Дорогою батьків із синівською звитягою

Сьогоднішнє Товариство сприяння обороні України, котре у вересні 91-го стало правонаступником Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту, — чи не найпотужніша громадська організація країни за своєю матеріально-технічною базою і кадровим потенціалом. Свого часу за власні кошти вона створила понад 7 тисяч об’єктів — аероклуби з аеродромами і літаками, спортивно-технічні та автошколи, склади й ангари, мототреки й автодроми і навіть єдину в СНД шосейно-кільцеву дорогу, навчальні заклади, будівлі та споруди по всій країні. Сьогодні ТСО є повноправним власником цих об’єктів, що іноді «муляє очі» деяким владним мужам та новоспеченим багатіям, котрі не проти того, щоб дещо з цього добра поділити на свою користь.

Про те, якими віхами зустрічає цю знаменну дату, чим живе нині з поглядом на перспективу колектив цієї масової громадської організації, розповідає голова ТСО України народний депутат України Володимир ДОНЧАК.

Школа мужності і патріотизму

— Володимире Андрійовичу, читачі старшого покоління можуть згадати, з чого розпочинався шлях очолюваного вами товариства, які люди його уславили, і насамперед у роки війни. Незалежній Україні тут є чим пишатися?

— Безперечно. Наша організація упродовж десятиліть була школою мужності і патріотизму, школою здобуття престижного фаху, загартування здоров’я та фізичного вдосконалення. Досить згадати лише повітряних асів — вихованців тодішнього ТСОАВІАХІМу, від якого йде наш родовід: 80 з них стали героями Радянського Союзу, груди дев’ятьох льотчиків прикрашали по дві медалі «Золота Зірка», а Іван Кожедуб тричі удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Або інший факт: тсоавіахімівці в роки війни з фашистами взяли активну участь у створенні 88 партизанських загонів, які об’єднали 15 тисяч народних месників.

На подвигах цих співвітчизників виховувалися цілі покоління молоді; яскраве життя героїв і нині слугує прикладом для патріотичного виховання тих, хто готується або вже захищає у Збройних силах рідний край. Наше товариство упродовж десятиліть підготувало стільки спеціалістів армії та народному господарству, майстрів спорту міжнародного класу, котрі уславили країну на весь світ, що сьогодні й не злічити. Нагадаю, що тільки за роки незалежності представники ТСО, члени збірних команд України брали участь більш як у ста чемпіонатах світу, майже у півтори тисячі чемпіонатах Європи, та більш як у 140 розіграшах кубків світу і Європи, де загалом вибороли понад 1800 золотих, срібних та бронзових медалей.

— Ваше товариство хоч і називалося всі роки добровільним і громадським, але в радянський час воно більше нагадувало «добровільно-примусове», бо виконувало завдання насамперед партії та військових відомств. Щось змінилося за роки незалежності?

— Згідно з нинішнім статутом товариства головне наше покликання — сприяти обороні України та готувати молодь до праці і захисту Батьківщини. І хоча девіз «сприяти обороні» був колись і є й нині, проте між ними досить відчутна різниця. Якщо на початку 90-х за розпорядженням Кабміну і домовленістю з Міноборони до служби в армії та в інших силових відомствах ми готували 70 тисяч допризовників, то нині вдесятеро менше. Зате щороку нарощуємо випуск спеціалістів (до сорока найменувань) масових технічних професій. За останні п’ятнадцять літ, наприклад, у нас підготовлено понад три мільйони фахівців робітничих професій, щороку готуємо третину водіїв від їх загальної кількості в країні.

Спадок як стимул для розвитку

— У спадок товариство одержало тисячі всіляких об’єктів. Як ви їх використовуєте і чи поменшало рейдерських набігів?

— Збереглася переважно вся матеріально-технічна база товариства. Якщо порівняти ту кількість об’єктів, що мали у 1991 році, то нині є 95% з них. Решту списали, продали, передали органам державної влади. У нас колись, скажімо, майже в кожній середній школі були стрілецькі тири. Свого часу до них затвердили нові вимоги, тому ми майже усіх їх позбулися ще в 91-му, а залишили тільки в спортивно-технічних школах і клубах. Тим паче, що нам вистачає пневматичних тирів. Принагідно зауважу, що більша частина вогнепальної зброї ТСО зберігається на складах військових частин МО України та органів МВС. Чимало й списуємо цієї зброї, якої ще майже рік тому в нас було близько дев’яносто тисяч одиниць.

