У рік парламентських виборів в Україні міжнародна організація ООН з питань науки й культури ЮНЕСКО, що розташована в Парижі, проголосила 2008 рік Полярним. Для успішного проведення в світі Полярного року створено міжнародний комітет, до складу якого входять представники всіх «антарктичних країн», котрі мають науково-дослідні станції на шостому континенті, що виокремилися на площі 14, 107 637 млн. квадратних кілометрів. 2008 року всі такі держави братимуть участь у спеціальній нараді в Києві, де обговорять перспективи і напрями розвитку наукових досліджень в Антарктиді, правові та організаційні питання діяльності взагалі й зокрема — збереження екології унікального континенту.

В Україні за проведення Полярного року та міжнародних заходів з нагоди події відповідає віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник.

У зв’язку з дуже престижною для України будівничою ініціативою ЮНЕСКО на антарктичну тему, центром здійснення і відзначення якої обрано саме Київ, викликає надзвичайний подив той ганебний факт, що в рік першого десятиріччя «української Антарктиди» офіційна влада, включаючи МЗС та Український центр антарктичних досліджень (УЦАД), не турбувала ЗМІ — яка води в рот набрала, мов чужа.

Тільки авторитетний діловий тижневик «Україна-Бізнес» патріотично не оминув круто важливої події сучасної історії України: «Чужинецьке замовчування нашої присутності в Антарктиді продовжується і через десять років». І ніхто більше, на жаль! Це або вкрай безвідповідальна, або відверто московська позиція! Адже з 14 радянських науково-дослідних станцій в Антарктиді третину їх цілком фінансово й кадрово утримувала Українська РСР.

Проте на звернення тодішнього керівника УЦАД члена-кореспондента НАНУ Петра Гожика стосовно того, щоб виділити хоч одну станцію, Київ отримав відмову. Але ж український народ оплатив свою частку і вправі вимагати її! Отож відзначення першого десятиліття «антарктичної України» означало нагадування про те, що Україна — антарктична держава всупереч опору Росії і має свою оплачену закордонну власність на шостому континенті. А МЗС чомусь не прагне домагатися цього, хоч це — його прямий обов’язок. Аутсайдери світової стратегії! Континент уже поділений. Гляньте на його мапу. А тут була вагома і важлива нагода: візит В. Путіна до Києва. На тлі загального потепління відносин між двома країнами чому було не спробувати скресити кригу? А поїздка В. Ющенка до Москви?!

Але ж під лежачий камінь вода не тече. Це мав би ініціювати разом з МЗС нинішній директор УЦАД Валерій Литвин та віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань. Та куди там! Як повідомив в інтерв’ю радіо «Ера FM» на початку грудня 2006 року пан Литвин, він не переймається тим, що за елементарною логікою та пристойністю мало б належати тому, хто його оплатив, а не дотримуватися законів клептоманії. Директор УЦАД нічтоже сумняшеся сказав, що Україні не потрібні науково-дослідні станції, оплачені Українською РСР (хто його уповноважив на такі заяви!); що він заклопотаний тільки налагодженням дружніх стосунків з російськими вченими — може, в них пробудиться сумління?! Чиновник не хоче, а мав би знати, що не науковці, а саме московські урядовці надіслали відмову виділити хоч одну станцію з третини уже оплаченої нашим народом частки, пропонуючи, однак, «оренду за Європейськими стандартами». Менталітет космополітизованого радянського генерала з Харкова не дозволив збагнути, що, повернувши «оплачений товар», можна використати пропозицію клептоманів на користь «антарктичної України», якій 2006 року виповнилося 10 років. Чому державна влада ганебно зігнорувала важливий ювілей? Чию Україну будуємо? І яку?

Розважливий і кмітливий депутат Верховної Ради Анатолій Матвієнко ще в травні 2005 року підкреслював: «Сьогодні це ще не українська влада. Це тільки на шляху до української». Куди той шлях привів — судити читачеві та прозорливому депутату.

Суцільна недолугість влади — чи не тому таке запаморочення у державних чиновників, що нагадує відверто антиукраїнську акцію? Хіба це не свідчення манкуртства!

Політиканство — воно, як більмо на оці, не дозволяє бачити великий зиск на незаселеному, але вже розподіленому континенті (див. мапу): «антарктичним країнам» дозволено вилов в акваторії унікальних морських продуктів, яких нам так бракує. А це вже неабияка економіка! То чому очевидна спроба саботувати таку можливість!

