Зарплату і пенсію... громаді

«Прошу не нараховувати мені зарплату...»

— Розумію, що роблю неправильно, — каже Олена Федорівна. — І люди мені про це кажуть. Мовляв, кругом така розруха, що я сама можу вдіяти? Але ж повинен хтось вселяти у їхні душі бодай маленьку надію на краще.

13 квітня новообраний сільський голова Животівки, що в Оратівському районі, Олена Вербова приступила до виконання своїх обов’язків. А вже за чотири дні, у понеділок, малі й старі (у селі 715 мешканців, 232 працюючих, решта — ветерани і діти), вийшли попрацювати на благоустрої. Тепер односельці звикли до благодійних внесків свого голови. А тоді люди з подивом говорили, що всі матеріали для роботи — 8 центнерів вапна, фарбу, оліфу, навіть деякі інструменти — Олена Федорівна закупила за власні кошти. Зарплати на той час вона ще не отримала. Сільради тоді погано фінансували. Протягом п’яти місяців із ними не розраховувалися. Нічим було розрахуватися зі своїм попередником і колишнім секретарем сільради. Їм, окрім усього, передбачалася ще й допомога у розмірі 6-місячного посадового окладу. Згодом вони її отримали, майже наполовину зменшивши бюджет сільради. Проте такий закон.

Олена Федорівна каже, що вона б у такій ситуації залишила кошти громаді. Але то справа честі кожного.

У серпні 2006-го О. Вербова написала заяву на сесію з проханням не нараховувати їй платню. Мотивувала це відсутністю коштів на розвиток села. Переконала депутатів, щоб ті підтримали її. Тому за вересень їй не заплатили нічого з посадового окладу 1090 гривень. Після розмови з фахівцями фінвідділу зрозуміла, що не треба було цього робити. «Ви отримуйте те, що вам належить, — казали їй, — а тоді вже вирішуйте, як розпорядитися коштами. Інакше навіть не будете знати, на що їх витрачено».

«Це ж твоє село, а не моє»

Новий голова Животівки не з місцевих. Її батьківщина на Київщині, у Гребінках. Животівка — село її чоловіка. Якщо він, буває, починає кидати камінці в город дружини, мовляв, не для того заробляла пенсію, щоб витрачати її на благодійність, Олена Федорівна зупиняє його фразою: «Це ж твоє село, а не моє». Після чого пан Іван замовкає. Бо розуміє ситуацію не гірше, ніж дружина. Сільський бюджет (без дотації держави) становить 27 тисяч гривень. А потреба у коштах у десятки разів більша.

— Як я можу обійти увагою ветеранів війни, — каже Олена Федорівна. — Їх у нас залишилося 11. До кожного на День Перемоги навідалися. Та ще й з фольклорним ансамблем, із депутатами, представниками квартального комітету. Вручили продуктові набори вартістю 37 гривень. Але фронтовики більше дякували за можливість поспілкуватися.

Так само провідали солдатських вдів, воїнів-афганців. А у «чорнобильців» побували аж двічі. Спершу на річницю аварії на ЧАЕС, а потім у День вшанування пам’яті ліквідаторів. Олена Федорівна знає про чорнобильську біду не з чиїхось розповідей. Сама, як і її чоловік, працювала у важкі дні ліквідації аварії у Чорнобилі. У подарунок від сільського голови «чорнобильці» отримали спершу приймачі, а потім —годинники.

Півтори тисячі гривень сільський голова витратила на новорічні подарунки для дітей. Все це придбано за її власні кошти.

Своя серед «чужих»

До виходу на пенсію Олена Вербова працювала головою об’єднаного комітету профспілки управління капітального будівництва Міноборони. Десять років тому, коли вийшла на пенсію, змінила столицю на Животівку.

— Дуже люблю землю, квіти, подобається поратися у підсобному господарстві, — каже вона. — Як вдалося «вписатися» в чуже село? — Це не складно. Треба бути заодне з людьми. Вони в чоботях — я в чоботях, вони з сапкою чи лопатою — я так само. А після цього виходжу з тачкою землю підсипати біля пам’ятника загиблим воїнам — вони спішать допомогти...»

