Останніми з Афганістану виходили прапороносці

Цей знімок зроблено 15 лютого 1989 року. Міст «Дружба». Останній радянський БТР залишає Афганістан. Попереду нього — генерал Борис Громов. На БТРі — прапороносці. В’ячеслава КУПРІЄНКА можна побачити поруч з прапором (ліворуч). Тоді він був старшим лейтенантом, командиром групи технічного замикання спецназу. Сьогодні пише пісні, дає концерти, записує диски.

— Чому тоді саме вас обрали асистентом прапора?

— Не знаю, чим керувалося начальство. Гідних було багато. Може, за зростом підійшов (сміється. — Авт.)? А повідомили мені про це приблизно за добу. Жодного пафосу — звичайне бойове завдання. Ми прикривали виведення військ з Афганістану і ще 13 лютого стріляли. До речі, наш другий батальйон спецназу мали виводити ще в травні 1988 року. 15 травня з Джелалабада пішла перша колона. Це показали по телебаченню і ми повірили, що нас справді виводять. Офіцерам роздали вивідні карти (у мене вона збереглася). Почали готувати техніку. Вирушати мали 26 травня. І ось напередодні приїхав Громов. Зібрав ввечері всіх офіцерів і каже: «Так. Квиток тільки до Кабула. Поки на місяць—два. Там видно буде». І це «видно буде» розтяглося на дев’ять місяців. А ми вже дружинам, батькам написали...

— 15 лютого добре пам’ятаєте?

— Звичайно. Весь цей захід мав розпочатися об 11-й годині. Нам видали нові бушлати. Наказали вдягнути медалі та ордени. До мене підійшов Громов і сказав: «Зміни кепку. Ми з прапором будемо їхати. Преса, телебачення...». Я під козирьок і пішов шукати іншу кепку. А де її знайти? У всіх однакові. От я свою трохи підчистив, підрівняв і доповідаю: «Так точно. Поміняв». Він подивився на мене, скривився, але нічого не сказав. Одне слово, я вдав, ніби поміняв. Він вдав, що повірив.

Десь годину—дві чекали, доки збереться командування. Насправді це були особливі хвилини. Закінчується війна... Було передчуття особливої події. Але очікування, на жаль, не виправдалися. БТРи рушили по мосту «Дружби». Ми їхали на останньому БТРі. Вже на території Союзу вишикувалися, пройшли урочистим маршем з цим прапором. Там нашвидкоруч сколотили якусь трибуну. Було багато плакатів: «Батьківщина зустрічає своїх героїв». Мітинг пройшов цілком у дусі радянського часу — ніякий. З Москви ніхто не приїхав. Було кілька осіб з узбецького керівництва. Двоє навіть узбецькою говорили. Аплодували тільки ті, що на трибуні стояли. Чоловік двадцять... Пройняв тільки один виступ — мами мого друга Льоші Сергачова. Я був асистентом прапора, а він той прапор тримав...

— Вона знала, коли вас виводитимуть?

— Ми писали рідним, що нас виводять, але точної дати самі не знали. Мабуть, приїхали (вона була з чоловіком) заздалегідь і чекали... Вже навіть не пригадаю точно, що вона казала. Головне — не що, а як... Я досі підтримую з ними стосунки. Вони живуть у Закарпатті. Олексій загинув через рік після виведення в автокатастрофі... У нього взагалі особлива доля. В Афганістан потрапив одним з перших ще 1980 року солдатом. Потім повернувся і вступив до Київського вищого загальновійськового командного училища. І знову пішов в Афганістан вже офіцером. Став першим і останнім...

...А тоді на зустріч з рідними дали тільки півгодини. Все якось «зібгано» було.

— Але ж телебачення знімало...

— Знімало. До нас ще 1988 року приїжджали два кореспонденти з передачі «Служу Радянському Союзу». Мабуть, тиждень жили в батальйоні. Я навіть з ними на засаду ходив. Потім була передача про наш 177-й окремий загін. Це офіційна назва другого батальйону. До слова, мій новий диск «Сповідь офіцера розвідки» присвячено саме йому. Приходьте 24 лютого до Національного музею Великої Вітчизняної війни. Там о 15-й годині буде презентація. Вхід вільний. Вихід теж...

...Отже, 15 лютого ці журналісти знову приїхали і потім знімали ті умови, в яких ми жили ще два місяці. Нас тримали під Термезом для прикриття кордону. Знову дали боєприпаси, карти, виділили вертольоти. Слава Богу, нікуди літати не довелося. Але напруження залишалося. Умови життя були ще гірші, ніж в Афганістані. Спали без матраців на підлозі. Так Батьківщина зустріла своїх героїв. Ці слова ми потім часто повторювали.

