидну загрозу стагнації, Національний банк України виявляє намір і надалі, причому ще більш жорстко, продовжувати ту ж саму скомпрометовану політику в монетарній сфері. Верховна Рада України, нехай не за юридичною стороною справи, а за моральною, несе відповідальність за обгрунтування всієї економічної політики в державі, тому не може надалі санкціонувати навіть мовчазною згодою подальше впровадження примітивного ринкового фундаменталізму і зобов’язана здійснити крок до переходу на нову парадигму економічного зростання. Пропоновані зміни до закону про НБУ нададуть у розпорядження законодавчого органу держави дієві можливості на ділі визначати і формувати всю економічну політику.

То що ж треба зробити?

Надалі необхідно ліквідувати такий політико-економічний нонсенс, як комерційні відносини між НБУ й державою. Щомісяця Мінфін сплачує на рахунок НБУ мільйонні суми коштів у вигляді відсотків за борги, які утворилися ще протягом 1992—1994 років внаслідок прямого емісійного фінансування уряду Національним банком для поповнення бюджету. Свого часу Верховна Рада України своїм рішенням ліквідувала цей борг, однак НБУ не визнав цього рішення, конвертував борг в особливого виду державні облігації, стягує за них відсотки за рахунок платників податків і навіть продає ці облігації на фінансовому ринку. Натомість НБУ лобіював прийняття закону «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України» (від 20 квітня 2000 року № 1697-ПІ), в якому, зокрема, сказано:

«Стаття 1. Реструктуризується заборгованість Кабінету Міністрів України перед Національним банком України за кредитами Національного банку України, отриманими для фінансування дефіциту Державного бюджету України у 1994—1996 роках, а саме:

заборгованість за відстроченими кредитами, наданими за рахунок кредитної емісії Національного банку України у національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 3 438 565 585 гривень, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її починаючи з 2010 року до 2035 року щоквартально рівними частками із здійсненням плати на рівні 5 відсотків річних за її обслуговування;

заборгованість за відстроченими кредитами, одержаними для фінансування дефіциту Державного бюджету України в іноземній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 1 183 911 897 доларів США, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її щоквартально рівними частками починаючи з 2002 року до 2009 року, тобто в межах кінцевого строку погашення Україною кредитів, наданих міжнародними фінансовими організаціями.

Нараховані відсотки за користування кредитом, які за станом на 1 січня 1999 року становили 133 209 171 доларів США, підлягають віднесенню на внутрішній державний борг України та погашенню разом з погашенням основної суми боргу.

Стаття 2. Дозволити Національному банку України нараховані та несплачені проценти за кредитами, наданими Міністерству фінансів України в національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становили 6 300 181 986 гривень та обліковуються поза балансом, списати із позабалансового рахунку Національного банку України».

Борг держави перед власним центральним банком з економічно-правової точки зору є вельми сумнівним. За своєю суттю, первинна грошова емісія є абсолютною власністю держави й аж ніяк не НБУ. Незважаючи на це, національні гроші в обігу та валюта фіксуються на рахунках НБУ (в пасиві балансу) як власні кошти. Повністю ігнорується правова очевидність: вся емісія має відображатися на балансі НБУ як його зобов’язання перед державою. Тоді придбана за емісійні кошти валюта теж, зрештою, залишатиметься недоторканною власністю держави. І тоді це буде не «валютний резерв НБУ», а «валютні резерви держави». Якщо НБУ займається прибутковою діяльністю (а на сьогодні Центральний банк держави — фактично найпотужніша комерційна структура), то і прибуток має належати державі.

Якби НБУ перебував під справжнім контролем з боку обраної народом влади, подібні випадки були б неможливими. Не може бути в демократичній державі жодної державної установи, повністю «незалежної» від волі народу, який довірив вирішення всіх загальнодержавних справ обраному виборцями парламенту, який несе перед виборцями повну відповідальність за стан справ у країні.

Не випадково стаття 100 Конституції України міститься в тому ж розділі, в якому містяться положення, що встановлюють статус, права і відповідальність Верховної Ради України. В Конституції жодним словом не сказано, що Національний банк України є повністю незалежним від вищого законодавчого органу держави. У цій статті вказано, що «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням». Однак Конституція, як видно з цієї статті, не передбачає, що ці основні засади затверджуються Радою НБУ.

Закон України «Про Національний банк України» потребує змін, спрямованих на те, щоб усунути очевидну законодавчу колізію, в самому законі встановити чіткий механізм парламентського контролю за діяльністю НБУ в грошово-кредитній сфері. Водночас вказаними змінами ніяким чином не обмежується оперативна самостійність Національного банку у виконанні встановлених законодавством його функцій.

Так, пропозиція доповнити статтю про статутний капітал НБУ вказівкою щодо можливості ініціації його збільшення з боку Верховної Ради України є слушною з тих міркувань, що Національний банк України поступово став чи не найменшим з українських банків, його статутний капітал не відповідає вимогам, встановленим самим НБУ для інших комерційних банків. При цьому лише нагромаджені резерви Національного банку України на сьогодні в 10 тисяч разів перевищують його ж статутний фонд. Вартість належного НБУ нерухомого майна при тому, що він щороку здійснює масштабні капітальні вкладення (в окремі роки більші за весь обсяг вкладень у капітальне будівництво всієї української держави), також на декілька порядків перевищує зафіксований законом розмір статутного фонду.

Пропозиція щодо автоматичного внесення позитивної різниці між доходами та витратами до державного бюджету пояснюється тим, що досі ця сума розраховувалася наперед і фіксувалася в Законі про державний бюджет. За всі роки незалежності НБУ лічені рази дійсно вносив пристойний внесок до бюджету. До того ж економічна ситуація протягом року коливається, і фактична сума позитивного балансу за фактом майже кожного року не співпадає з прогнозованою.

Ми маємо встановити чіткий механізм підзвітності Національного банку України Верховній Раді. До нинішнього часу Національний банк просто надає Верховній Раді інформацію про свою діяльність, а Рахункова палата України робить доповідь на засіданні парламенту лише на основі аналізу власної інформації НБУ про виконання свого кошторису (який, до речі, затверджується Радою НБУ без будь-якого погодження з урядом чи парламентом).

Після внесення вказаних змін до закону про НБУ можна буде здійснити подальші кроки у формування державних інституцій, які зможуть формувати грошово-кредитну політику як складову загальної економічної стратегії. Такою інституцією може стати Національна координаційна рада з грошово-фінансових питань, що репрезентуватиме узгоджені фінансово-економічні інтереси Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Є необхідність створення також Урядової ради з питань фінансово-кредитної політики, яка узгоджуватиме взаємодію Кабінету Міністрів, Національного банку та фінансових органів в регіонах і на місцях щодо дотримання ними заявленої урядом грошово-кредитної політики та платіжної дисципліни.