Бідність працюючого населення: шляхи подолання

Найнебезпечнішим ворогом України, її утвердження як демократичної, правової, соціальної держави сьогодні є масове зубожіння і злидарство співвітчизників і, що зовсім неприпустимо, —бідність працюючого населення. Ніякими «особливостями» перехідного періоду та первинного нагромадження капіталу не можна виправдати спотворену поляризацію суспільства — на злиденність широких верств і надбагатих великих власників, монопольних роботодавців, які не визнають жодних соціальних стандартів і цинічно експлуатують беззахисну, безпрецедентно дешеву працю (робочу силу).

Опікування мігрантами. А треба...

Україна до цього часу не ратифікувала Міжнародну конвенцію щодо встановлення погодинної мінімальної заробітної плати. Водночас Президент опікується долею українських мігрантів і подає до Верховної Ради України законопроект «Про ратифікацію Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів» (№ 1-1/184 від 7.02.2007 р.). Звичайно, як зазначено в пояснювальній записці до згаданого законопроекту, «проблеми, пов’язані з процесами міграції громадян України за кордон з метою тимчасового працевлаштування, в останні роки набули державного значення». Одначе більш важливо боротися з причинами, а не з наслідками.

Потрібно рішуче і невідкладно у законодавчо-правовий спосіб створювати умови, за яких бідність працюючого населення як соціальне явище почне відчутно звужуватися. У цьому сенсі вкрай важливим і злободенним є законопроект (1.02.2007 р.) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань заробітної плати щодо підвищення життєвого рівня працюючого населення». Суть цього законопроекту полягає у введенні категорії «мінімальна погодинна заробітна плата» і у підвищенні частки заробітної плати у собівартості продукції.

Очевидно, що тільки економічне зростання — єдино реальна основа можливого зростання добробуту народу. Водночас обмежувально-стримувальна політика з дотримання міжнародних стандартів оплати праці тугим зашморгом душить виробництво, оскільки за наявності дешевих робочих рук власники підприємств не зацікавлені у запровадженні інноваційних (дорогих) технологій, а зайняті у виробництві — в підвищенні продуктивності праці.

Зрозуміло, що за таких умов примарними є надії на конкурентоспроможність українських виробів на світовому ринку. Обсяги матеріального виробництва в Україні зростають здебільшого в експортно орієнтованих, енерговитратних галузях (металургійна та хімічна промисловість), які надто залежать від світової економічної кон’юнктури. Їх конкурентоспроможність на світових ринках зумовлювалася дешевими енергоносіями, мінімальними витратами на охорону довкілля та символічною платою за споживання невідтворюваних природних ресурсів, штучно заниженою вартістю праці трудящих в Україні. І це при тому, що наша країна має цілком достатні і природні, і людські ресурси, які використовуються аж ніяк не повною мірою.

Водночас украй низька оплата праці відчутно гальмує зростання платоспроможності населення України і процеси формування дієздатного внутрішнього ринку. Насамперед потрібно законодавчо забезпечити виконання заробітною платою соціально-економічних функцій, яких вона досі не набула. Йдеться про такі функції заробітної плати, як відтворювальна, стимулююча і регулююча. У нас лібералізовані ціни на всі товари, окрім ціни товару «робоча сила».

Виходячи з цього, треба законодавчо підтвердити, що єдино правильним шляхом стрімкого розвитку вітчизняного виробництва є насамперед істотне підвищення сукупного платоспроможного попиту населення. А головною передумовою цього має стати, як переконливо демонструють ринково розвинені країни, висока ціна праці («робочої сили») і в першу чергу кваліфікованих працівників. Найкращий спосіб боротьби з бідністю — дати змогу людям працювати і гідно заробляти. Підвищення реальних доходів громадян — не лише основне завдання державної влади, воно є одночасно і дійовим інструментом активізації економіки, її структурної перебудови. Тому слід дуже гостро сприймати найменші ознаки порушення цього тонкого механізму, який потроху, але починає працювати.

