Австралійський вчений Петер Стігніц здобув світову славу тим, що підрахував: кожна людина бреше в середньому 150 разів на день. Українські вчені теж мають усі шанси стати відомими, якщо підрахують, скільки разів на добу громадяни України переходять з української мови на російську і навпаки. Результат — усі, від політиків до прибиральниць, говорять на суржику. Цей потік безграмотності з усних розмов перейшов на шпальти газет, заліз у романи сучасних письменників (які стверджують, що життя слід відтворювати, а не вдосконалювати), потрапив на телебачення.

Бій безграмотності та суржику оголосила група громадських діячів, до якої, зокрема, входять Марія Волощак, яка створила фірму літературного редагування та перекладів, Віталій Радчук, голова Товариства української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Володимир Черняк, заступник голови Міжнародної спілки українських підприємців. Ці люди переконані: оскільки нині держава не зацікавлена у тому, щоб українська мова розвивалася, то цю справу слід взяти у свої руки. Ось, приміром, фірма Марії Волощак допомагає тим, хто хоче, щоб їхні тексти були грамотними. З’ясувалося, в цьому зацікавлені аж ніяк не всі. Так, нещодавно пані Волощак отримала рекламне оголошення, в якому нарахувала майже 30 помилок! Вона їх виправила і відправила рекламодавцю, вклавши в конверт свої координати. Проте той і досі не відповів.

Загалом, як наголосив Володимир Черняк, в Україні відсутня мовна політика. Закон про державну мову не приймають, бо мовну карту вигідно розігрувати під час виборів. А в дурнях залишаємося ми з вами. Адже це нам численні оголошення пропонують «Тушь для повій», нас переконують, що «Банк працює з клієнтами індивідуально та особисто» і обіцяють привести піцу «на протязі 30 хвилин».

P. S. Минулого року з державного бюджету України на розвиток української мови було виділено 30 мільйонів гривень. Проте всю суму урядовці не використали. Можливо, тому цього року на ці потреби виділено 21 мільйон гривень.

ДО РЕЧІ

Вищенаведений приклад свідчить: те, що держава не зробила для захисту і розвитку державної мови, стає предметом реальної громадської турботи, й це втішає. Візьмімо ситуацію з «українізацією» іноземних фільмів. Постанова Кабміну № 20 від 16 січня 2006 року встановила квоти обов’язкового дублювання, озвучення чи субтитрування імпортних фільмів. Цього вимагає й стаття 14 закону про кінематографію. Але дистриб’ютори та прокатники запротестували — й Апеляційний суд Києва постанову скасував. Влада (в особі нового «гуманітарного» віце-прем’єра) розвела руками: мовляв, якщо суд так вважає — що ми можемо?

Трохи згодом з’явився Меморандум про співпрацю між Мінкультури, дистриб’юторськими компаніями та демонстраторами фільмів в Україні. Меморандум підмінив собою згадану статтю 14 закону про кінематографію —явний компроміс, але краще, ніж нічого.

А тим часом «Громадянська компанія ПОРА» розпочала кампанію знизу. Вона спрямована на зміни в законодавстві України, які зняли б мовну проблему в цій галузі і зробили б неможливим провокації на цьому ґрунті, зокрема на повернення юридичної сили постанові № 20. ПОРА взялася здійснювати громадський контроль за виконанням меморандуму. Обіцяють, що з 1 січня наступного року в українських судах з’являться судові позови від ПОРИ до дистриб’юторів і демонстраторів фільмів, які порушили положення меморандуму. Процес не стоїть на місці. Цього тижня голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль (саме вона була одним з ініціаторів меморандуму) провела прес-конференцію. Пані Чміль назвала справу українізації імпортного кіно «проблемним полем». Проблеми справді є, в тому числі об’єктивні, але вони мусять вирішуватися на користь української культури, було підкреслено на прес-конференції.

Оглядач «Голосу України».