У селі є двоє священних місць — братська могила і алея з погруддям Героя Радянського Союзу Микити Антонця. Останню вже впорядкували, тільки на придбання огорожі, а це 32 бетонні секції, голова витратила 3765 гривень. Роботи на братській могилі планують завершити навесні.

Дитячий садок у Животівці нині нагадує казку. Всі кімнати — у світлих кольорах. У ньому виховують 24 дитини. Серед них є такі, які не бачать дома подібної краси. Сім’ї неблагополучні, ледь кінці з кінцями зводять. «Але ж сердець цих діток також повинна торкатися краса, — каже О. Вербова. — Що б не робила, починаю з душі людини...»

У той час, як сільський голова фінансує громаду за власні кошти, дехто з районних чиновників чинить по-іншому. У Животівці нема жодного підприємства. «Вмерло» навіть сільгосптовариство. Але ж є річка, ще й з такою промовистою назвою! Ставки, земля... Все це мало б служити громаді і поповнювати бюджет коштами. «Сільським головам, буває, дорікають, що вони укладають «не такі, як треба» угоди про оренду земель, водних ресурсів, тому, мовляв, і бюджет «худий», — каже Олена Федорівна. — Але я ще жодного разу не чула про те, щоб за таке критикували чиновників державних адміністрацій. За що? Бо це вони, а не сільські голови розробляють і підписують такі договори. Так передбачено законодавством. Із нами лише погоджують документи. Як правило, після того, коли вже все вирішено без нас».

Вартість 98-гектарного чудового водного плеса на території їхнього села у районі оцінили у 216 тисяч гривень. А переданих в оренду 14 гектарів землі — у 400 тисяч гривень. Орендна плата за ставок може сягати 10 відсотків від названої суми. Насправді приватний власник сплачує аж 1,5 відсотка. Зате тепер і близько не підпускає мешканців села до водойми. Не організував навіть спортивний вилов риби, хоча законодавець передбачив таке. Та й місцева річечка у деяких місцях уже така забруднена, що її не впізнають жителі села.

«Якби сільські голови брали участь у складанні договорів на оренду своїх природних багатств, — каже пані Вербова, — повірте, такого б не було».

— Держава не втручається в діяльність церкви, — пояснювала свою позицію.— Але кошти церква отримує від громади. Тому їх слід оприходувати. Така бухгалтерія не складна. Треба лише зареєструвати релігійну громаду як самостійну одиницю.

Порадившись у Вінницькому єпархіальному управлінні, де, до речі, отримали зразок статуту релігійної громади, так і вчинили. Тепер релігійна громада Животівки має свій бюджет, його, до слова, також розробляла пані Вербова. У перший рік він становив 5620 гривень, торік — 13 тисяч гривень. Церква має матеріальних цінностей майже на 30 тисяч гривень. На рахунку громади нині 8,8 тисячі гривень. «У сільради нема стільки грошей», — усміхається Олена Федорівна.

«Прошу, тільки не хваліть мене...»

Нинішнього року О. Вербова вже витратила на громаду зі свого гаманця три тисячі гривень. «Може, краще було б їх передати дітям чи онукам?» — «А вони у мене забезпечені, — каже Олена Федорівна. — У нас одна донька. Вона працює в Києві в онкоцентрі. Сім’я має квартиру, машину, гараж. Чоловік її теж працює. Старший онук служить у війську. Внучка закінчує школу. Я їх ніколи не балувала». — «А самі на що живете?» — «На пенсію чоловіка. Йому держава непогано платить».

Ще співрозмовниця просила не перехвалити її: «Я хочу робити й надалі гарні справи для своїх людей. Нікого не агітую чинити так само, бо ж, кажу, це неправильно. Але кожен із нас сам обирає дорогу. Я без найменшого жалю витрачаю зароблені кошти, бо знаю: тим, кому даю, вони потрібні більше, ніж мені. А якщо раптом знайдуться охочі допомогти маленькій Животівці, то у нас на черзі ремонт будинку культури. Уже сорок років не відновлювали це приміщення. Навесні маємо намір братися за діло».