Заможно живуть і високопродуктивно працюють не там, де низькі ціни, а в тих країнах, де люди дієздатного віку отримують гарантовані можливості для праці і адекватну оплату. За інших умов діє негласний принцип — вижити будь-якою ціною, який морально калічить людину, деформує суспільні відносини, посилює їх тінізацію. Тому украй соціально некоректною, якщо не сказати відвертіше — шкідливою, є позиція, що запуск механізмів подолання бідності працюючого населення начебто «не витримає економіка», що це спровокує непомірну інфляцію тощо.

Гіпертрофований страх перед інфляцією має згубні наслідки. Ліки проти гіперінфляції виявилися дійовими, але смертельно небезпечними за побічними наслідками. Світ бореться не з інфляцією як такою (не допускаючи, зрозуміло, її переростання у справді небезпечну), а з її шкідливими наслідками. Образно можна порівняти грошову емісію з дощем — він благотворно впливає на врожай, але приносить калюжі і грязюку, іноді навіть повені і застуди. Але ж ніхто не бореться з дощами —брукують дороги і тротуари, дамби та водосховища, носять парасольки і гумове взуття. А от у випадку з інфляцією невідомо з яких причин закликають боротися з першопричиною — грошовою емісією і позбавляють економіку життєдайної вологи. Історія знає багато прикладів, коли подолання інфляції будь-якою ціною супроводжувалося стагнацією чи принаймні стабільним зниженням темпів зростання. Украй шкідливо боротися з інфляцією, придушуючи платоспроможний попит.

У світовій практиці майже ніколи не вдавалося досягти пристойних темпів економічного зростання і водночас цілком запобігти зростанню цін. Багатство країни насамперед вимірюється кількістю якісних товарів і послуг, наявних ресурсів, а вже потім — їх грошовим еквівалентом.

Не лише виживати, а й продовжувати рід

Заробіток працюючої сім’ї (двох осіб) має забезпечити не лише мінімальні фізіологічні потреби виживання, а й можливість набути власне житло, задовольняти культурні потреби, виховувати і навчати дітей. Повернути заробітній платі роль основного чинника добробуту — визначальний фактор соціального оздоровлення суспільства. А на сьогодні немає зв’язку між кількістю та якістю праці і її оплатою. При цьому в українському законодавстві фактично нехтуються негативні наслідки вочевидь заниженого рівня оплати праці.

В Україні до цього часу діє Кодекс законів про працю, прийнятий 10. ХІІ.1971 р. До нього внесено понад 1000 змін та доповнень. Однак за своєю суттю він залишається нормативним актом вищої юридичної сили, адекватним планово-директивній системі. Через це немає стимулів у серйозних інвесторів для впровадження науково-технічних інновацій, оскільки вони розуміють, що бідне населення не в змозі придбавати високотехнологічну, а отже, порівняно дорогу продукцію.

Потрібно невідкладно створювати цілісну правову базу організації заробітної плати на європейському рівні, повернувши її призначення — найважливішого життєвого стандарту. Водночас негативним чинником є те, що Україна не ратифікувала Міжнародну конвенцію про встановлення мінімальної заробітної плати. Це дає можливість вітчизняним роботодавцям визначати мінімальну заробітну плату на мінімальному рівні. При цьому роботодавці нерідко і безкарно порушують законність, з різних причин не надаючи найманим працівникам можливості відпрацьовувати повний робочий місяць і, отже, не виплачують передбачений законодавством мінімум заробітної плати.

А практика відносин між найманими працівниками і роботодавцем цивілізованих країн регламентує не місячний, а погодинний рівень мінімальної заробітної плати. У різних країнах цей параметр соціального захисту кількісно різний. Так, у США мінімальна зарплата за годину нині становить 7, 25 долара, Канаді — 8,5 дол., Франції — 10,3 дол., Ірландії — 10,03 дол., Великій Британії — понад 10 дол., Новій Зеландії — 10,5 дол. В Італії некваліфікований працівник не може отримувати (у перерахунку на долари США) менше 946 дол. на місяць. І цей порівняно низький за європейським мірками показник приваблює українське працездатне населення, і наші співвітчизники масово емігрують до чужих країв у пошуках хоч якогось заробітку.

