Мелодії «Чорних черешень»

Днями у Волинському облдрамтеатрі — творчий звіт з нагоди 40-річчя Юрія Поліщука, керівника гурту «Чорні черешні»

— На «болото».

— Заспівати «Волинь моя» можеш?.. Ага, значить, земляк!

«Болотом» корінні лучани називають парк ім. Лесі Українки в заплаві Стиру. А пісню «Волинь моя» знає кожен справжній волинянин. Цей твір композитора-аматора Степана Кривенького — неофіційний гімн Волині звучить в позивних обласного радіо. Є й пісня ще довоєнного розливу —«Очерет мені був за колиску» Дмитра Хвальковського. Ще одну пісню про Волинь «Я вся в гаях, озерах і долинах...» написав Анатолій Пашкевич.

Кожна з цих пісень бере за душу. Але де гімн Великої Волині?

Тим часом, такий твір уже є. Це пісня Олександра Смика і Юрія Поліщука «Волинь». Чим не гімн Великої Волині, що її кордони колись сягали Житомира, Холма, Белза, Бреста, Шумська, Славути.

У Данила короля є похресниця земля.

На Волинь опісля бою

Із дружиною гучною

Сам Данило йшов здаля...

Пощастило пісні й на першого виконавця: керівника гурту «Чорні черешні» Юрія Поліщука. Він дивовижно співає цю пісню!

Пісні з бабусиної скрині

Юрій Поліщук — унікальна постать на нашій сцені, один з кращих виконавців співаної поезії. Вперше заявив про себе 1989 року в Луцьку на фестивалі «Оберіг». Уже тоді знайшов свій сценічний образ — такий собі Лукаш із «Лісової пісні». Творчість Лесі Українки завжди вабила його. Згодом з’явилася пісня «Мавка» з його аранжуванням для гурту акустичної музики. І, найголовніше, він звернувся до родинної спадщини: пісень матері, бабусі, які намагався інтерпретувати, створивши у 1990 році вже у Рівному чудовий ансамбль акустичної музики «Чорні черешні».

— А як починався ваш шлях до музики?

— У чотири роки грав на губній гармошці, яку купив тато, «Ой за гаєм, гаєм». Потім тато купив акордеона. Сам він на баяні грав, а мама була солісткою хору облздороввідділу. Від бабусі — маминої мами — записав більше десяти касет. Вона жила в селі Журавники. Гарно співала в церковному хорі. Скоро буде рік, як померла. Кажуть, що ні за ким так дзвони не дзвонили, як за нею.

— У Юрія є все, що можна бажати від вокаліста, — вважає музикознавець з Луцька Зінаїда Бєлова. — Він має потужний, прекрасний, дивовижно виразний, рідкісної барви тенор, володіє чудовою вокальною технікою, яка дає йому змогу виконувати твори в різних стилях, навіть джазові композиції. А гітара Юрія Поліщука звучить як цілий оркестр.

Хлопчик з гітарою

Хто пам’ятає перші фестивалі «Оберіг» в Луцьку, називає Юрія Поліщука бардом. Починав він сам, а потім вже з гуртом. Тричі ставав володарем головного призу фестивалю.

— Ще зі школи я був хлопчиком з гітарою, — пригадує Юрій Миколайович. — На перервах вчився грати. У нас у під’їзді в Луцьку на колишній вул. Радянській, 83 сусіди любили, коли я сідав грати. Десь у дев’ятому класі виграв конкурс гітаристів, хоча почав вчитись буквально за півроку до того.

Траплялись і конфузи. Ні в сім’ї, ні серед друзів не мав російськомовного середовища. Тому плутався в російських словах. Вчителька Тетяна Василівна каже: «Понимаю, тебе тяжело. А ты спой одну песню на празднике русского языка в городском доме культуры». Добре, співати мені не важко. Пісню вибрали — «Коробейники»: «Эх полным полна коробушка!». Перший куплет найлегший, а далі мені важко вимовити. Три доби вчив пісню: читав, співав, клав вночі під подушку. Нарешті мене нарядили у вишивану російську косоворотку, дали таку фурагу з козирком і трояндою, червоні чоботи. Оголошують: «Выступает ученик 7 класса школы № 1 Юрий Полищук!» Усі кричать «браво», всі мене знають. Викотився на сцену. Пам’ятаю гарячі яскраві лампи, що обпікають лице. Нікого не бачу. Беру акорд: «Эх-х-х...» і забув слова. Розвернувся і пішов. Усі сміються, уявіть, що це було.

Динозаври у нас спільні

1984 року Юрій стає студентом Рівненського інституту культури. Тоді там збиралася талановита молодь з усієї України. Там і створив Юрій гурт «Чорні черешні». Скрипалем був Андрій Олекшій з Хоросткова Тернопільської області, перкусистом Віктор Кобчар з Кіцманя, контрабасистом Володя Іванюк з Кременця.

Стрімкий злет «Чорних черешень» почався 1991 року, коли гурт став дипломантом «Червоної рути». Багато хто вважав їхній виступ на фестивалі найкращим. Просто хлопці з «Черешень» були трохи вперті і не підписали творчу угоду, яка в певній мірі обмежувала їх вільну концертну діяльність.

— Ми, — каже Юрій, — дуже відрізнялися від «електронних» артистів. Ми ж приїхали з контрабасом, скрипкою, гітарою, перкусією. І всі четверо співали. Цінність співаної поезії взяли в естрадну музику. Склад у нас тоді був акустичний і довго таким тримався. У 1992 році після «Червоної рути» нас просто розривали. Ми їздили Україною стільки, що таке снилося хіба що зіркам. Чим ми відрізнялися? Зазвичай у нас усі йдуть від російської або західною естради, ми ж йшли від українських народних пісень, співаної поезії.