Тодішній директор УЦАД член-кореспондент НАНУ Петро Гожик в інтерв’ю газеті «Голос України» «Від Фарадея до Вернадського» ще 26 жовтня 1996 року зауважив, що «обстановка з передачею подарованої британцями Україні станції «Фарадей» на завершальному етапі нагадувала сценарій фільму «Пірати ХХ століття». Противники допуску України в Антарктиду щосили тужилися, щоб завадити відродженій державі зробити історичний крок. Спецслужби недругів, об’єднавшись, виділили майже 100 тисяч доларів США на гонорар тому, хто будь-якою ціною, включаючи й загибель делегації українських учених-полярників у штормових водах протоки Дрейка, перешкодить вчасно прибути на «Фарадей» — до 7 лютого 1996 року. Запізнення означало втрату назавжди британського подарунка — науково-дослідної установи і нагоди Україні стати «антарктичною державою».

Проте українці та аргентинці зуміли організувати військовий криголам «Адмірал Ірісар» з бойовими вертольотами на борту, який і доставив безплатно, безпечно і вчасно українських полярників в Антарктиду — 6 лютого 1996 року. Того самого дня тут уперше замайорів синьо-жовтий стяг, а станція «Фарадей» змінила назву на «Академік Вернадський».

Влада в Києві, що складалася з просякнутих корупцією та неприязню до української держави номенклатурників, «не помітила» зусиль українців і аргентинців, які кмітливо та вправно зірвали небезпечний задум спецслужб противників виходу України в Антарктиду.

Пригадується запевнення великодержавного чиновника, що «Росія посадить біля кожного українського високопосадовця свого агента впливу і матиме потрібні їй результати». Схоже, наслідки їхньої спецоперації очевидні. В тузлинський час російський магнат Кох закликав: «Раз політично прогавили Україну, то негайно треба скупити там промисловість і чиновників, а українцям залишити одну державну символіку». Схаменіться, нинішні правителі з Україною не в душі, а в кишені!

Нащадок стародавнього княжого роду історик Ніколай Трубецкой в останню чверть минулого століття аргументовано довів: «Росія є нічим іншим, як продовженням великої імперії Чінгісхана за структурою, філософією, менталітетом, політикою, поведінкою». «Собирание чужого» сьогодні називається клептоманією, а хижий менталітет став ординсько-совковим. Врешті характерних особливостей помітних змін не сталося.

Неповернення Росією української власності за кордоном є одним із свідчень нецивілізованої суті північно-східної країни, її хижої доктрини. Як на мене, саме тому вони несамовито судомляться проти колективної натовської безпеки суверенітету Української держави, аби при нагоді облегшити Росії голими руками скрутити Україну в баранячий ріг.

У Буенос-Айресі кваліфікували як неконструктивну позицію невдячності МЗС Києва за допомогу Україні в складній обстановці антиукраїнського втручання іноземних держав, щоб не допустити виходу України в Антарктиду, в чужинецькому ставленні до аргентинських та українських громадян — учасників переможного поєдинку з іноземними спецслужбами за інтереси України.

Зрозуміло, чому Росія так непохитно не хоче повернути давно оплачену закордонну власність України в Антарктиді. Сила традиції грабувати не дозволила!

Отож наперекір своїм і чужим апологетам зла «антарктичній Україні» виповнилося вже 10 років! А влада мов води в рот набрала, як нерідна, як чужинецька!

Щоб чиновникам не зраджувала пам’ять, і вони пам’ятали, чиїй державі і як мають служити, неодмінно слід їм познайомитися з публікаціями на дану тему таких патріотичних ЗМІ, як «Голос України» (за 26 жовтня 1996 р. та 10 серпня 2005 р.), «Україна-Бізнес» (№10 за 2005 р. та №35 за 2006 р.), «Українське слово» (№№34, 35 за 2006 р.), журнал МЗС «Політика і час» (№5 за 2001 р.).

«Розум — не посудина, яку треба наповнити, а вогонь, який треба запалити», — зауважив багато століть тому відомий мудрець Плутарх. Інший теж давній мислитель Арістотель наголошував: «У справедливості проявляться найвищі шляхетності».