Дискусія про закріплення правового статусу опозиції та надання парламентській меншості аргументованих та ефективних важелів контролю і впливу на курс депутатської більшості та сформованого нею уряду в Україні триває вже більше 10 років.

У будь-якій цивілізованій країні правовий статус і реальні, а не декларативні можливості опозиції — ось істинний індикатор демократичності у функціонуванні політичної системи та прозорості в управління державним апаратом.

Яким обсягом прав наділена опозиція в країнах, котрим притаманний демократичний політичний процес? Це обсяг прав, необхідний і достатній для виконання поставлених перед парламентською меншістю завдань: контроль, критика, альтернатива. Політико-правовий досвід іноземних держав свідчить, що гарантуються такі права:

право на представництво в керівних органах парламенту; право на публічне оприлюднення своєї позиції з максимально широкого спектра питань; право контролю за ініціативами та активністю парламентської більшості та уряду, сформованого коаліцією депутатських фракцій.

Водночас ми повинні чітко усвідомлювати, що лічені зарубіжні країни мають писаний закон про опозицію. Наприклад, серед країн Європейського союзу закон про опозицію є лише в Португалії. Щодо інших країн, то в цивілізованих державах історично сформувалися такі способи регламентації прав опозиції (парламентської меншості):

шляхом включення відповідних норм до конституції та регламенту вищого законодавчого органу; шляхом включення норм про опозицію (парламентську меншість) лише до регламенту парламенту; через прийняття закону про опозицію; або немає закріплення в будь-якій писаній формі, коли права меншості гарантуються внаслідок давніх політичних традицій, які розділяють всі без винятку політичні сили.

Як бачимо, навіть побіжне вивчення практики розвинених демократій свідчить, що прийняття закону про опозицію не є вкрай потрібним.

І саме тому наявність такого закону в сучасній Україні є життєво важливою. По правді кажучи, сьогодні особливості історичного шляху, політичної системи та культури України кардинально відрізняються від аналогічних у демократичних європейських державах. Саме тому ми не можемо наосліп екстраполювати чужий досвід, не узгоджуючи його з особливостями функціонування українських правової та політичної систем. Недарма на початку викладення своєї точки зору я наводив як приклад Португалію, яка є показовою в цьому питанні. Саме законодавче закріплення широкого спектра прав та правового статусу опозиції у 1970-х роках допомогло Португалії вилікуватися від наслідків диктаторських режимів Салазара і Каетану, які в сукупності тероризували країну впродовж майже 50 років, та унеможливити тенденції повернення до авторитаризму.

Після революції 1974 року з ініціативи та за підтримки лідера соціал-демократів Маріу Соареша права опозиції були закріплені в конституції Португалії.

Зокрема, норми конституції передбачають такий механізм контролю парламентської меншості за діяльністю уряду, як право на систематичне отримання інформації про стан державних справ. Крім того, опозиції також надаються гарантії на представництво в парламентських комісіях (залежно від розміру фракції), право обов’язкового заслуховування опозиції під час формування порядку денного, право вимагати обговорення будь-якого питання протягом сесії. Крім того, статус опозиції також врегульовують два спеціальні закони, прийняті португальським парламентом, — про правовий статус опозиції (від 5 серпня 1977 року) та про гарантії права опозиційної партії на виступ (від 5 вересня 1986 року).

Супротивникам демократичних перетворень також варто враховувати, що, попри відсутність нормативних актів, що безпосередньо стосуються статусу, прав та обов’язків опозиції, весь спектр питань, котрі регламентують діяльність парламентської меншості, у той чи той спосіб мав своє нормативне закріплення в правовому полі більшості західних демократій.

Для прикладу, особливі важелі впливу парламентської меншості на урядовий курс передбачені в конституції Федеративної Республіки Німеччина. Так, меншість має права на скликання бундестагу на позачергове засідання (якщо налічує мінімум одну третину від складу парламенту), залучення слідчої комісії (якщо налічує чверть депутатів), право вимагати проведення закритого засідання парламенту (на вимогу десятої частини членів бундестагу рішенням двох третин депутатів). Також меншість має досить ефективне право звертатися до більшості із заявами, протестами та запереченнями. Причому більшість зобов’язана задовольнити вимоги меншості у разі своєї нездатності обґрунтовано, з посиланням на закони та конституцію, спростувати такі опозиційні заяви.

Потрібно розуміти, що на сьогодні закон про опозицію — не панацея від усіх збоїв політичної машини, а лише один з правових механізмів реформування недосконалої політичної системи, яка не відповідає моделі українського суспільства та вектору розвитку української держави. А відповідно, і не може відображати нагальні інтереси українців і озвучувати їх справжні запити.

В Україні вже більше 10 років точаться дискусії щодо доцільності чи недоцільності прийняття закону про опозицію. Про необхідність відповідного закону свого часу заявляли всі правителі — від Кучми до Януковича — як тільки відчували необхідність привернути на свій бік симпатії громадськості. Мало того, тему законодавчого врегулювання статусу опозиції (парламентської меншості) порушували представники всіх політичних сил, варто було лише втратити доступ до влади. І так само благополучно забували, як тільки поверталися у владні крісла.

Якщо сьогодні ті політичні сили, які представлені в парламенті, однозначно обирають демократичний шлях розвитку країни, тоді дискусії потрібні лише для коригування обраного шляху. Проте у нас все навпаки: за більш як десятирічний термін поламано чимало списів навколо нюансів формулювань, але не зроблено жодного реального кроку. «Хто бажає, але не діє, той плодить чуму», — згадуються у зв’язку з цим слова Уїльяма Блейка. Сьогодні Блок Юлії Тимошенко своєю активною підтримкою прав опозиції започаткував нову траєкторію розвитку політичної системи України.

Траєкторію, яка стає на заваді інтересам кланів, адже передбачає якісно новий підхід до державного управління, створює справжній демократичний механізм контролю над владою, дає можливість кожній людині зазирнути до зали, де відбувається лихоманковий та непривабливий торг лобістів.

Упевнений, сьогодні спостерігається багато різної, в тому числі і справедливої критики щодо законопроекту про опозицію. Але не треба підміняти поняття — проект закону, який підтримує наша фракція, не є догмою. Потрібно розуміти, що наш законопроект — «дорожня карта», предмет для дискусії, під час якої сторони можуть скоригувати всі нюанси правового статусу і відрегулювати всі правові механізми роботи опозиції в сучасній Україні. І водночас наш законопроект — це лакмусовий папірець, тест, який дивовижно чітко показує, які політичні сили сьогодні можуть з повним правом називатися демократичними, а які надають перевагу тіньовим методам «вирішення питання», керуючись ідеологією «доброго слова і револьвера».

Серед критики щодо нашої позиції є й версія про те, що прийняття цього законопроекту вигідно винятково БЮТ. Хочу відповідально заявити: що ж, якщо наші досягнення незабаром використає Партія регіонів або, скажімо, комуністи, ми не проти. Так буде навіть краще для країни.