Ми позбуваємося того, що непотрібне або неефективно використовується. Тут у нас чітка політика: використовувати об’єкти і майно лише за призначенням і принципом: менше витрат, а більше прибутку. Однак будь-який керівник товариства вирішити долю об’єкта чи майна на свій розсуд не може, бо у нас складна процедура продажу чи передавання. Спершу це питання розглядають у колективі, потім — бюро районного та обласного комітетів, далі — експертна оцінка його і наостанок — виносить рішення бюро ЦК ТСО. За виручені кошти ремонтуємо будівлі, які зведені 30—50 років тому, оновлюємо матеріально-технічну базу, розвиваємо спорт з 21 виду, платимо зарплату людям, податки. Що стосується рейдерських набігів на об’єкти, то будь-які зазіхання на майно намагаємося вирішувати через суд. Поки що виграємо суди, бо правда і закон — на нашій стороні. Поодинокі наїзди деяких чиновників чи «крутих» ще трапляються, але не в такому масовому порядку, як це було раніше.

— Ваша організація неприбуткова?

— Так, ми зареєстровані в Мін’юсті як громадська організація, діємо на основі закону України «Про об’єднання громадян». Однак у нас є 800 юридичних осіб, котрі діють на підставі своїх власних статутів. Варто врахувати, що наше товариство — це 90% навчальних закладів, які готують кадри масових технічних професій. Усі вони акредитовані, мають ліцензії і працюють на законодавчому рівні.

— Що це за навчальні заклади і де вони знаходяться?

— Освітню діяльність та підготовку кадрів по всій країні у нас здійснюють майже 140 автомобільних, технічних та інших шкіл, понад 430 спортивно-технічних клубів та шість вищих навчальних закладів різних ступенів акредитації: коледжі і технікуми. Останні діють переважно у райцентрах, зокрема, у Коростені, Хусті, Фастові, Білій Церкві. До речі, до нас іде навчатися чимало юнаків і дівчат, бо доступні ціни, а головне — ВНЗ ми створили поближче до сільського населення, рівень життя якого не такий високий, як у столиці чи у великих промислових центрах. Крім того, наші організації плідно працюють з центрами зайнятості населення, тому здійснюємо підготовку й перепідготовку тих фахівців, яких скоротили, наприклад, за штатом.

Готуємо фахівців на платній основі, адже тільки за рахунок цього живемо, бо давно вже на госпрозрахунку і нас ніхто не фінансує. Однак надаємо пільги малозабезпеченим, дітям активістів ТСО. Зауважу також, що сьогодні найбільшим попитом у молоді користуються спеціальності комп’ютерного техніка й оператора, водія автотранспортних засобів усіх категорій, секретаря-референта, радіотелемеханіка, тракториста, швачки-мотористки і навіть бджоляра. Усі навчальні заклади дають собі раду самі. Певні складнощі, щоправда, маємо з дитячо-юнацькими спортивними школами (ДЮСШ), яких у нас одинадцять. Намагаємося домовлятися з органами місцевої влади, щоб спільно їх утримувати: вони допомагають фінансами, а ми надаємо навчально-матеріальну базу, тренерів.

З боку держави ставлення до ДЮСШ різне: там, де розвиваються олімпійські види спорту, кошти ще виділяють, а де спортивно-технічні — фінансування ледь жевріє. Показовим щодо цього є ДЮСШ, котра діє на базі Київського палацу підводних видів спорту, що неподалік Ленінградської площі столиці. У палаці — один з кращих у країні басейнів, тому не дивно, що він завантажений з 6-ї до 24-ї години, — тут тренуються збірні команди України. Ми його самі утримуємо, хоча й платимо за «квадрати» на загальних податкових умовах.

