Музей за життя

Він живе в провінції, милій нашій (у лапках), завжди непередбачуваній провінції. Хоча це й Трускавець, куди з’їжджаються попити водички і порадувати себе ваннами, озокеритом, особливою західною ласкавою турботою про людину, хоч яка б кишеня в неї не була. Місто обласного підпорядкування (ще Львівська область УРСР — час підпорядкування) розташована в передгір’ях Карпат. Переповнена часто залізнична станція, що намагається сучасно обслужити різного роду пасажирів — хворих, здорових, цікавих, котрі говорять багатьма мовами. У документах згадується вперше в 1462-му. Місто було власністю польських королів. Після першого поділу Польщі (1772-й — з Української радянської енциклопедії. Видання друге, 1984) Трускавець завоювала Австрія (з 1867-го — Австро-Угорщина). У першій половині XІX століття довідалися про трускавецькі мінеральні води, і в 1827-му з’явився курорт у цьому, що досі залишилось провінційним, місті.

Тут багато оздоровниць. Тут нині роблять гроші на хворобах людини. Влаштуватися на роботу місцевій людині... Прибиральницею, санітаркою... Без крику йдуть потяги, тиша вночі. Не снують машини. Базари, базарчики. Ті само, з минулого, Палац і Будинок культури, кінотеатр. І, з’ясовується, музей. Та ще який музей! І живий ще художник. На люди рідко, щоправда, показується. Йому вже за вісімдесят. Удома нікого не приймає, пояснюють у музеї. Затяжний ремонт квартири, бачите, й самого музею. Та й простіше кажучи — через відвідувачів, особливо настирливих, ніколи й працювати.

У буклеті вказано — ткацтво, аплікація, вишивка...

Він робить усе власними руками. І не все, що він створює, напевно, заздалегідь — замовлення. Його речі кочують по світу. Я чув у музеї таку розмову:

— Ванєчка, — це дружина чоловікові, вочевидь, багатієві, який процвітає, — вот бы в твой кабинетик такую красоту!

Вимова — рязанська. Блідий чоловік — страждалець, сотні хвороб, мабуть! Приїхав «відмитися» від мирської суєти в погоні за карбованцем.

— А сколько это стоит? — запитує не дружину, а працівницю музею.

Та усміхається і каже:

— Вона — безцінна. Це тільки для музею.

— Все же есть, наверное, цена. Я заплачу не менше Парижев. Сколько скажет — отдам. Еще и внесу на подаяние городу... Я приду завтра, после двух. Перед ним каяться, — він показує на лик святого на гобелені, — лучше, чем перед ликами новых вождей...

Я потім, після того, як вони пішли, підійшов до місця, де вони стояли. Гобелен «Вечірня молитва», вовна, ручне ткацтво. 210 х 145, 1992. Та жінка, що у відповідь на запитання відповіла: «Вона — безцінна», стала поправляти китиці на виробі-шедеврі. Їй здалося, що їх забруднили несвіжими руками.

— Вам подобається, — запитала вона мене.

Я кивнув.

— Правда — безцінна?

— Так, — сказала жінка, що стояла поряд. — Вочевидь, коли поруч така досконалість, треба стояти мовчки. І це одразу вам не провінція, а цілий Лувр або Ермітаж...

2.

У тій Українській радянській енциклопедії такого художника, як Михайло Білас, немає. Перед поїздкою в цей «глибокий і затхлий провінціалізм» сказав мені один відомий письменник з особливою національною гордістю: «Ти знайдеш там дещо». Він радив мені, щоправда, знайти письменницю Уляну Кравченко (справжнє прізвище — Шнайдер Юлія Юліївна), що у Трускавці жила, писала, її друкував сам Франко. Вона про нього залишила спогади.

До речі, у Києві, вже за радянської влади видавали вибрані її книжки. Про неї в енциклопедії є, і це, звичайно, добре. У провінції мають чимось пишатися, учити чогось.

