Головною економічною загрозою існуванню української держави сьогодні є низький рівень енергобезпеки. Нафтогазова галузь — одна з найбільших бюджетоутворюючих галузей України, а НАК «Нафтогаз України» — найбільший суб’єкт господарювання, що здійснює діяльність у сфері видобування, постачання та транспортування енергоносіїв, посідає домінуючу позицію на газовому ринку, є одним з основних виробників валового внутрішнього продукту в Україні. Перед НАК «Нафтогаз України» поставлено важливі завдання із забезпечення національної економіки необхідними енергоносіями, збереження конкурентоспроможності нафтогазотранспортної системи та гарантованого забезпечення виконання зовнішньоекономічних контрактів. Але через нову політику на українському газовому ринку держава може все це втратити. Проблеми, що руйнують енергобезпеку України, діляться на дві групи залежно від їх внутрішнього або зовнішнього походження.

Внутрішній фронт енергобезпеки

Основні проблеми енергетичної безпеки України такі:

— висока енергоємність ВВП України, надмірне споживання природного газу промисловістю, населенням та підприємствами комунального побуту;

— недостатній рівень забезпечення власними паливно-енергетичними ресурсами та значні обсяги імпорту природного газу;

— високий рівень зношеності основних фондів у паливно-енергетичному комплексі країни (зокрема, газотранспортна система);

— необхідність диверсифікації джерел постачання паливно-енергетичних ресурсів та створення стратегічних запасів для забезпечення енергетичної незалежності країни.

Крім того, важливою проблемою паливно-енергетичного балансу є надмірне споживання природного газу (до того ж переважно імпортованого) за наявності значних запасів вітчизняного вугілля. У структурі споживання первинної енергії в Україні частка вугілля становить 24,3 відсотка, тоді як частка природного газу сягає 41—45 відсотків. У середньому це вдвічі більше, ніж в Європі, та втричі більше, ніж у світі. Для забезпечення енергетичної безпеки України необхідно:

— знизити енергоємність ВВП до 0,24 кг умовного палива на 1 долар США, або вдвічі, за рахунок впровадження новітніх технологій;

— збільшити виробництво електро- та теплоенергії на власному паливі;

— диверсифікувати джерела й маршрути постачання природного газу та нафти;

— створити у країні стратегічний резерв нафти та природного газу;

— зменшити споживання газу у країні до 49 млрд. куб. м на рік.

Підставою для таких оптимістичних показників можна назвати плановане широке застосування енергозберігаючих заходів.

Реалізація заходів з енергозбереження дасть можливість істотно зменшити потребу в дефіцитних енергоносіях без скорочення промислового виробництва. Наприклад, українське виробництво сталі застаріло на багато років. У світі мартени залишилися лише в Україні, Росії та Китаї. Адже за електроплавильного виробництва витрачається газу у 7—8 разів менше, ніж за мартенівського.

Ураховуючи іноземне походження двох третин споживаного в Україні природного газу, важливо зберегти альтернативне Росії джерело постачання газу із Середньої Азії — Туркменистан, Узбекистан, Казахстан. Довгостроковий договір з Туркменистаном про поставки газу припинив свою дію 2006 року. Передвиборні баталії президентських та парламентських виборів в Україні ускладнили роботу, і на державному рівні фактично ніхто не займався укладенням нового договору на термін після 2006 року. Крім того, переговори з Туркменистаном ускладнювалися наявністю боргів за спожитий раніше газ. Цим скористалася Росія, яка в межах свого договору з Туркменистаном на термін до 2028 року викупила і той обсяг газу, на який претендувала Україна. Крім того, ВАТ «Газпром» взяло в управління газопроводи системи Середня Азія — Центр, якими транспортується газ із Туркменистану через Узбекистан і Казахстан до Росії та України. Отже, ми на сьогодні відрізані від поставок середньоазійського газу.

Така енергозалежність України від Росії є найбільшою проблемою в наших відносинах з північно-східним сусідом. Щоправда, ми маємо деякі можливості врівноважити цей вплив за рахунок газотранспортної системи, яка забезпечує сьогодні 78 відсотків російського експорту газу до Європи і Туреччини. Проте для уникнення енергозалежності України потрібно активно опікуватися цією проблемою. Це і енергозбереження, і пошук інших країн—постачальників природного газу, і збільшення власного видобутку, і альтернативні джерела енергії. На жаль, прийнята програма розвитку вітчизняного паливно-енергетичного комплексу («Енергетична стратегія України до 2030 року») виконується вкрай незадовільно. Поки що на рівні намірів та переговорів вирішується питання про залучення України до будівництва газопроводу «Набукко». Треба вчитися на досвіді інших країн. Нині в нас дві третини газу надходить з Росії. А сусідня Польща, ставлячись по-господарськи до свого газу, обходиться 13 млрд. куб. м на рік (Україна — аж 76 млрд.). У 2006 році споживання природного газу у нас порівняно з 2005 роком зменшилось на 2,44 млрд. куб. м (з 76,41 до 73,97 млрд. куб. м). Переважно це було забезпечено промисловістю (1,9 млрд. куб. м) та зменшенням невикористання природного газу на виробничо-технологічні потреби газової промисловості (574,19 млн. куб. м). Але попри теплу погоду в осінньо-зимовий період 2006 року споживання природного газу населенням збільшилось на 908,63 млн. куб. м порівняно з холодним 2005-м.