Дещо важче доводиться з утриманням спортивно-технічних шкіл і центрів, особливо авіаційно-спортивних та аероклубів, де опановують планерний та парашутний спорт, авіа- та ракетомоделізм. Сьогодні один спортивний літак, наприклад, коштує майже 250 тисяч доларів, а планер — більш як 120—130 тисяч євро. Тому до нас опановувати ці види спорту приходять ті, хто має власну техніку, а ми надаємо їм свою інфраструктуру й тренерів.

— Меценати та благодійники тут могли б чимало допомогти, чи у них руки не доходять?

— Якби в країні діяло щодо цього певне законодавство, як у розвинених країнах, щоб вигідно й престижно було вкладати кошти в спорт, кіно, культуру, мистецтво, вони не забарилися б. А оскільки в Україні з усього, що в ній робиться, намагаються побільше стягнути до однієї загальної годівниці — бюджету, з якого всяк бере на свій розсуд, то вони з’являться у нас нескоро. Крім того, в державі мають бути система і навіть політика розвитку любительського та професійного спорту, програми їх виконання. Поки що нічого цього немає — держава не стимулює або не хоче чи не вміє це робити.

— Ця годівниця — бюджет — підтримувала вас у важкий час?

— За весь час розвитку ДТСААФ, а нині ТСО держбюджет нас не підтримував. До 1990 року, щоправда, держава згідно з тодішнім законодавством мала право допомагати громадським організаціям. А в період незалежності була лише дотація Кабміну для того, щоб представляти Україну в деяких видах спорту на міжнародній арені, зокрема на Перших та Других всесвітніх авіаційних спортивних іграх (у 1997 і 2000 роках), коли ми готували збірні команди України. Нас навіть недофінансовують за підготовку допризовників для служби в армії на замовлення ЗС України. З цих коштів ні копійки не йде на військово-патріотичну роботу чи на розвиток спорту. Тут ми — самодостатня організація. Усі наші будівлі, школи, спортивні споруди, автодроми, мототреки та все інше — зведено за кошти організацій товариства. Особливо активно це робили, коли товариство очолювали Федір Жмаченко, Анатолій Покальчук. Розбудовувались завдяки тому, що свого часу були такі податки (у собівартість продукції дозволялося закладати 6,75% від вартості її виготовлення), які стимулювали розвиток матеріально-технічної і навчальної бази, спорту тощо. Тоді, як і нині, ми відмовляли собі у високих зарплатах, тому все це разом дало нам можливість швидко з підвалів переселитися в сучасні будівлі.

Про те, що декому не дає спати

— ТСО, як бачимо, не бідує, бо не потребує коштів від держави. У вашої громадської організації збереглося, якщо не помиляюся, майже 5 тис. будівель і споруд, з яких 2 тис. — навчальні заклади, понад 2 тис. — спортивно-технічні організації, у майже 30-ти — авіаційні клуби, більш як 12 — виробничих підприємств, котрі виробляють продукцію й надають послуги. А ще — тисячі одиниць всіляких автомобілів, автобусів, мотоциклів, іншої техніки, чимало літаків, понад 4000 тис. га землі і багато чого іншого, через що доморощені багатії і деякі чиновники ночами не сплять. З таким капіталом може рівнятися хіба що армія мілітарної держави. Як встигаєте всьому давати лад і мирно співіснувати з фіскальними органами?

— Насамперед завдяки кваліфікованим спеціалістам і роботі в законодавчому полі. З десяти тисяч штатних працівників, котрі у нас працюють, три тисячі — офіцери запасу. Саме ці дисципліновані люди з великим професійним і життєвим досвідом й організаторськими здібностями, яких ми працевлаштували, очолюють наші обласні організації, відповідальні ділянки роботи. Стосовно підприємств ТСО, то їх у нас небагато — вісім (було десять), які дають до нашого бюджету 4—5% коштів. У кожному з них працює до 70 чоловік. Такими є, приміром, київське ВО «Контур», харківський та київський виробничі комбінати, база механізації, ремонтно-будівельне управління, дрібнооптовий магазин. Ці підприємства працюють під замовлення — виготовляють швейні вироби, запчастини, атрибутику товариства — грамоти, дипломи, значки, ремонтують техніку й будівлі тощо. Частину своїх прибутків вони віддають для потреб товариства — на розвиток спорту, іншої його статутної діяльності, решта йде на зарплату, покриття комунальних послуг. Зауважте, що жодне з цих підприємств немає якихось пільг щодо сплати податків чи своєї діяльності. І це ненормально не тільки для нас, а й для всіх громадських організацій спортивно-оздоровчого напряму.

