Діалог заради спільної безпеки та стабільності — тільки з НАТО?

Президент Віктор Ющенко, як повідомила його прес-служба, на традиційній зустрічі з керівниками дипломатичних представництв, акредитованих у Києві, заявив: «... Я підкреслюю — Україна відкидає політику невизначеності, котра може призвести до дефіциту безпеки. Ми будемо продовжувати практичний взаємопроникний діалог з НАТО заради спільної безпеки і спільної стабільності».

Про інтеграцію у євроатлантичні структури як стратегічну мету України Президент заявив і на Мюнхенській конференції з глобальних криз та під час зустрічі з Генсеком НАТО.

Між офіційним прийняттям глав дипломатичних представництв і Мюнхенською конференцією минуло достатньо часу, щоб коли не глибоко проаналізувати ситуацію, то бодай зробити певні висновки щодо не лише наших відносин у трикутнику США—НАТО—Росія, а й становища в ньому. Принаймні не вдавати, що його не існує, а тверезо подивитися на стан справ. З повідомлень ЗМІ знаємо, що Президент України зі своєю позицією «і вашим, і нашим», особливо останнім часом, опинився у вельми делікатній ситуації, коли сказати правду двом сильнішим партнерам він вочевидь не хоче, а образити когось одного з них — лячно. Хіба не свідчення тому його заява про те, що «рішення України інтегруватися у європейський оборонний блок... — не загроза для Росії»?

Особливо на тлі звинувачення Путіним США в намаганні одноосібно правити світом, у тому, що розширення НАТО є не модернізацією альянсу, а відвертим шантажем Росії. Якщо в цьому зв’язку додати, що сенат США заявив про підтримку прагнення молодих демократій (серед яких Україна та Грузія. — Авт.) до вступу в альянс 2009 року, то неважко уявити, що ми опинилися у ситуації, коли двоє голодних вчепилися в один кусень. Тож зрозуміло, що вони застосовуватимуть таку силу політичного та економічного впливу, що мало нікому не буде здаватися, й у цьому навряд чи хто сумнівається. А на додаток зіштовхнуть лобами не лише Ющенка з Януковичем, а й протилежно налаштованих до перспективи вступу до НАТО громадян України. Такі реалії, і не враховувати їх не можна. Тож навряд чи можемо й надалі залишатися у ролі флюгера...

Ми, звичайно, можемо надимати щоки й здіймати галас щодо тиску на нашу незалежну державу. Тільки хіба досі ще не переконалися, що в цьому світі немає незалежних одна від одної країн і вирішувати щось одноосібно вже не вдасться? З другого боку, чому б нам відверто не визнати, що громадяни України, коли не всі, то досить значна їх частина, через різноманітні причини до НАТО налаштовані вороже?

Переконати їх у протилежному можна спробувати. Але лише в тому разі, коли влада — Президент і уряд — цілком конкретною і зрозумілою мовою пояснять, що нам загрожує, коли ми не станемо членами альянсу, й що матимемо у разі вступу до нього. Утім, про це йдеться упродовж уже не одного року, але досі жоден уряд і жоден президент України палець об палець не вдарили, щоб ми про це знали. Щоправда, за результатами зустрічі з Генсеком НАТО, як повідомила прес-служба глави держави, на роз’яснення нашому суспільству «хорошості» цього військового блоку в бюджеті України на 2007 рік передбачено п’ять мільйонів гривень. Тільки незрозуміло, чому для того, щоб переконатися у «людському обличчі» НАТО, ми повинні ще й самі за це заплатити?