«Сільське господарство в індустріальній області: досвід і проблеми». «Круглий стіл» під такою назвою відбувся з ініціативи донецького корпункту «Голосу України». Ідея виникла «знизу»: під час відряджень до сільськогосподарських районів області наші співрозмовники — мешканці сіл, керівники господарств, сільські голови — порушували питання, які варто було б висвітлити на сторінках газети.

Великий ринок, дефіцит кадрів та «дружба» з промисловцями

Отже, як почувається село поруч з індустріальним містом? У чому особливий характер такого сусідства?

Іван Мельник, начальник головного управління агропромислового розвитку Донецької обласної державної адміністрації:

— З одного боку, близькість міста — це плюс. Адже є великий попит на сільськогосподарську продукцію, є ринки, де її можна продати. З другого боку, в індустріальному регіоні на першому місці стоїть промисловість. Ми ж, селяни, перебуваємо в дещо гіршому становищі. Порівняйте: коли дорожчає пальне чи метал, нам кажуть: мовляв, це ринок. Якщо дорожчає хліб чи молоко, всі кричать про кризу.

Юрій Акневський, керівник ЗАТ «Бахмутський аграрний союз» (Артемівський район):

— Проблема дефіциту кадрів на селі особливо гостро відчувається в Донецькій області. У промисловості заробітна плата вища, до того ж підприємства сконцентровані в містах, де кращі умови життя. А сільськогосподарський бізнес розвивається в селищах і селах, де недостатня соціальна інфраструктура. І втримати там кадри неможливо навіть високою зарплатою. Наприклад, ми в нашому господарстві платимо 1300—1600 гривень, і все одно люди втікають. Робочі руки перерозподіляються між селом і містом на користь міста. Отже, село загалом регресує, хоча окремі ділянки тримаються.

Вадим Кудрявцев, начальник управління агропромислового розвитку Володарської районної державної адміністрації:

— Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Оскільки в нас область промислова, то і собівартість сільськогосподарської продукції вища, ніж, приміром, у Західній Україні. Один із шляхів — квотування завезення продукції ззовні. Спочатку треба своїх селян забезпечити, а потім те, чого не вистачає, придбати.

Петро Троян, голова Володарської районної державної адміністрації:

— Можна по-різному оцінювати реформу на селі. Але в нашому районі гроші ми отримали завдяки тому, що в ролі інвесторів виступили промислові підприємства — Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, Донецький металургійний завод.

Хліб вирощують... шахтарі і металурги

Перший, хто поєднав «хліб промисловості» і хліб на полях, — це орендне підприємство «Шахта імені А. Ф. Засядька». З кінця 90-х років минулого століття вугільне підприємство інвестувало в аграрний сектор понад 400 мільйонів гривень. У складі агрофірми — 26 сільськогосподарських підприємств, а також Слов’янський комбікормовий завод, молокозавод, м’ясокомбінат, Краматорський м’ясопереробний завод. Площа земельних угідь досягає 100 тисяч гектарів.

Якщо шахта імені Засядька розгорнула діяльність на півночі області, то відродження села на півдні пов’язане з Маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча. Промисловці дали не лише гроші, техніку, новітні технології. Вони ремонтували школи і дитячі садки, прокладали дороги і водогони, допомагали лікарням і клубам. Сьогодні агрокомплекс комбінату імені Ілліча обробляє майже 240 тисяч гектарів ріллі. З роботою господарств агрокомплексу пов’язують своє життя десятки тисяч селян. Але, на думку заступника генерального директора комбінату, заступника голови постійної комісії обласної ради Миколи Каїри, настав час державі подумати про систему виживання села.

— Те, що робимо сьогодні ми, інвестори, — не вихід зі становища. Це просто соломинка, за яку свого часу вхопилося село. Але така ситуація тимчасова: на рік, два, шість, вісім років... У металургійного комбінату, повірте, теж дуже багато проблем. Ціна на світовому ринку на метал падає, на сировину, вугілля, газ зростає. Потрібна державна програма, спрямована на село по-серйозному. Повинна бути нормальна гра держави з тими, хто працює на землі. У нас поки що немає належної оцінки праці селянина. І доки її не буде, жоден інвестор нікого не врятує.

«Дайте можливість планувати хоча б на п’ять років наперед»

Можна було очікувати, що в першу чергу керівники господарств, які взяли участь у засіданні «круглого столу», говоритимуть про гроші і проситимуть державної підтримки. Однак на перше місце серед проблем учасники розмови поставили відсутність стабільних і прозорих правил гри на аграрному ринку. Які не лише не дають змоги планувати виробництво хоча б на кілька років наперед, а й передбачити, як складеться поточний рік.

Юрій Акневський:

— Перша і найгостріша проблема — проблема законодавчого регулювання агропромислового сектору. Протягом останніх п’яти років робилися спроби нівелювати преференції для сільськогосподарського бізнесу, які є основними. Наприклад, для виробників молока і м’яса основною преференцією є нульова ставка ПДВ на молоко і м’ясо, які реалізуються переробникам. Якщо цю пільгу прибирають, практично весь бізнес із виробництва м’яса і птиці стає системно-збитковим. Але щороку це питання піднімають і щороку отримують відстрочку на рік. А рік — це навіть не середньострокова перспектива. У сільськогосподарському бізнесі гроші швидкого обігу не мають. За найрентабельнішими проектами — 5—7 років. Тобто треба залишити можливість планувати на 5—10 років наперед. А так — це постійна боротьба, напруження.