Здавалося, що проблеми, які виникли під час газової кризи взимку 2006 року, повинні були нас дечому навчити. На жаль, зацікавленість проблемами енергетичної безпеки України закінчилася разом із зимовими морозами.

Шляхи їх розв’язання були накреслені Указом Президента України від 27.12.2005 р. № 1863 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 09.12.2005 р. «Про стан енергетичної безпеки України та основні засади державної політики у сфері її забезпечення». Однак він не виконується. Заходи з енергозбереження, переходу на альтернативні види палива, диверсифікації джерел поставок газу в Україну, створення запасів палива на промислових підприємствах — усе це так і залишається переважно на папері. Дійшло до того, що окремі міністерства та відомства фактично саботують виконання рішень Президента. Зокрема, третій рік поспіль йде розмова про необхідність передачі до статутного фонду НАК «Нафтогаз України» майнових комплексів нафтогазорозвідувальних підприємств НАК «Надра України», що підвищило б ефективність їх використання в державних інтересах. На словах ніхто не виступає проти, але віз досі не рушив з місця.

Давно потрібно навести елементарний порядок у справі видачі спеціальних дозволів на користування надрами. Чомусь найперспективніші ділянки віддано комерційним структурам, котрі не несуть жодної відповідальності за енергетичну безпеку держави, а подекуди й видобувати природний газ нездатні. Однак вони є важливою складовою всіляких тіньових схем з розкрадання вітчизняних надр. Натомість НАК «Нафтогаз України», завдяки якій населення країни не замерзло взимку, отримала від Мінприроди у 2004—2006 роках лише 9 спеціальних дозволів на нові ділянки надр, а по 6 ділянках у 2006-му так і не домоглася продовження терміну дії раніше виданих дозволів. Що це, як не саботаж з боку чиновників, які ставлять власні інтереси над енергобезпекою всієї країни?

Зовнішній фронт енергобезпеки

Російські політики останнім часом дедалі частіше намагаються розіграти карту енергетичної залежності України у своїх політичних цілях. Уперше Україна відчула реальну загрозу 1 та 2 січня 2006 року, коли було істотно зменшено поставки російського природного газу до газопроводів України (на 120 млн. куб. м на добу, тобто на чверть). Це могло завдати сильного удару по забезпеченню природним газом важкої промисловості та населення України. Для створення енергетичної кризи російська сторона припинила поставки не лише власного газу, а й відсікла поставки природного газу туркменського походження. Для цього Росія, як зазначалося вище, уклала угоду з Туркменистаном на купівлю 30 млрд. куб. м туркменського газу в 2006 році, а також отримала в управління газотранспортні системи Узбекистану та Казахстану.

На думку російських стратегів, болюча енергетична криза посеред майже арктичних морозів у січні 2006 року повинна була примусити Україну поступитися своїм суверенітетом. Саме тому українські урядовці й порушили питання про необхідність звернутися до держав-гарантів, що підписали Меморандум про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Пункт 3 цього документа забороняв державам-гарантам, серед яких була й Росія, вдаватися до економічного тиску, щоб підпорядкувати своїм інтересам суверенні права України. На жаль, цим правом Україна тоді не скористалася.

Пропозиції ВАТ «Газпром» стосовно нових умов поставок газу в оплату наданих Україною транзитних послуг, запропоновані 3 січня 2006 року, було прийнято. Тоді Україні пропонували або замерзнути взимку (морози сягнули мінус 30 градусів!), або погодитися на ціну в 230 доларів за тисячу кубометрів газу, або — на постачання природного газу через посередника «Росукренерго». Цей посередник гарантував, що Україна зможе отримати куплений нею в Туркменистані, Узбекистані та Казахстані природний газ, хоча реально транспортуватиме його «Газпром». Крім того, НАК «Нафтогаз України» мусив створити з росіянами нову фірму «Укргаз-Енерго», яка продаватиме природний газ на внутрішньому українському ринку. У такий спосіб росіяни отримали доступ до прибутків від торгівлі газом в Україні без будь-яких соціальних зобов’язань, які має «Нафтогаз України» перед українським народом.

«Росукренерго» ввійшло до України повним господарем, фактично знищуючи національну компанію «Нафтогаз України», поставлену на межу банкрутства. «Угода про врегулювання відносин у газовій сфері», що була підписана 04.01.2006 р. у Москві між ВАТ «Газпром», НАК «Нафтогаз України» та компанією «Росукренерго АГ» (Швейцарія), має істотні недоліки.