— Навіть відпустки не дали?

— Адже одразу всіх не відпустиш. Більшість частини розформовували, солдатів демобілізували мало не наступного дня. Але що таке 100-тисячна армія? А техніки скільки! Тільки у нас в батальйоні 200 одиниць. Це — величезна організаційна робота. Я до Афганістану служив у місті Черчику під Ташкентом. У мене там дружина і дві доньки були. То я з другом Андрієм Івановим (у нього теж там сім’я) відпросилися на два дні додому... Ох місцеві й нажилися тоді на «афганцях». Вирізнити нас було легко: форма, засмаглі обличчя, та й по очах. Для «афганців» квитків не було. Даси 50 чеків зверху — є. Таксисти наживалися. Пам’ятаю, ми тоді заплатили шалені гроші. Дістався додому аж пізно вночі. Двері відчинила сонна дружина. Кинув я свої сумки, обнялися і простояли, мабуть, хвилин 20. Без всяких слів. Ось ця подія у мене на все життя залишилася в пам’яті. Тоді я відчув, що повернувся. А багато інших відчули це набагато пізніше.

— Адаптувалися легко?

— Адаптація у всіх проходила важко. Я точно пам’ятаю, що з півроку на людей через приціл дивився: яка дальність, поправка на рух, швидкість... Пригинався, коли чув різкий звук... Мабуть, це можна зрозуміти. «Афганський синдром» — це правильний діагноз. Біда лише в тім, що лікувати його ніхто не збирався. Суспільству вигідні мертві герої. Буде 15 лютого, прийде до пам’ятника керівництво держави, квіти покладе... За витратами — копійки. А з живими робити щось треба. Я колючий. Але, вибачайте, не сам таким став. Та, Слава Богу, руки-ноги цілі, голова на плечах, робота. Мені нічого не треба. Але багатьом адаптуватися так і не вдалося. Тоді в Афганістані де й сили бралися. А потім розслабилися, болячки полізли. Багато моїх знайомих померли від звичайних хвороб у 40 років. Дехто спився, колотися почав. Така розплата.

— Ви бачили фільм Бондарчука «9 рота»? Чи він правдивий?

— Загалом там фарби згущені. Мені більше сподобалася перша частина, де події відбуваються в учебці. Але я дивився його з доньками. Вони просльозилися, а їм тоді було вже майже двадцять. Вони мене потім три дні мучили запитаннями: «Тату, це справді так було?». І ось у цьому заслуга Бондарчука. Він вивів людей з рівноваги.

— Можливо, таке ставлення суспільства теж можна пояснити. Багато хто досі не розуміє, навіщо наші війська воювали в Афганістані?

— Я часто чув це запитання. Його треба розділяти на дві частини: що там потрібно було нашим політикам і що там робили наші військові. Приміром, що наші військові робили в Іраку? Значить, були у держави якісь інтереси. І тоді ми захищали інтереси держави. Імперської? Так. Але захищали. Виправдовую я це чи ні — зовсім інше питання. Мене особисто більше цікавить доля солдата на війні, особливі взаємини. А вони були вищої проби. Афганістан в житті кожної людини, яка воювала, дуже яскрава подія. Поділ на «до» і «після». Я писати почав в Афганістані. Моя перша пісня називається «8 грудня». Цього дня 1987 року загинув лейтенант Олексій Трофимов, замість якого я приїхав до Афганістану. Особисто його не знав. Може, якби не війна і не почав би складати пісні. Хоча там я написав небагато. Якийсь прорив стався в 96—97 роках. Почало писатися. І, до речі, не на військову тематику. Хоча афганські пісні у мене також є.

— Афганська пісня — це окремий жанр?

— Так. Їх написано тисячі. На жаль, багато — низької якості, бо писали солдати. Під час Великої Вітчизняної війни весь народ воював, у тому числі композитори і поети. Тому там були і «Землянка», і «Синенький скромный платочек». А в афганських піснях все через коліно ламається, суцільний надрив. Бо авторитарний режим, не можна нічого сказати. І свій протест люди намагалися висловити через пісню.

— Хто ваш слухач? «Афганці»?

— Переважно. Раз на місяць даю благодійний концерт в афганському санаторії «Лісова галявина» у Пущі-Водиці. Але виступаю не тільки перед «афганцями». У школах, наприклад. Діти дуже добре слухають. Плануєш наперед: кілька афганських пісень, потім щось про школу, жартівливе. А вони: «Ні, давайте ще по Афган». І знову я повертаюся до теми мистецтва. Можна написати про що завгодно, але якщо це зроблено по-справжньому, то це слухають і сприймають.

Фото з архіву В. КУПРІЄНКА.