У міській газеті Трускавця услужливі панянки-журналістки — і редактор газети, і літературний співробітник — багато всякого розповіли і про Кравченко, і про Біласа. Кравченко потрапила в енциклопедію, він — не потрапив. Якийсь... часом відлюдний. Я і сам це вже знав. У розмовах по телефону: «Ні-ні, прийняти не зможу! «Видно, і їм так...» Давали про нього майже полосу. По-моєму, до 80-річчя. Це літературний співробітник. Але через силу написала: «Я люблю, коли дивишся на того, про кого пишеш, хоча б рідко, однак очі в очі. По-моєму, цього не виходило...».

Нині не останні люди в Україні, вочевидь, відвідавши його виставку, може, й поза власним музеєм, напевно, дивилися йому в очі, спілкувалися, напевно, маючи якусь владу, допомогли. Леонід Кучма: «Я дуже радий, що маю хоч якийсь стосунок до Вашого визнання як народного художника України. Радий також, що Ви з народу і для народу. З побажаннями творчого довголіття, шановний пане Михайле, — Президент України». «Захоплений від таланту Біласа, людини, яка так багато робить для зміцнення духовності України, — її основ і державності. Леонід Кравчук, екс-президент України». Дмитро Павличко: «Михайло Білас привніс нові мотиви і форми в українське килимарство і ліжникарство, він освіжив їх, як весняний вітер! Ця виставка (мається на увазі одна з виставок у Києві. — В. Ю. — 1978, 1992) зробила б честь будь-якому музеєві. Особливість її ще й у тому, що вона показує нев’янучість цих фарб, сюжетів, які прийшли до нас разом від народу і від художників...»; «Дорогий Пане Михайле, доторкнувшись до Вас, як до сонця, обіймаю Вас до самого серця! Живіть, творіть свою душу, адже Любов — нескінченна! Щаслива від Вас Ніна Матвієнко»...

Уляна Кравченко (1860—1947) народилася в містечку Миколаїв, тепер місто Львівської області, жила потім у Трускавці. Вона потрапила в енциклопедію, напевно, з нагоди знайомства з Іваном Франком. У 1920-39 роках написані нею твори (це написано навіть у короткій енциклопедичній довідці) — містично-релігійні.

І все-таки знайшлася людина, що відстояла місце для неї в літописі. Для Біласа не знайшлося і пізніше, вже за українських часів, людини, з якою рахувалися. Тоді про нього говорили: «Занадто багато українського, тобто — хуторянського. Ну що там ще за українські гобеленчики!? Буржуазний, міщанський смак!»

3.

У двадцять сім років минулого століття батька — лісничого в третьому поколінні — перевели на Дрогобиччину. Село — красива казка. Але називається Ведмеже. Цей хлопчик, де дитинство — тиша, шепіт вітру, зливи, сніги, ласка і любов батька і матері... Він переборював сором’язливість. Але закінчив Дрогобицьку гімназію, вчився потім у тому ж місті в хореографічній студії. Мав чудовий голос (він і тепер відповідає на телефонні запитання юнацьким тенором, приємним, таким, що запам’ятовується). Навчився добре танцювати. Але пішов (закінчивши ще клас вокалу) відразу на другий курс художнього училища, що у Львові, І. Труша. У нього були гарні викладачі.

І навчився він у них багато чого. Однак у 29 років знову став студентом відділення художнього текстилю (Львівський інститут ужиткової і декоративної майстерності. Нині це Академія мистецтв. Шість років напруженого навчання.

Потім — Львівський будинок моделей, головний художник-модельєр Харківського і Київського будинків моделей. І, крім усього, головне — своя творчість: десятки ткацьких виробів, ляльки, декоративні квіти. Потім орнаменти народних карпатських зразків побачать у майстра ті, хто обожнює справжню красу. Незабаром він стане відомим майстром тематичних гобеленів, оригінальних килимів, багатобарвних вишивок. Вони житимуть в єдиному екземплярі. Усе це він створить власними руками — від ескізу, натягування ниток основи на верстат до останнього його стукотіння. Чергове дитя подало голос, чи то заплакало, чи то засміялося, крикнуло людям: «Я є!».