Раніше за угодою між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» ставка плати за транзит природного газу була 1,75 долара за 1000 куб. м на 100 км відстані, до того ж ціна на газ була 80 доларів за 1000 куб. м. Але фактично це бартерні угоди, оскільки ці ціни були тільки мірилом вартості газу і послуг з транзиту, а закупок газу в Росії як таких Україна не здійснювала. «Нафтогаз України» забезпечував транзит російського газу за найнижчими в Європі тарифами, а «Газпром» спирався на ці ціни і тарифи, поставляючи Україні в обмін за надані послуги природний газ. Надалі цифри змінювалися. За транзит ставка була визначена на рівні 1,09 долара за 1000 куб. м на 100 км відстані за ціни на природний газ 50 доларів за 1000 куб. м. Однак умови самої угоди залишалися тими самими.

04.01.2006 р. тариф на транзит став 1,6 долара, а ціна на природний газ — 95 доларів. З цього моменту НАК «Нафтогаз України» почала втрачати прибуток від транзиту в розмірі 683,7 млн. доларів за рік. Саме на таку суму Україна недоотримала газу в обмін на транзитні послуги у 2006 році. Нова угода, що була підписана на 2007 рік між «Росукренерго» і «Укргаз-Енерго», завдає Україні ще більших збитків. Ціна за транзит залишається незмінною, тобто 1,6 долара за 1000 куб. м на 100 км відстані. А от ціна природного газу зростає до 130 доларів за 1000 куб. м. Тепер НАК «Нафтогаз України» втрачає вже 1934,29 млн. доларів.

У Росії на всіх рівнях подейкують, ніби Україна закуповує природний газ за дуже низькою ціною порівняно з іншими країнами СНД та європейськими державами. Проте це не зовсім так. Ми маємо враховувати ці ціни в комплексі. Так, ми отримуємо природний газ за ціною 130 доларів, що нижче ціни для Польщі або Німеччини. Однак потрібно враховувати і те, що вартість українського пакета послуг із транспортування газу до Європи та його зберігання в ПСГ також найнижча. З 2007 року ціна на газ для України зросла майже на 40 відсотків, оскільки газ подорожчав і в Європі. Але ціна послуг з транзиту не змінилася. Такі пільгові ціни є своєрідною платою за російський газ. Наприклад, ціна транзиту природного газу територією Німеччини становить 2,7 долара за 1000 куб. м на 100 км відстані, а тариф на зберігання газу в ПСГ в Західній Європі сягає 24—25 доларів за 1000 куб. м.

Зазначимо, що найбільшим ударом по енергетичній безпеці України було створення спільного підприємства ЗАТ «Укргаз-Енерго» НАК «Нафтогаз України» та «Росукренерго АГ». Якщо до цієї угоди «Росукренерго» була організацією, яка вирішувала питання транзиту середньоазійського природного газу до України і передавала або продавала його НАК «Нафтогаз України», то сьогодні «Росукренерго» стала єдиним постачальником газу до нашої країни і через «Укргаз-Енерго» захопила ринок газу всіх промислових підприємств України. Отже, сформувався монопольний власник газового ринку України, який за своїм бажанням від’єднує від постачання промислові підприємства. До того ж НАК «Нафтогаз України» практично не має впливу на діяльність ЗАТ «Укргаз-Енерго».

Найбільший ринок природного газу в Україні ми власноруч передали російській структурі, а державна структура «Нафтогаз України» втратила свою монополію енергозабезпечення підприємств нашої країни. Все це має негативні наслідки для нашої економіки й енергобезпеки держави. Всі роки незалежності Росія намагалась стати власником газотранспортної системи України — найбільшої в Європі. І тепер завдяки «Росукренерго» Росія як ніколи раніше близька до реалізації цієї мети. З кожним днем ця структура дедалі більше і більше диктує умови поведінки на українському газовому ринку.

Слід зазначити, що в січні—березні 2006 року реалізацію газу всім категоріям споживачів здійснювала НАК «Нафтогаз України». Закуповуючи газ у «Росукренерго АГ» на кордоні Росія/Україна за ціною 95 доларів за 1000 куб. м, компанія реалізувала його промисловим споживачам за ціною 108,5 долара за 1000 куб. м (без ПДВ). Отриманий прибуток спрямовувався для покриття збитків, які виникали від реалізації газу підприємствам комунальної теплоенергетики та бюджетним організаціям за цінами, що нижчі економічно обґрунтованого рівня.

