Нещодавно Президент Віктор Ющенко заснував Інститут національної пам’яті. Ставлення глави держави до минулого відоме. Можливо, йому слід було б відкрити ще й такий інститут... світлої пам’яті пам’яток архітектури та археології, передчасно і наглою смертю загиблих у нерівній боротьбі з державою.

І робити це слід, не зволікаючи, поки ще пам’ятають, що знесли вчора, і що згоріло місяць тому. Бо ні державні установи, ні громадські організації не складають списків втрачених за роки незалежності України пам’яток. Господар-держава збитків не рахує. Пам’ятка архітектури коштує нині значно дешевше, ніж земля, на якій вона стоїть. За умисне знищення, руйнування або пошкодження пам’яток — об’єктів культурної спадщини — передбачено штраф до 1700 гривень або позбавлення волі до трьох років... Виходить: заплати і знось, що хочеш. А в’язниці у нас можна уникнути. Якщо, знову-таки, можеш заплатити.

Горіла церква, палала

Більш-менш детальний список знищених культових споруд, який вдалося знайти, стосується 30-х років минулого століття, часів антирелігійної кампанії. Але тоді зруйнували не все. Дещо залишилося і навіть дожило до часів незалежності. Щоправда, радіти з цього приводу підстав немає. Бо останніми роками Україна втратила пам’яток більше, ніж за роки Першої світової війни, і трохи менше, ніж за роки Другої світової. Ми впритул наблизилися до рекордних показників 30-х років. «Тільки торік у Західній Україні згоріло близько десяти дерев’яних церков XVІІІ—XІX століть, серед них одна — 1454 року, — розповідає директор Центру пам’яткознавства Олена Титова. — Темпи такі, що вже за кілька років можемо втратити все найцінніше з дерев’яного зодчества. Такого не було навіть за радянської доби, коли церкви закривали офіційно».

Справді, за час радянської влади у Західній Україні згоріло тільки дві дерев’яні церкви. За роки незалежності — у 15 разів більше. А один коломийський дерев’яний храм вогонь дістав аж на Київщині. Церкву перевезли, щоб встановити в Нових Безрадичах Обухівського району. Не врятувало її і сусідство з дачею Віктора Ющенка.

За офіційною версією, винуватець усіх пожеж — коротке замикання електропроводки. Проте у Товаристві охорони пам’яток історії та культури в це не вірять. «Часто пожежа дуже вигідна місцевим релігійним громадам, бо звільниться місце під забудову сучасної церкви», — зауважує заступник голови товариства Микола Пархоменко.

Паліїв, зрозуміло, не знаходять. Чи не єдиний виняток — торішні пожежі в Музеї народної архітектури та побуту в Пироговому. Хоча поінформовані люди вельми скептично ставляться до версії, що хати палили з помсти.

Якщо руйнують, отже, це комусь потрібно

Тож земля зараз дорожча за те, що на ній стоїть, росте і живе. Занедбані історичні пам’ятки утримувати важко. А в Україні кожна десята така — на межі руйнування. Реставрувати нема за що. Фахівці з ностальгією згадують радянські часи, коли 85 відсотків реставраційних робіт фінансували з бюджету. Тепер шукають інвесторів. Але інвестор знаходиться тільки якщо є перспектива звільнення земельної ділянки від непотребу. До того ж зиск тоді є і для місцевого бюджету. Ще й чиновники поживляться.

Саме через це, вважає Микола Пархоменко, зараз Україна втрачає пам’яток значно більше, ніж до 90-х років. Типова така ситуація для містечок і середніх міст, де є стара вартісна забудова (таких, як Глухів, Ніжин, Чернігів). А столиця — показова. «У Києві не залишилося жодної неспотвореної історичної вулиці. — зауважує Микола Пархоменко. — На черзі — Андріївський узвіз, за нього планують узятися цього року. Потихеньку ділять київські схили. Кілька фірм уже ведуть проектування забудови набережної від Поштової площі до мосту метро. Разом з історичним містобудівельним середовищем столиця втрачає і свою самобутність».

Схем руйнування є кілька. Будинок ставлять на реставрацію, знімають дах, виймають вікна, двері і забувають про нього років на два... Дощ, мороз, сонце і вітер роблять те, чого не зміг зробити час. Потім з’ясовується, що реставрувати вже нічого. Так було, наприклад, із будинками біля Софії Київської.

Часом пам’ятку руйнують ніби помилково. Не розібралися, недогледіли, десь забули вписати, що старий будинок справді має архітектурну цінність і перебуває під охороною держави. Останній приклад — знесення споруд, що входили до комплексу «башта № 5» музею «Київська фортеця», в тому числі першого київського телеграфу на Рибальській вулиці у Києві.

