Як на мене, ситуація зовсім кумедна: «нашоукраїнець» Петро Порошенко потрапив до списку осіб, чий в’їзд на територію Росії є небажаним. За даними видання «Комерсант-Україна», інцидент з нашим парламентарієм можна вважати відповідним заходом російської сторони на зарахування до списку «невпущенців» в Україну депутатів Держдуми Володимира Жириновського та Костянтина Затуліна. Звісно, таке порівняння не може лестити, але Петру Олексійовичу, гадаю, все ж таки ображатись не варто. Вагу його політичної постаті, що полегшала на батьківщині після відомих позаминулих відставок, у сусідній державі знову підняли, прирівнявши до «маси» заступника голови Державної думи. Хоч і дрібниця, а нам приємно.

Щоправда, не зовсім зрозуміло, чим Петро Порошенко «заслужив таку честь», як відмову у перетині кордону Російської Федерації. За міжнародною практикою, до списку небажаних осіб належить три категорії громадян: помічені в антидержавній діяльності до країни, куди їх не пускають; ті, що скоїли на її території злочин, доведений судом; суб’єкти міжнародного розшуку. І якщо Володимир Жириновський та Костянтин Затулін особливо не приховують — навіть хизуються цим — своїх антиукраїнських поглядів і тому заслужено класифікуються першою категорією, то з облікуванням провини їхнього колеги з Верховної Ради, до речі, цілком лояльного до Росії, — повний туман. Принаймні ми жодного разу не чули, щоб пан Порошенко претендував на збирача українських земель, погрожуючи «анексією» Кубані чи Курщини. Або хоча б на розміщення «Сагайдачного» в місті бойової української слави — Мурманську. Втім, як відомо, у Володимира Вольфовича претензії до України не тільки морального плану. У його дідуся — чи то батька матері, чи то юриста — був на Житомирщині «свічний заводик», і тепер лідер ЛДПР вимагає від нас матеріального відшкодування за втрачені прибутки. Можливо, і в Петра Олексійовича десь на Тамбовщині «завалявся» солодкий спадок, і в Москві перелякалися, що запущений ним «лічильник» підірве їхній державний бюджет. Тоді, справді, є серйозна причина для «не пущать»...

А доки МЗС України чекає «роз’яснень цієї справи» від російської сторони, ми можемо порадіти за наших щасливіших, від Петра Порошенка, земляків. Наприклад, за колегу того самого Жириновського, правда, в менших масштабах — першого заступника Голови Верховної Ради Криму Сергія Цекова. Він став лауреатом премії «Співвітчизник року»: якщо ви вважаєте, що його удостоїли в Києві, — помиляєтеся. Один з керівників автономії, що є суб’єктом, про всяк випадок нагадаю, України, нагороджений Міжнародною радою російських співвітчизників та урядом Москви — за особистий внесок у суспільно-політичну діяльність на благо росіян. Тобто майже за класичною схемою: скажи, чий ти співвітчизник, і ми знатимемо ціну «внеску». Радісні новини надійшли з Москви і до другого заступника голови законодавчого органу українського півострова — Михайла Бахарєва. Його сина Костянтина та ще кількох місцевих журналістів «знайшла нагорода» з Міноборони Росії — грамоти «за активне сприяння у вирішенні завдань, покладених на Збройні сили Російської Федерації»(?). Уявляю, який гвалт підняли б ці «сприячі», якби єдину україномовну в автономії газету «Кримська світлиця» вшанували за заслуги перед Пентагоном!

Ні, в мене претензії не до сусідів. Прошу особливо пильних читачів не звинувачувати мене у «фобіях». Право Росії — когось не впускати, когось нагороджувати. А ось за співвітчизників, принаймні номінально українських, прикро. Здається, в цій ситуації почесніше бути «нев’їзним», ніж бажаним для чужого війська. Особливо на тлі його бойових марш-кидків по території Криму.