Починаючи з квітня 2006 року відповідно до прийнятих рішень про поставки газу на ринку України розпочало діяльність ЗАТ «Укргаз-Енерго», в якого «Нафтогаз України» закуповувала газ для потреб комунальної теплоенергетики та бюджетних організацій за ціною 587,8 грн. за 1000 куб. м (116,4 долара за 1000 куб. м, разом із ПДВ) і продавала теплопостачальним підприємствам майже без прибутку, а бюджетним організаціям зі збитками по 49 грн. на кожній тисячі кубометрів. Водночас із листопада 2006-го за незмінних цін реалізації газу його закупівельна ціна зросла до 613,5 грн. за 1000 куб. м (121,5 долара за 1000 куб. м з ПДВ). А в 2007-му ціна газу на вході до України буде вже 130 доларів за 1000 куб. м, але «Нафтогаз України» отримуватиме по 139 доларів за 1000 куб. м. Відповідно різниця між закупівельною ціною та ціною реалізації газу зросте ще більше. Збитки знову ляжуть на державний «Нафтогаз України». Тобто на всіх нас із вами.

Унаслідок того, що реалізація газу для промисловості перейшла до ЗАТ «Укргаз-Енерго», засобів для компенсації зазначених фінансових втрат «Нафтогаз» не має. Лише за підсумками І півріччя 2006 року збитки компанії від цього виду діяльності становили 3,8 млрд. грн.

Втрата «Нафтогазом» ринку промислових споживачів зменшила його доходи, за рахунок яких формуються джерела фінансування виробничих програм з видобутку вуглеводнів. Подальше забезпечення приросту їх видобутку можливе лише за умови відкриття та введення в експлуатацію нових родовищ, що потребує достатнього фінансування. Проте наявна ситуація цьому не сприяє.

Треба зазначити, що відсутність у компанії необхідних обігових коштів породжує також і проблеми із забезпеченням надійного функціонування газотранспортного комплексу. На неналежному рівні фінансуються роботи з ремонту й заміни газопроводів та газоперекачувального обладнання, гальмується переоснащення систем контролю та обліку газу тощо.

Питання ресурсного газозабезпечення ускладнилось також неврегульованістю забезпечення поставок природного газу споживачам у червні та липні 2006 року. Протягом вказаного періоду підприємствами комунальної теплоенергетики, бюджетними організаціями та газотранспортними і газорозподільними підприємствами в частині забезпечення власних та виробничо-технологічних потреб було використано 1,8 млрд. куб. м природного газу. Водночас не було підписано договори між НАК «Нафтогаз України» і ЗАТ «Укргаз-Енерго» на поставки газу зазначеним споживачам у червні-липні 2006 року. Ці ресурси газу не закупили, оскільки через реалізацію газу споживачам за економічно необґрунтованими цінами «Нафтогаз» просто не мав обігових коштів, щоб здійснити попередню оплату поставок від ЗАТ «Укргаз-Енерго».

У зв’язку з цим зазначалось, що якщо поточного року не буде укладено із ЗАТ «Укргаз-Енерго» відповідні договори, газ «вимушено» компенсують за рахунок ресурсів власного видобутку, призначених для поставок населенню. У цьому разі в І кварталі 2007 року для забезпечення потреб населення «Нафтогазу» доведеться закуповувати аналогічні обсяги імпортованого газу, але вже за значно дорожчими цінами. І тоді додаткові витрати компанії становитимуть близько 500 млн. грн. Вони вираховуються так. Вартість 1,8 млрд. куб. м імпортованого газу, закупленого у 2006 році — це 1800000 тис. куб. м х 587,8 грн./тис. куб. м (з ПДВ) = 1058 млн. грн. А вартість того самого обсягу газу у 2007 році — це 1800000 тис. куб. м х 862,9 грн./тис. куб. м = 1553 млн. грн.

НАК «Нафтогаз України» надала ЗАТ «Укргаз-Енерго» гарантії проплати в сумі 750 млн. грн., що було достатньо для забезпечення оплати за спожитий природний газ в червні та липні 2006 року. За умовами угоди купівлі-продажу природного газу між АТ «Росукренерго АГ» та ЗАТ «Укргаз-Енерго», термін оплати за спожитий у липні 2006-го газ передбачений до 30 серпня. Дані гарантії були визнані ЗАТ «Укргаз-Енерго», але абсолютно знехтувані під час прийняття рішення про підписання договору.

Зважаючи на дефіцит обігових коштів, пов’язаний з відсутністю затвердженого фінансового плану НАК «Нафтогаз України» на 2006 рік та неможливістю залучати валютні кредитні ресурси, компанія не мала змоги вчасно проводити розрахунки із ЗАТ «Укргаз-Енерго» на таких умовах.

Попри звернення керівництва «Нафтогазу» до керівництва Мінпаливенерго та Кабінету Міністрів України з проханням сприяти терміновому підписанню договорів між НАК «Нафтогаз України» та ЗАТ «Укргаз-Енерго» на продаж природного газу для його реалізації підприємствам комунальної теплоенергетики, бюджетним організаціям та для забезпечення виробничо-технологічних потреб газотранспортних і газорозподільних підприємств у червні та липні 2006 року, ЗАТ «Укргаз-Енерго» не погодилось із проханням «Нафтогазу» врегулювати це питання. ЗАТ «Укргаз-Енерго» подало позов до Господарського суду м. Києва на ДК «Укртрансгаз» НАК «Нафтогаз України».