Але навіть у таких випадках держава могла б змусити руйнівників відтворити на місці знищеної споруди її нову копію. Принаймні було б збережено історичне середовище. Наприклад, відбудова Михайлівського Золотоверхого цілком і на краще змінила архітектурну композицію. Щоправда, і тут не обійшлося без недолугих рішень. Зводили його швидко, кудись поспішали, часу на розкопки та вивчення культурного історичного шару історикам не дали. А потім вирішили обкласти собор бруківкою, під яку, за правилами, кладуть бетонну подушку. Хто тепер довбатиме той бетон, коли у держави нарешті знайдуться кошти на дослідження, невідомо. Те саме сталося і у Львові під час останньої реставрації на площі Ринок.

Копають скрізь, все і найкраще

Щодо пам’яток археології, то, за словами Миколи Пархоменка, їх Україна втрачає приблизно 500 щороку. «Є приватне колекціонування і, відповідно, величезний попит на несанкціоновані розкопки. Копають скрізь, все і краще, ніж офіційні археологи. Бо мають відповідне обладнання, замовлення і заохочення», — каже він.

...Є на планеті два унікальні місця, де можна побачити закам’янілий праліс. Одне — в американській Аризоні. Друге — на українській Донеччині. Наш ліс знайшли 1973 року випадково, під час розробки піщаного кар’єру. Вже 1975 року місцевості надали статус заповідника і... забули. Тобто геологи та екологи про нього, звичайно, пам’ятають. Наші дерева старіші навіть за американські, їм близько 250 мільйонів років. Є що вивчати. Але хто повинен це охороняти? Тим паче, якщо раніше йшлося про один гектар, то за роки забуття з кам’яним лісом сталася якась метаморфоза. Чи то земля почала вимиватися, але нині ліс можна побачити на... 200 гектарах. Хоч як дивно, але з’ясувала це краєзнавча організація міста Дружківка Донецької області. Її голова, завідувачка Музею історії дружківського машинобудівного заводу Світлана Кривоносова розповіла: коли організація зрозуміла, яким унікальним є це місце, то забила тривогу, почала звертатися в усі інстанції. У тому числі і до Президента. В столиці відреагували і швиденько включили до сусіднього Кльопамбикського ландшафтного парку... отой один гектар. «Але саме на тому гектарі охороняти вже нічого, — запевняє Світлана Кривоносова. — Залишилося кілька пнів. Головне скупчення закам’янілого лісу зовсім в іншому місці». Тобто, коли ухвалювали рішення, навіть не спромоглися дослідити територію. А одна частина закам’янілого лісу на костянтинівських землях, друга — на дружківських.

Тим часом про праліс дізналися не тільки геологи. На чорному ринку зроблений з такого дерева стіл коштує близько 15 тисяч доларів. Вивозять закам’янілі релікти машинами, викопують, розпилюють з космічною швидкістю. Тож коли в Києві нарешті визначаться, хто і як має дбати про закам’янілості, охороняти вже буде нічого.

Закон, як дишло

Законодавча база для охорони пам’яток історії, культури, архітектури є, хоча й мінімальна. «За політичної волі влади на всіх рівнях і патріотизму нинішніх законів цілком вистачило б, — переконаний голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Володимир Яворівський. — Але вибудувалася ціла система безкарності. Якщо нікого не покарано, скажімо, за вбивство Гонгадзе, то чи покарають за те, що завтра від Києво-Печерської лаври, від державної власності відкусять якусь частину і передадуть у власність тієї чи тієї церковної конфесії? За те, що у заповідних місцях виділяють землі для будівництва або нахабно зносять пам’ятки старовини? Ми можемо сьогодні трішки недоїсти, або не так модно вдягтися. Наїмося і одягнемося завтра. А те, що втратимо, не повернемо вже ніколи».

Володимир Яворівський каже, що нині в комітеті готують зміни до закону про охорону історичних пам’яток та історичних цінностей України. Але чи спрацює це, чи захистить ту саму Софію Київську? Бо про музей «Київська фортеця» були окрема постанова Верховної Ради, доручення Президента і Прем’єр-міністра. І все це не врятувало єдиний у столиці будинок телеграфу, що зберігся до наших днів.

Микола Пархоменко переконаний, що жодну пам’ятку архітектури не зносять випадково: «Всі знають, що буде скандал, що трохи потягають, може, навіть кримінальну справу відкриють. Але відбудуться щонайбільше штрафом. Коли підкопалися під Софію, навіть урядову комісію створили. Я був її членом: походили, кілька разів зібралися, поговорили, зупинили будівництво. Але ми вже тоді знали, що через рік-півтора його поновлять, а за два роки — закінчать. Так воно і сталося. Сьогодні там найдорожчий і найпрестижніший в Україні фітнес-центр». А Софію Київську, а також Києво-Печерську лавру тепер хочуть викреслити зі списку ЮНЕСКО саме тому, що на їх території, або в безпосередній близькості останніми роками споруджували нові об’єкти, які так чи інакше вплинули на зовнішній вигляд пам’яток...

Жоден зі співрозмовників не міг згадати жодного випадку, коли за знищення пам’ятки винний поніс відповідальність.

Фото Юрія ВЕНГЕРЕША (з архіву «Голосу України»).