Однак, попри все, у поданих до Верховної Ради України проектах Трудового кодексу містяться положення про обов’язковість дотримання виплати мінімальної заробітної плати (це безумовний плюс), однак немає вказівки прямої дії на встановлення цього мінімуму в погодинному розрізі. Для того, щоб справді зрушити цю проблему з мертвої точки, необхідно законодавчо встановити поріг, щоб частка заробітної плати у собівартості виробленої продукції не була менше 25 відсотків.

Час погодинної оплати

Водночас, на наше глибоке переконання, необхідно законодавчо встановити поетапне підвищення заробітної плати працюючого населення. Для цього слід вийти у 2009 році на: 1) мінімальну заробітну плату не нижчу реального прожиткового мінімуму (за нашими оцінками, щонайменше 750 грн.). Зрозуміло, що конкретний розмір погодинної ставки має визначатися Верховною Радою з урахуванням індексації рівня доходів на кожен наступний рік у Законі «Про Державний бюджет України»; 2) погодинну оплату праці — з мінімальною оплатою від 10 грн. і більше за годину робочого часу; 3) заробітну плату в бюджетній сфері — не нижче середньої в промисловості; 4) пріоритет продукції національного виробника на внутрішньому ринку, інноваційними чинниками формувати орієнтацію населення на придбання саме вітчизняних, а не імпортованих товарів, у зв’язку з чим зростання платоспроможного попиту сприятиме зростанню ВВП і формуванню цивілізованого внутрішнього ринку.

У відповідності із законами ринкової економіки, зростання номінальних доходів пенсіонерів, лікарів, вчителів та інших категорій населення обов’язково трансформується у збільшення сукупного споживчого попиту, а тим самим дає можливість підвищення оплати праці у приватному секторі, причому в тих його сферах, що працюють безпосередньо на внутрішній споживчий ринок і не так залежать від примхливих коливань світової економічної кон’юнктури, як експортно орієнтовані великі підприємства металургійної та хімічної галузей. До того ж виробництво споживчих товарів і надання послуг населенню не так боляче сприймає неминуче підвищення вартості енергоносіїв, яке цілком реально загрожує нормальному функціонуванню великого бізнесу.

Необхідно також заборонити адміністративно зменшувати індивідуальні розміри заробітної плати. Жоден з урядів, що діяли упродовж 15 років, не наважився здійснити реально важливий соціально-економічний маневр, щоб дати відчутний поштовх зростанню попиту і, отже, життєвого рівня населення України і завдяки цьому більшість населення по-справжньому вивести з бідності. Уряд має гарантувати працездатному населенню можливість гідно заробляти, бо саме це — найкращий спосіб боротьби з тотальною бідністю.

За умови реалізації зазначених вище умов упродовж двох-трьох років загальна частка заробітної плати у ВВП фактично має подвоїтися, а отже, становитиме не майже 30 відсотків, як нині, а 60 і більше відсотків. І за таких соціальних зрушень доходи більшої частини населення мають збільшитися в 1,5—2 рази. Важливо те, що при такому зростанні доходів населення навіть показник інфляції (10—12 відсотків) не є небезпечним, і що особливо важливо, не є неминучим; адже зростання купівельної спроможності зумовить не так зростання цін, як перманентно відтворюватиме сукупний платоспроможний попит. Водночас лише за цієї умови нами всерйоз зацікавляться знані й авторитетні зарубіжні інвестиційні компанії.

Отже, законодавче встановлення гарантованого мінімуму погодинної оплати праці з урахуванням міжнародних стандартів є вкрай злободенним, оскільки дасть змогу підняти на якісно новий рівень дотримання конституційних прав працюючого населення і водночас стане реальним кроком на шляху утвердження України як соціальної держави.

Трохим КОВАЛЬЧУК, доктор економічних наук, професор;

Володимир ЧЕРНЯК, доктор економічних наук, професор.