На адресу ДК «Укртрансгаз» надійшла постанова Державної виконавчої служби України від 22.12.06 р. про відкриття виконавчого провадження з виконання наказу № 6/492 від 07.12.06 р. Господарського суду м. Києва, згідно з якою ДК «Укртрансгаз» зобов’язана скласти та підписати в семиденний термін з дня одержання постанови акти закачки в ПСГ природного газу ЗАТ «Укргаз-Енерго» за червень 2006 року обсягом 2,072 млрд. куб. м та за липень 2006 року обсягом 1,912 млрд. куб. м.

Рішення Господарського суду м. Києва від 24.10.06 р. у справі № 6/492 за позовом ЗАТ «Укргаз-Енерго» до ДК «Укртрансгаз» відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу набрало законної сили 01.12.06 р. — з дати оголошення постанови Київського апеляційного господарського суду у справі

№ 6/492, якою залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва від 24.10.06 р. у справі № 6/492. Отже, зазначене рішення з огляду на вимоги ст. 115 Господарського процесуального кодексу є обов’язковим для виконання на всій території України.

На даний момент у зв’язку з невирішенням питання оформлення обсягів виробничо-технологічних витрат ВАТ з газопостачання, споживання газу Калуської ТЕЦ, ТЕЦ-5 (м. Харків) та низки промислових підприємств за договорами з ВАТ з газопостачання за відповідний період не оформлено відбір з ПСГ за жовтень-листопад 2006 року природного газу ЗАТ «Укргаз-Енерго». Спірний обсяг становить 284 млн. куб. м.

Отже, відбулася зміна правил гри на газовому ринку. Поправки до постанови Кабінету Міністрів України № 1729 від 27 грудня 2001 року «Про забезпечення споживачів природним газом», внесені 9 грудня 2006-го і 16 січня 2007-го, призводять до формування контролю ЗАТ «Укргаз-Енерго» над газорозподільною системою України, яка сьогодні обслуговується облгазами. Фактично ЗАТ «Укргаз-Енерго» претендує на газорозподільну і газотранспортну системи України, які тісно пов’язані між собою, тим самим перетворюючись на цілковитого монополіста в поставках газу до України і споживачам України. Попри те, що за статутом 50 відсотків цього ЗАТ належить НАК «Нафтогаз України», керує цією структурою лише «Росукренерго АГ». З подачі Мінпаливенерго Кабмін 16 січня 2007 року вніс до згаданої вище постанови кілька поправок, які докорінно змінили розстановку сил на вітчизняному ринку газу. Відповідно до цих поправок, населення України забезпечується природним газом українського видобутку. Безпосередню реалізацію населенню газу здійснюють суб’єкти господарювання, що мають ліцензію на поставки природного газу за регульованим тарифом. Тобто ті самі обл-, міськ- і райгази. Підприємствам теплокомуненерго і теплоелектроцентралям (ТЕЦ) газ поставляється із ресурсу НАК «Нафтогаз України». Дочірні підприємства «Нафтогазу» видобувають близько 19 млрд. куб. м газу на рік. А населення споживає 18—19 млрд. куб. м. Тобто газу власного видобутку вистачає лише для забезпечення населення. Нестача природного газу для комунальної теплоенергетики і промисловості раніше покривалася за рахунок газу, який Україна отримувала як плату за транзит російського природного газу до Європи за ціною 50 доларів за 1000 куб. м, а також додаткових закупок газу в республіках Середньої Азії. Сьогодні таких ресурсів уже немає. Тому для всіх інших, окрім населення, категорій споживачів газу НАК «Нафтогаз України» повинен забезпечувати поставки імпортного природного газу, закупленого за зовнішньоекономічними контрактами. А оскільки єдиним постачальником газу до України є те саме ЗАТ «Укргаз-Енерго», то «Нафтогаз» закуповуватиме цей газ лише в цієї організації.

Тож усі бюджетні організації і промислові споживачі укладатимуть контракти напряму із ЗАТ «Укргаз-Енерго», оскільки тільки воно має зовнішньоекономічні контракти. Тепер бюджетні кошти, призначені на ці цілі, будуть прямо перераховуватись на рахунок цієї компанії, далі одразу до «Росукренерго». Тому облгази практично позбавили не лише права поставляти природний газ будь-яким споживачам, крім населення, а й одержувати кошти за виконану роботу, тобто за транспортування газу безпосередньо споживачам.

Відповідно до нововведень договори на транспортування газу зі споживачами укладає постачальник, отже, і кошти від споживача теж одержить постачальник. А постачальник у нас практично один-єдиний.