Пишноту зробленого цим українським, як декому здавалося в хмурому Київському будинку, провінційним, художником Біласом, що має поганий національний смак, з тріумфом побачив світ у 1960 році на міжнародній виставці в Делі. Його носили мало не на руках. Через рік виставки відбулися у Польщі, Болгарії, Канаді, Франції, Німеччині, Румунії... Чи був виїзним, коли виставка була в Індії? Візу дали. Потім уже виїзди за рубіж були зрозумілі. Відвідувачі виставок різних міст і всієї Землі насолоджувалися красою і добірністю виробів, які можуть висіти і на стіні, можуть і бути використані інакше; людина так влаштована, любить красиві і ужиткові речі, — обожнює їх, вони допомагають їй створювати спокій, зручності, задовольняти потреби, що переростають у чудову необхідність.

Лише вдома, в СРСР, у місті Львові, виставка Біласа відбулася через... сім років. Уявіть, прийшло до Львівського глядача зовсім звичайне-незвичайне, так улюблене народом гуцульське і бойківське мистецтво найтоншого естетичного смаку. Надзвичайно вишуканого, точного у фарбах, лініях, схемах. Майстер жив, виявляється, поруч. Він вчився в цього народу. Хтось йому заважав: мовляв, звичайні містечкові смаки, моя адреса — Радянський Союз, а не тільки Гуцульщина! Львів’яни вітали художника стоячи. Міліція розштовхувала по кутках тих, хто надто захоплювався:

— Не можна! Не можна! Стійте тут!

Але львів’яни, свідома за своїми національними настроями частина українців, захоплено аплодували і кричали художникові слова визнання.

4.

У Львові виставки Біласа потім відбулися (після, звичайно, оргвисновків зверху і деяких уточнень) у 1970, 1977, 1984, 1991, 1992, 1999 роках; у Києві — в 1978, 1992, Умані, Каневі — в 1978, Дрогобичі — 1986, Бельгії, Югославії — в 1972, Тарту — в тому само році, Харкові — в 1991, Москві —1971, 1972, Івано-Франківську — 1979, Коломиї — з 1971 по 1999 — шість щорічних виставок. Польща організувала ще одну виставку в 1991 році.

70-ті роки були відзначені фахівцями як плавний перехід Майстра від кошлатих ковдр до ворсового ткацтва. Можна перелічувати і перелічувати ці роботи. Деякі з них тепер у його музеї. Вони справді — безцінні.

Дивишся на них і не надивишся! Ми, щоразу приходячи сюди (щось ще недодано самому собі, щось ще недоспівано в душі, щось хвилює, вимагає особливого пізнання), приводили із собою людей, не таких і багатих. Але багато хто з них після перегляду залів брав на пам’ять буклети, картинки про творчість Біласа.

5.

Звичайно, провінційне містечко і нині провінційне. Тут смаки — ніжні, на все свій попит. Іногородні — це з усього колишнього Союзу. Хворі їдуть зазвичай підлікуватися. Багато заможних людей.

У музеї, на нижньому поверсі, — під час нашого відвідування працювали два кіоски. Золото, срібло, підвіски, ланцюжки... Торгують тут із Санкт-Петербурга, Москви...

Часто ці чужинці-торговці, кидаючи лотки, по черзі ходять до залів Музею. Вони цокають язиком, погоджуються: якщо такий товар виносити на люди, будеш мати, як вони кажуть, понад золото. Дуже вже гарні ці всі роботи Майстра.

Так, провінція. Так, якась відгородженість від світу. Звичайно, знову тихо. Стоять на видноті дві пари коней, запряжених у карети. На одній вивіска: «Для весіль», на другій можна просто проїхати містом. 15 хвилин — 20 гривень, 30 — удвічі довше. Ми з друзями сідаємо в карету без вивіски. Коні тут славні. Хропують. Під гору біжать рівно, нога в ногу.