Стосовно землі, то нею в нас володіють понад 600 організацій, 90% з яких отримали Державні акти на право постійного користування ділянками або уклали угоди на їх оренду. Майже вся земля наша у володінні навчальних закладів. Принцип її використання — ефективність. Дещо переглядаємо і тут: визначаємо необхідний мінімум її для статутної діяльності, решту передамо органам державної влади та місцевого самоврядування. Робимо це тому, що товариство не є власником землі, вона в нас у постійному користуванні, і ми не можемо просто так комусь її віддати. ТСО платить за неї згідно із чинним законодавством. У деяких регіонах, особливо на периферії, звільняємося від зайвої площі, а там, де можна впроваджувати інвестиційні проекти, розвиватимемо виробництво. Однак до цього підходимо обережно, бо за вісімдесят літ ми стільки набудували, створили таку матеріально-технічну базу, що роботи вистачить і наступним поколінням.

— Довгобудів вистачає?

— У нас їх небагато — до дванадцяти. Солідніші з них — у Вінницькій та Львівській областях. Решта — то гаражі чи щось подібне. У деяких є лише фундамент. Потроху від них звільняємося, бо вони — на балансі товариства. Одні продаємо, інші — передаємо.

Об’єднувати народ, націю, країну

— Ваше товариство впродовж десятиліть «добровільно» зобов’язували здійснювати не лише військову підготовку юнаків, а й патріотично виховувати громадян. Як нині з цим у правонаступника ДТСААФ?

— Це пріорітетний напрям статутної діяльності і тодішнього, і нинішнього товариства. І тут ми робимо чимало. Тим паче, що досвіду, людських ресурсів і матеріально-наочної бази вдосталь. Проводимо місячники, декади, вечори оборонно-масової роботи, автопробіги, екскурсії по історичних та місцях бойової слави, всеукраїнські акції «Пам’ятаємо минуле заради майбутнього», «Ветерани—молодь—майбутнє», військово-спортивні ігри, влаштовуємо тематичні виставки, присвячені визначним датам в житті країни і народу, організовуємо клуби «Майбутній воїн», «дні відкритих дверей» тощо. Проводили й акції, котрі набули розголосу не лише в країнах СНД, а й в усьому світі. Й досі у пам’яті, наприклад, квітень 2000 року, коли на Північний полюс здійснили масовий десант українські парашутисти. Їх, до речі, звідти додому доправив на літаку Ан-28 Центрального аероклубу імені О. К. Антонова пілот Володимир Грибанов, який нині є заступником голови ТСО України.

Водночас згадана тема є болючою для нас. Насамперед тому, що в Україні немає загальної ідеології військово-патріотичного виховання, хоча держава мусить її мати, щоб об’єднувати народ, націю, країну. Ідеологія патріотичного виховання підростаючого покоління вкрай необхідна, щоб в усіх дитсадках, школах, інститутах знали, що беремо за основу задля цього, які традиції, звичаї, що диктує глобалізація світового розвитку. Останнім часом ми, щоправда, прийняли чимало документів, пов’язаних з патріотичним вихованням громадян і насамперед молоді, але все залишилося на папері.

З цього приводу непогано було б на рівні уряду чи Президента країни створити координаційні ради (колись такі були!) з питань патріотичного виховання громадян України і навколо них об’єднати громадські організації й органи державної влади. Це, зрештою, необхідно, бо дасть можливість виробити відповідну концепцію. Вони, щоправда, теж були і на п’ять, і на десять років, але нічого з того не працює. Найприкріше те, що останніми роками на офіційному рівні ми лише щось декларуємо про патріотичне виховання, але нічого не робимо. А можливостей у нас стосовно цього чимало, бо лише зареєстрованих у Мін’юсті всеукраїнських громадських організацій — понад двісті. Якби усі їх об’єднати, можна було б досягти разючих результатів у справі патріотичного виховання громадян країни.