Необхідно зазначити, що негативний ефект цієї кампанії, яка в подальшому може призвести до зниження чи втрати безпеки експлуатації газопроводів, позначиться на всіх без винятку газотранспортних і газорозподільних підприємствах незалежно від форми власності. Тобто зокрема й тих, в яких держава є основним акціонером.

Монополізація — шлях до розвалу

Досі постійно звинувачували газотранспортні і газорозподільні підприємства, що частину грошей вони залишають собі і неефективно використовують газопроводи, не вкладають кошти в модернізацію газопроводів і не мають конкуренції на газовому ринку. Однак монополізація газового ринку України може призвести до розвалу газотранспортних і газорозподільних підприємств як експлуатаційних організацій; звільнення фахівців і руйнації галузі; зростання загрози техногенних катастроф; буде втрачено контроль над ціноутворенням (частково це вже відбулося). Триватиме подальший перерозподіл власності в Україні під приводом його неефективності. Сили галузі вже підточено багатомільйонними кредитами НАК «Нафтогаз України», налагодженою системою поставок МТР, проведенням заліків із відомими в певних колах «відкотами». Як зазначала газета «Дзеркало тижня» (27.01.—01.01.2007), у жорсткі фінансові умови потрапляє й «Укртрансгаз» — на 100 відсотків державне підприємство, яке тепер практично не одержуватиме коштів, щоб забезпечити нормальну роботу газотранспортної системи країни. Нині все залежатиме від «доброї волі» ЗАТ «Укргаз-Енерго».

ДК «Укртрансгаз» (відповідно до постанови від 16 січня 2007 року про поправки до постанови Кабміну № 1729 від 27 грудня 2001 року) і суб’єкти господарювання, які мають ліцензію на транспортування природного газу для технологічних та інших виробничих потреб, забезпечуватимуться імпортним природним газом, що закуповуватиметься в «Укргаз-Енерго». Тобто у підприємств, які транспортують природний газ, забирають право на одержання грошей за надані послуги, можливість напряму поставляти газ споживачам. Крім того, введено алгоритм (порядок) розподілу коштів, які надходять на розподільні рахунки як оплата за спожитий природний газ від населення облгазам. Відповідно до цього алгоритму банк автоматично розподіляє гроші з цього рахунку між продавцем газу, «Укртрансгазом» і облгазом. Алгоритм розробляється НАК «Нафтогаз України» і затверджується НКРЕ. Для кожного облгазу алгоритм установлюється індивідуально.

ЗАТ «Укргаз-Енерго» укладає договори на транспортування з ДК «Укртрансгаз» і суб’єктами господарювання, котрі мають ліцензію на транспортування природного газу споживачам без посередників.

Отже, згідно із внесеними змінами до постанови Кабміну № 1729 від 16 січня 2007 року, підприємствам НАК «Нафтогаз України» і товариствам (підприємствам), утвореним за участі «Нафтогазу» (тобто ЗАТ «Укргаз-Енерго»), що закуповують імпортний газ, створено особливі умови поставки газу споживачам разом із транспортуванням. Що ж до інших постачальників, то договори на транспортування укладаються між споживачами й газотранспортною організацією.

Постає справедливе запитання, кому вигідні такі нововведення і в чиїх це інтересах? Очевидно, що не в державних.

Державний «Нафтогаз України» та його дочірні компанії, що були монополістами на газовому ринку країни, гарантом енергобезпеки держави, сьогодні опиняються на межі банкрутства.

Монополістом на газовому ринку України й ексклюзивним постачальником природного газу є «Росукренерго АГ» і утворене за його участі ЗАТ «Укргаз-Енерго». Фактично ними керують з Росії. Співкерівник «Росукренерго АГ» К. Чуйченко визнав, що його компанія має намір узяти під свій контроль газові активи України: «Справді, ми хотіли б придбати невеликі родовища, але поки що це наміри. Крім того, ми вивчаємо питання купівлі розподільних газових мереж, однак поки що не виробили тактику й стратегію входження в цей бізнес».

Тож «Росукренерго» через ЗАТ «Укргаз-Енерго» показує, хто в українській хаті справжній господар. Уряд та НАК «Нафтогаз України», які є власниками газотранспортної системи, газорозподільних систем та підземних сховищ газу, віддали український ринок газу іноземній компанії і сьогодні не можуть приборкати її зазіхання. Це свідчить про те, що держава втрачає будь-як контроль над забезпеченням країни газом. Ці структури, що отримують мільярдні прибутки, відчувають себе повновладними господарями на ринку газу і мають вирішальний вплив на енергетичну безпеку України. З кожним днем держава дедалі більше і більше здає сумнівній організації свої позиції в енергобезпеці. А може, це комусь вигідно? Невже високоурядовці не розуміють, куди нас заводить «Росукренерго»?

