Застосування в Україні традиційного для розвинених країн державного збору від реалізації бланків державних документів може вже сьогодні додати бюджету суму близько мільярда гривень.

У більшості країн фінансова різниця між ціною реалізації і вартістю виготовлення бланків державних документів і цінних паперів надходить до держскарбниці. За своєю природою така дельта є своєрідним, необтяжливим для громадян збором, який історично сягає так званого гербового збору. Цивілізовані держави, одержуючи доходи, зі свого боку зобов’язуються визнавати і захищати конституційні права власника, гарантуючи справжність документа.

В Україні бізнес на виробництві та обігові цієї специфічної поліграфічної продукції назвали «бланковим». А зазначена дельта перетворилася на приватні гіпердоходи, які осідають, переважно, за кордонами держави завдяки відомому механізмові завищення цін на вихідні у виробництві матеріали. Суми ці вражаючі.

Продаючи нам за значно завищеними цінами державні документи — паспорти, водійські посвідчення, інші ідентифікаційні документи, дипломи, ліцензії, свідоцтва, що підтверджують майнові права, сертифікати, бланки нотаріату і тому подібні папери, — наша влада, по суті, обтяжує фізичних і юридичних осіб своєрідним непрямим податком. Приклад із життя.

Щоб законно користуватися засобом пересування, наш громадянин зобов’язаний купити в МВС України кілька бланків: свідоцтво реєстрації транспортного засобу (340 грн.!), талон техогляду, водійське посвідчення тощо, заплативши за кожен документ у десять, а то й у двадцять(!) разів більше від комерційної ціни такого бланкового виробу.

Просте множення показує, що більш як за 100 найменувань ідентифікаційних та інших «гербових» паперів, що випускаються мільйонними тиражами і, по ідеї, гарантують конституційні права, наші співвітчизники торік виклали близько 900 мільйонів гривень! Вивчивши нескладну математику поліграфічної справи і висновки правоохоронних органів, можна стверджувати, що майже 70 відсотків цих коштів поповнили доходи декількох приватних структур, дуже далеких від державних інтересів.

Цінова різниця, про яку йдеться, в Європі протягом майже чотирьохсот років була потужним, невичерпним джерелом поповнення державних бюджетів. Саме тому в усьому світі, за рідкісним винятком, бланки державних документів випускають на підприємствах, які підконтрольні державі. Лише зовсім недавно деякі країни Євросоюзу дозволили собі звести нанівець фіскальну значущість цього джерела поповнення держскарбниці, але сукупно з нормативним обмеженням рентабельності.

Аналогічно вчиняла й Україна, виконуючи держдрук на спеціалізованих поліграфічних підприємствах головного фінансового відомства країни. Але на хвилі розпродажу держсектору економіки 2004 року Мінфін, треба гадати, за прикладом Німеччини, почав видавати ліцензії на випуск такої унікальної продукції приватним бізнес-структурам. Однак німецькі поліграфісти великих грошей на державних бланках не заробляють.

Інша річ у нас: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Тільки-но за справу взялися приватники в синтезі з чиновниками, ціна деяких бланків зросла з 0,42 до 50 (!) гривень. До того ж наша виконавча влада примудрилася замовити такої продукції на сотні мільйонів гривень у приватної юридичної особи, яка взагалі не має відповідної суворої ліцензії! Сьогодні, купуючи документи за позахмарними цінами, пересічний українець перебуває в ілюзіях, що фінансовий тиск на його кишеню чинить наша рідна вітчизна.

З огляду на той факт, що вимоги до якості та кількості бланкової продукції щодня зростають, і з метою поповнення скарбниці необхідно надати друкарським фабрикам Мінфіну статус казенних підприємств. Чи розробити і впровадити законопроект, який регламентував би порядок стягнень і відрахувань державними установами і відомствами зборів від реалізації бланків ідентифікаційних документів, бланків суворої звітності, державних цінних паперів тощо.

Лише в такий спосіб можна ввести в «бланковий» бізнес елементарну державну логіку, без якої рух України у фарватері європейських процесів у цій сфері є, щонайменше, дуже важким.