«Чорні черешні» любили! 1992 року гурт виграв фестиваль «Марія» в Трускавці, де Оксана Мочерат зайняла друге місце, а Таїсія Повалій — третє. Журі було не українське, окрім Віктора Морозова, решта з Канади, США, Прибалтики. Організатори, брати Критовичі, у такий спосіб хотіли оцінити українську пісню за критеріями світової музики. Для «Черешень» це був зоряний час.

У 1993—1995 роках були фестивалі «Оберіг». Восени 1995 року «Чорні черешні» стають переможцями фестивалю співаної поезії у Сумах, 1996 року — фестивалю «Санкт-Петербургский аккорд». У Санкт-Петербурзі співали українською мовою.

— Пітерці відчувають слов’янське коріння, — пригадує Юрій Поліщук. — До нас підходили, казали: «Ребята, какой красивый украинский язык. Мы его восприняли как давно забытый родной и хотели бы его изучить. У нас тот динозавр зашевелился где-то в хвосте, в каком-то надцатом поколении!» Нам тоді студію надали і премію вручили 1500 доларів. На ті часи — величезні гроші!

Без паспорта і громадянства

Та після повернення на батьківщину на гурт чекало гірке розчарування. В Україні розпочався «капіталізм». Різко поменшало концертів. Наприкінці 1996-го ансамбль «Чорні черешні» у першому складі розпався. Юрія Поліщука запрошують у Рівненський університет культури, на кафедру естрадної музики.

— Фактично я мав емігрувати, — гірко всміхається Юрій. — Не мав паспорта, житла, прописки, роботи. Я був ніхто. Спав на колонках, мав трохи одягу. Все довелось починати з початку. Нові хлопці з’явилися. Вони мене й запросили. Починали з самого низу: будинків відпочинку, корпоративних вечірок. Піднімався вгору як звичайний музикант, тільки старанніший.

В університеті Юрій працював шість років. З композитором Олегом Трофимчуком з Рівного записав мюзикл за мотивами «Лісової пісні». Він став подією на фестивалі «Лесина осінь» в Ялті.

Між Рівним і Луцьком

На фестивалі «На хвилях Світязя» 2002 року знову гірке розчарування. Виконана Юрієм Поліщуком пісня «Волинь» викликала у глядачів справжній фурор, а гран-прі дали іншому. У мистецтві переміг бізнес. Того само року він налагодив контакти з клубом «Майдан» у Луцьку. Концерти на українській сцені поєднуються з поїздками в Німеччину, Польщу, Білорусь. Гурт працює інтенсивно: по 300—360 виступів за рік. Бувало в день по 2—3.

— Ми хотіли б працювати з якоюсь державною установою, — каже співак. — Але чи вона забезпечить нас роботою? Зараз шукаю невелику кімнатку, де міг би поставити техніку, інструменти. Я не вимагаю квартиру, майно у власність. Просто приміщення для репетицій. Ми ж, буває, приїжджаємо серед ночі, в дощ.

— Юрію, Рівне ще не випало з кола ваших інтересів?

— Рівне теж історична Волинь. Зараз мене в Луцьку так само багато знають, як у Рівному. Там я майже не міг містом ходити: треба зупинятися і балакати з усіма або, принаймні, вітатися. Кажу дружині Світлані, вона в мене рівненчанка і трішки скучає за рідним містом: «Рівне і Луцьк — це дві кінцеві зупинки одного міста». Ми за годину доїжджаємо в Рівне. В Клевані, на півдорозі, живе її бабуся. Заїжджаємо до неї. У нас вся родина — по цьому маршруті. Наш семирічний син Андрій рветься в Рівне: всі його друзі там. Дружина, слава Богу, не музикант. І це мені дуже велика допомога. Двох музикантів жодні стіни не витримують, дві сили такого вітрогонного характеру.

— Ви керівник гурту?

— Був і залишився. Граємо втрьох: Андрій Вакульчик — бас-гітарист, Михайло Земельський — барабанщик і я. Самі робимо аранжування українських естрадних пісень. Хочу відновити свої колишні зв’язки. Здається, що будь-яке питання тоді б вирішувалося моментально. Мені потрібні творчі контакти з поетами, композиторами, музикантами. Запропонував би їм наші пісні. Вони б відчули наші традиції, почули б, як ми граємо. Це надзвичайно важливе спілкування. На жаль, його тут не вистачає.

Бо, коли вмикаєш телевізор, оці всякі ФМ радіостанції, здається, що ти залишився сам, немає однодумців, є просто постійна тупа автомобільна калаталка...

***

Разом розглядаємо афіші виступів «Чорних черешень». Їх багато: Україна, Польща, Німеччина, Білорусь. Щорічно музики з Волині співають у польському Білостоці на фестивалі «Маланка». Цього року Юрій з колегами візьме участь у двох фестивалях на Волині: естрадної пісні «Євроміст» і співаної поезії. А ще у складі недавно створеного в Луцьку джаз-тріо, разом з піаністом Святославом Гавролем, трубачем Олегом Баковським виступить на міжнародному джаз-фестивалі «New corporatіon Zamosc (Польща) — Lutck-2006». Будуть нові пісні та імпровізації. Все найкраще в Юрія Поліщука попереду. Адже йому лише 40.

Волинська область.

На знімку: перший склад «Чорних черешень» (1990 р., Юрій — з гітарою).

Фото з архіву Юрія ПОЛІЩУКА.