У січні 2007-го президент Росії В. Путін на зустрічі з канцлером ФРН А. Меркель у Сочі, заявив: «Росія щонайактивніше розвиватиме транспортну мережу для того, щоб мати нагоду напряму доставляти сировину споживачам». Основні положення енергетичної політики Кремля містяться в «Енергетичній стратегії Росії на період до 2020 року», ухваленій ще в серпні 2003 року. Відповідно до цієї стратегії Москва взяла курс на створення «енергетичної держави», тобто на використання енергетичних ресурсів як основного інструменту посилення геополітичної могутності Росії. Однією з умов перетворення Росії із сировинного придатка на «енергетичну державу» є її прагнення брати участь у виробленні світової енергетичної стратегії. Ця умова передбачає встановлення контролю над газовими і нафтовими трубопроводами в сусідніх країнах, що, в свою чергу, дає змогу диктувати ціни на енергоносії. Значною мірою Росії це вдалося. Під контролем «Газпрому» вже перебувають газонафтопроводи в Центральній Азії, Вірменії, Молдові, у країнах Балтії і навіть у Фінляндії. Лише Україні, Грузії та Азербайджану вдалося зберегти контроль над своєю газотранспортною системою.

Під час січневих оборудок між Москвою та Мінськом Білорусь була змушена підписати угоду про продаж «Газпрому» 50 відсотків акцій компанії «Бєлтрансгаз» в обмін на дешевий газ (100 доларів за 1000 куб. м) упродовж майбутніх чотирьох років. Протягом цього періоду «Газпром» викупатиме щорічно по 12,5 відсотка акцій «Бєлтрансгазу» вартістю 625 млн. доларів. Лише у 2011-му Мінськ почне купувати газ за звичайними європейськими цінами за вирахуванням транспортних витрат, а «Газпром» вступить у право власності і корпоративного управління «Бєлтрансгазом». Створення СП дасть змогу «Газпрому» контролювати всі потоки блакитного палива, що проходять територією Білорусі, і не допустити в майбутньому перекриття труби в разі чергового конфлікту з О. Лукашенком.

«Газпром» також намагається проникнути в енергогенеруючі та енергорозподільні компанії європейських країн. Але Німеччина та Франція вирішили створити власний енергетичний альянс без участі у ньому Росії. ЄС перешкоджає проникненню російського капіталу до енергетичних підприємств Європи. Навіть НАТО в грудні 2006-го з огляду на російську експансію на європейському енергоринку створила власні структури, основним завданням яких буде підтримання енергобезпеки європейських членів НАТО — тобто всіх держав Західної і Центральної Європи.

У свою чергу, Росія не ратифікує Європейську Енергетичну Хартію (1991 рік), яка передбачає вільний комерційний транзит енергоносіїв через територію «третіх країн». «Газпром» тепер робить ставку на власні фінансові ресурси, що дає йому можливість зберігати неподільну монополію на видобуток та поставки енергоносіїв до Європи.

Мета Росії — контроль над ГТС

Що стосується України, то Росія ніколи не приховувала своїх намірів заволодіти українською газотранспортною системою та підземними сховищами газу — з чим ми не погоджувалися впродовж усіх 15 років. Щоб вийти із ситуації, кілька років тому було створено російсько-український консорціум з управління та розвитку газотранспортної системи України. Одним з найважливіших завдань для нього визначалося будівництво газопроводу Богородчани—Ужгород. Нині вже завершено підготовчі роботи для початку будівництва першої черги цього газопроводу. Але всі звернення до російської сторони про початок будівництва залишаються без відповіді, тому що Росії потрібен контроль над всією газотранспортною системою України, а не будівництво нового газопроводу. Крім того, уряду України необхідно подати на ратифікацію до Верховної Ради України угоду від 18.08.2004 р.

Однак після «Угоди про врегулювання відносин у газовій сфері між ВАТ «Газпром», НАК «Нафтогаз України» та «Росукренерго АГ» від 4 січня 2006 року мета заволодіти українськими енергорозподільними компаніями стає для Росії реальною. На черзі і транзитні газопроводи з ПСГ. Днями президент Росії Путін на прес-конференції у Кремлі сказав, що за умови створення газотранспортного консорціуму з управління газотранспортною системою України Росія згодна допустити українські компанії до видобутку природного газу на російських родовищах.

Роками Росія нікого не допускала до своїх родовищ, але задля контролю над ГТС України вона згодна і на це. Аби лишень такі питання, як висловився Путін, вирішувалися на корпоративному і експертному рівні, а не на державному. Ще б пак! На корпоративному рівні жодна українська компанія не зможе на рівних говорити з «недержавним» «Газпромом». Натомість доля української державної ГТС — загальнонаціональної цінності — вирішуватиметься якимись експертами, а не законним представником українського народу — Верховною Радою та призначеним нею урядом.