Антон Сарбаш, директор СТОВ «Маріупольська птахофабрика» (Волноваський район):

— Вважаю, на рівні держави потрібно зробити дотацію на один гектар у рослинництві і на одну тонну реалізованої продукції — м’яса, молока — у тваринництві. Але за основу брати звітні дані за так званою «формою 24». Нині, щоб отримати дотацію, ти повинен мати квитанцію з м’ясокомбінату. Якого? На м’ясокомбінати не влізеш. А так, продав м’ясо — і отримав гроші. Неважливо, куди продав, адже воно все одно всередині країни залишається. Якщо створити такі умови для дотації на один гектар, тонну чи кілограм, тоді не треба і шукати інвесторів. І ще одна несправедливість: селянин-приватник отримує право на дотацію за здачу тварини вагою не менш як 300 кілограмів. А ми, підприємство, повинні вже здавати щонайменше 390 кілограмів. Чому так? Адже ми теж приватники.

Коли до нашої області приїздять високі керівники з Києва, я готовий оплатити вертоліт, аби вони полетіли і подивилися на землю згори. І побачили амброзію триметрової висоти на тому місці, де були ферми. Якщо таке ставлення буде до сільського господарства, населені пункти вимруть. І тоді вже наші нащадки робитимуть розкопки і визначатимуть, хто ж тут жив.

Віктор Фесенко, заступник голови Мар’їнської районної державної адміністрації:

— Повинні бути вироблені нормальні правила гри для сільського господарства. І не треба подачок селу. Не треба якихось дотацій. Потрібні нормальні умови. Зараз питання номер один — кадри. Давайте чесно говорити: від району і до механізатора вже немає нормальних кадрів.

Високою зарплатою в селі не втримаєш

Вогні великого міста — велика спокуса для селянина. Зовсім поруч — блага цивілізації, транспорт, магазини, великі лікарні. Донецьке село швидко старішає: молодь шукає не лише кращої зарплати, а й кращих умов життя. Повернути людей в село можна лише тоді, коли його соціальні стандарти нічим не відрізнятимуться від міських, вважають учасники «круглого столу»

Дмитро Кияненко, голова Першотравневої районної державної адміністрації:

— Хотів би звернути увагу насамперед на соціальні проблеми села. Перша — освіта. Не можна сільську школу за формульним розрахунком прирівнювати до міської. Ми утримуємо школи, де навчаються 24 учні, 36, 80... Хоча свого часу ці заклади були розраховані на 200 і більше дітей. Але закриємо школу — цілком знищимо село.

Далі — медичне обслуговування. Ви подивіться, на що перетворилися наші медичні заклади. Так, ми їх тягнемо, намагаємося забезпечити вугіллям, електрикою тощо. А де роль держави в забезпеченні цих медичних закладів необхідним обладнанням і, головне, кадрами? Колеги кажуть про те, що нікому орати й сіяти. Але є ще одна страшна проблема — нікому людей лікувати. Тому що рівень зарплати в медичній сфері низький.

Так, у нас 40 відсотків випускників шкіл навчаються у вищих навчальних закладах. Але де вони, спеціалісти? Вони не повертаються: ані інженери, ані медики, ані педагоги. Мало того, що в селі меншає населення — старі помирають, — то ще й іде відплив із села молоді, тому що немає соціальної сфери.

Майбутнє — за сучасними технологіями

Не хотілося б, щоб у читача склалося враження суцільного песимізму, який панував під час «круглого столу». Тим паче що до обговорення вдалося залучити кращих і найдосвідченіших керівників сільськогосподарських підприємств області. Можливо, саме тому розмова й зачепила найблолючіші точки. Директор СТОВ «Рассвет» Володарського району Василь Балабанов так і заявив: «Не варто жалітися, не такі ми і слабкі порівняно з іншими областями. Гадаю, якщо держава дотуватиме виробництво по справедливості, питання буде зняте. Якщо не вирішать у Києві, треба виділяти кошти з обласного бюджету й дотувати селян хоча б частково».

Кім Берестовий, заступник голови Донецької обласної державної адміністрації:

— Майбутнє сільського господарства в нашій області ми пов’язуємо з великими агрофірмами, де можна використовувати передові технології, потужну техніку, до мінімуму зменшити собівартість і збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. Й останні роки засвідчили, що ми прийняли правильне рішення.

Ухвалена й виконується обласна програма розвитку агропромислового комплексу. Це наш орієнтир. Хто вкладає гроші в землю, той отримує результат. Хто топчеться на місці, не впроваджує нового, той відстає.

І ще одна особливість агропромислового комплексу в промисловій області, на яку, на наш погляд, варто звернути увагу. На Донеччині чимало заслужених людей, які працювали і працюють у сільському господарстві та мають державні нагороди. Однак чомусь так склалося, що за час існування звання «Герой України» його жодного разу не отримував робітник агропромислового комплексу. Героями ставали представники вугільної, машинобудівної, металургійної галузей. Можливо, настав час змінити стереотипи і віддати належне людям, які виявляють не меншу відданість роботі, ніж ті, хто рубає вугілля чи варить сталь?

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.