У провінції — особливий настрій. Кучер пропонує відвідати кафе на гірці. Зазивали з Одеси, внизу, під ними, кричать про те, що за дві години відбудеться найвеселіший у світі концерт, тому що його вестимуть найдосвідченіші сміхачі веселого міста.

— Брешуть, — каже візник. — Був я на тому концерті. Кобила і та ірже веселіше, ніж вони собі вигадали... Є в місті справи серйозніші. От по дорозі до «Нафтусі» пам’ятник цьому Міцкевичу. Він у гарному стані. Це — серйозно. Ще є музей. Музей за життя людини, розумієте, який це творець? За життя — Музей!

— А ми тільки-но там були, — каже хтось із нас.

— Там? Були?

— Тільки, тільки...

— Оце, вважаю, гості міста...

Він подумав, подивився на нас і попередив:

— А в те кафе, що я показував, не ходіть... Це не та контора... За філіжанку кави — сорок гривень! Ви тут таке бачили? З глузду з’їхали... М’ясо — сорок гривень за порцію і кава — сорок гривень! Ні, це люди не наші, чужі... Бачите, скільки багатоповерхівок! Це нові грошові водопої... Радіють... Багато людей! Багаті і грішми... Один такий каже: твоя кобила відкриє рота, ти засунь туди свою голову, а я тебе сфотографую і дам сто долярів...

Я згадав чоловіка з рязянською вимовою, запитав свого візника:

— Він невеликий на зріст, у бузковому пальто?

— А звідки ви його знаєте?

— У музеї бачив.

— Точно! Він звідти йшов до мене, щоб прогулятися у кареті... Якийсь чужий-чужий до усього... Золото, напевно, хотів купити. Зараз там торги! Бешкетують! Роботи іншої немає...

...Перед від’їздом ми прийшли до пам’ятника Адаму Міцкевичу. Поставили його тут, на українській землі, 1898 року, тепер на шляху до центрального лікувального джерела. Мені дуже хотілося до цього пам’ятника. Поляка Мікцевича колись вислали з Польщі до Росії (зараз у нас перебігають, якщо «нашкодять», з однієї країни до іншої безкарно). Я раптом пригадав тут, біля пам’ятника, як оточили тоді увагою поета його сучасники, іншої національності люди; не дали згаснути йому. У засланні у нього навіть був творчий підйом. «Кримські сонети», «Конрад Валленрод», три частини «Дзядів», («Поминки предків»), початок «Пана Тадеуша», інші речі. Його кинулися тоді перекладати В’яземський, Дмитрієв, Познанський, Волконська... Він жив серед нових друзів. Тепер, коли думати про художника, що живе зовсім неподалік (Біласа), — три кроки — й будинок... Не про його визначні шедеври ткацтва, аплікації, вишивки... Про нього самого... Чому він так усамітнився? Ну нехай не сприймає майбутньої похвали про себе...

Я знаю, ображений! З телефонної розмови я зрозумів: він самотній, ніхто йому не потрібен, і він нікому не потрібен. Згасає творчість!

Ображений тривалим ремонтом... Усілякими обіцянками... Багато гарного наговорили? Досить з нього! Та ні-бо! Адже час кличе і до співчуття. Бо це — талант талантів.

А от Адам Міцкевич поспівчував свого часу сліпому перекладачеві Козлову. Не знав той польської мови, перекладав гірше за інших. Міцкевич залишив його переклади. З жалю до сліпого. Співчував поетові.

Ми ж знову осліпли. Зробили музей за життя і одразу забули, що хазяїнові його — вже не тридцять років. Йому потрібна нині облаштованість і людський догляд. Хоч як дивно — про це треба нагадувати. Що ж, геній тільки після пам’ятника геній?

Провінціє ти, провінціє... Країно моя, Україно...

Кінець грудня 2006-го — середина січня 2007-го.

Трускавець — Київ.