Досвід такої «співпраці» на корпоративному рівні з «Газпромом» у нас уже є. Потрібно усвідомити, що згідно з російським законодавством усе видобуте на території Росії для потенційного експорту повинно передаватися лише «Газпрому», який монопольно володіє російськими газопроводами. У 1992 році ми вже зіткнулися з цим. На Уренгойському газоконденсатному родовищі працювали підрозділи «Укргазпрому». Це було 4,5 тис. робітників, найбільша на родовищах Західного Сибіру виробнича база з десятками бурових установок і 1700 одиниць імпортної автотракторної техніки. Після розпаду СРСР ми запропонували створити на цій базі спільне з «Газпромом» підприємство з буріння та освоєння нових родовищ. Було зроблено всі необхідні узгодження згідно з російськими законами, досягнуто згоди влади Ямало-Ненецького автономного округу. Але коли справа дійшла до погодження конкретних документів про спільне підприємство з керівництвом «Газпрому», відповідь була різкою: «Української ноги тут не буде!». Навіть за умови створення СП «Газпром» давав зрозуміти, що не дозволить транспортувати видобутий ним газ до України: «Хіба що будете гріти ним тундру!». Прямо попереджувалося, що ціни за транспортування з Крайньої Півночі до України через 4 тис. км російських газопроводів будуть такими, що Україні доведеться ще й доплачувати за видобутий газ. А щоб автору цих рядків не кортіло більше створювати спільні підприємства і займатися видобутком газу в Росії, не встиг я повернутися до Києва, як у Москві президент Єльцин підписав указ, яким весь майновий комплекс «Укргазпрому» на території Росії передавався «Газпрому». Тобто просто конфісковувався у російську власність.

Тому «гарячим головам» потрібно добре подумати стосовно створення газотранспортного консорціуму з Росією за умови доступу українських видобувників до російських газових родовищ. Якось ми вже наступили на ці граблі, і не варто повторювати цей сумний досвід.

Тим паче слід бути обережним, якщо врахувати недвозначний статус «Газпрому» як тіньового гаманця російської влади. У 1997-му «Газпром» брав позику за Заході, щоб за указом президента Єльцина терміново погасити борги місцевої влади перед пенсіонерами Росії. За результатами 2005 року невиробничі витрати «Газпрому» втричі більші, ніж витрати на профільне виробництво компанії. Експерт московського центру імені Карнегі Л. Шевцова прямо каже, що «Газпром» — це ядро Російської держави, яке виражає волю Кремля. Це не звичайна компанія, вона закрита, непрозора, непідзвітна нікому, за винятком хіба що своїх політичних господарів. Вона діє як спецслужба» («Дзеркало тижня», 03.02.2007). Тому ігри в закулісні домовленості з таким партнером небезпечні великими втратами. Що раніше Україна перейде на ринкові ціни на газ і прозорі стосунки з «Газпромом», то швидше ми позбудемося головного чинника нашої залежності від політичного впливу Кремля. Оскільки поставки і транзит великих обсягів вуглеводнів лише на перший погляд є суто економічним питанням, як це стверджує Путін. А насправді в політиці СРСР і Росії це завжди було причепом до локомотиву зовнішньої політики.

* * *

Енергетична безпека — це справа кожного з нас. Без неї навіть мови не може бути про розвиток і добробут країни і кожного громадянина. Отже, маємо, нарешті, здобути Україні цю безпеку. Потрібно покласти край діяльності компанії «Росукренерго», яку російський «Газпром» використовує як основний інструмент для встановлення свого контролю над газотранспортною і газорозподільною системами України. Віце-прем’єр-міністр України А. Клюєв зазначив, що Україна відмовиться і від послуг «Укргаз-Енерго». Робити це потрібно вже тепер, щоб припинити грабунок України цією компанією. Нам необхідно повернутися до переговорів із «Газпромом» про повернення ціни на газ, що була в 2005 році. Міжурядову угоду, чинну до 2013 року, ніхто не скасовував. Основні документи ратифіковані Верховною Радою України. Тому Україна має всі можливості поборотися за цінові позиції у Стокгольмському арбітражному суді, що визначений угодою як третейський суд у разі наявності спору між сторонами.

Розуміючи, що Україну штучно ведуть до пастки, платою за вихід з котрої буде втрата державного контролю над нашими газопроводами, 6 лютого 2007 року Верховна Рада прийняла винятково важливий закон. Ним вносилися зміни до старої редакції закону «Про трубопровідний транспорт» з однією метою: заборонити будь-який спосіб відчуження газотранспортної системи України. За нього проголосували 430 народних депутатів з 439, що були зареєстровані того дня в сесійній залі. Це яскраво свідчить, що питання енергобезпеки України настільки важливе, що жодна з парламентських фракцій не наважилася виступити «проти». За умови такого єднання сил Україна, поза сумнівами, вистоїть навіть у кільці енергетичних і будь-яких інших фронтів.