Відкритий лист трудового колективу акціонерного товариства закритого типу «Феррит»

Прочитали в «Голосі України» (№ 217 за 17 листопада минулого року) публікацію «Повнота повного циклу», підписану Раїсою Науменко. Занадто вже просто автор міркує про дуже серйозні речі. А часто-густо і зовсім, як мовиться, плутає божий дар з яєчнею. А ми хочемо про все розповісти відверто. Тому що є членами згуртованого колективу, на долю якого випало чимало складних випробувань. Проте не просто утриматися на плаву, а живемо і розвиваємося, попри численні труднощі. А такі удари тишком-нишком, яким є вищезгадана публікація, повірте, уражають занадто боляче.

Мало того, багато висловлювань автора «Повноти повного циклу» ми вважаємо висмоктаними з пальця. Чого, приміром, варте твердження, що ми, ті самі ковалі, як називає нас з навмисною зневагою автор публікації, найбільше заробляли на рідному «Дніпроважмаші». Неправда і ще неправда. Тут прикриватися словом «думаємо» немає жодного сенсу — адже найпростіше переконатися у всьому на власні очі, з конкретними цифрами в руках. Наприкінці, наприклад, 80-х років минулого століття «Дніпроважмаш» (тоді підприємство називалося заводом металургійного устаткування) споживав нашої продукції не більше 15 відсотків. В іншому приходилося сподіватися на постачання зовнішні. Тому і не дивує, що наш ковальсько-пресовий цех тоді для заводу не становив, вважай, жодного інтересу. Адже відпустили нас у вільне плавання не ремствуючи, навіть з дорогою душею. І це була не просто спроба приватизації, як пише автор публікації в «Голосі України», а найсправжнісіньке віяння часу — 1990 року, якщо пам’ятаєте, набрав чинності всесоюзний Закон «Про оренду», що давав можливість будь-якому цеху підприємства стати самостійною юридичною особою. Для самого ж заводу металургійного устаткування тоді ми і зовсім здавалися скоріше головним болем, ніж подарунком долі. Адже в підприємства виникала безліч проблем, зокрема, пов’язаних і з гострим браком рідкої сталі. І коли ми визвалися взяти цей тягар на себе, ніхто опору не чинив. Як мовиться, баба з воза — кобилі легше.

І взяли ми свій рідний цех в оренду не «колись», а з 1 липня 1991 року — саме тоді було підписано відповідний договір між ВО «Дніпроважмаш» і організацією орендарів підприємства «Феррит». Але для цього було потрібно безліч віз, зокрема й генерального директора колишнього ДЗМУ, і рішення заводської ради. Одне слово, всіх юридичних формальностей ми дотрималися беззаперечно.

Мало того, після проголошення Україною незалежності всі підприємства колишнього союзного підпорядкування повинні були зареєструватися у Фонді державного майна в Києві, що ми і зробили. Необхідні документи на підтвердження цього в нас теж є в повному обсязі. Як бачите, все відбувалося не «колись» і не «якось», а суворо в законодавчому полі.

А право викупу ми з самого початку обумовили у всіх документах. І приватизували свій цех у 1994 році. Спонукало нас зовсім не прагнення «працювати на серійних замовленнях», як стверджує автор публікації у «Голосі України». Запам’ятайте раз і назавжди — вільне кування завжди було виробництвом одиничним. Це вам роз’яснить на пальцях будь-який фахівець.

Та й узяли ми в оренду, а потім приватизували, зовсім не ласий шматочок, а виробництво, для розвитку якого впродовж півстоліття практично нічого не робилося. Отже, розраховувати доводилося тільки на себе. Саме згуртований колектив колишнього ковальсько-пресового цеху, а тепер підприємства «Феррит», був і залишається для нас найвищою цінністю. Тільки наша згуртованість, помножена на професіоналізм, дала можливість навіть у важкі дев’яності роки стабільно одержувати заробітну плату, хоча на інших підприємствах затримки становили кілька місяців.

Тим паче не витримує жодної критики заява автора розглянутої публікації про те, що ми працюємо на старих пресах і застарілій інфраструктурі. Якби так було насправді, нас уже давно викинуло б ринковою стихією на задвірки. Адже на території України нараховується 17 підприємств, що мають преси з навантаженням від 800 до десятків тисяч тонн. А молоти є навіть у колишніх колгоспах. Отже, зі старим багажем далеко не заїдеш, навіть за бажання. Тому, обравши самостійний шлях, ми взяли за основу саме технічне переозброєння свого підприємства, розуміючи, що воно має відповідати найсучаснішим вимогам.

А ті старі преси ми вже давно модернізували докорінно. Зокрема, 2,5-тисячотонний був парогідравлічним. Це означає, що три дніпроважмашівські котли забезпечували нас парою. Але для нормальної роботи преса був потрібен тиск 13 атмосфер. Інакше як марнотратством такий підхід не назвеш. Тому з метою енергозбереження ми перевели прес з парогідравліки на чисту гідравліку. На «Дніпропресі» для нас розробили потрібну проектну документацію, що передбачає найширший комплекс робіт. Зокрема, ми побудували насосно-акумуляторну станцію, установивши там 5 насосів по 320 атмосфер, забезпечивши все необхідне для роботи преса. Це дало змогу щомісяця заощаджувати до 1,2 млн. кубічних метрів природного газу. Одне слово, від старого агрегату залишилися хіба що траверси та плита основи. Потім реконструювали 1000-тонний прес і перевели його роботу з тиску 200 атмосфер на робочий тиск 320 атмосфер.

Модернізація головного преса дала можливість вирішити і низку інших проблем. Були встановлені сучасні електронні лічильники комерційного обліку газу й електроенергії. Переведені на оборотне водопостачання нагрівальні і термічні печі. Ефект порахуйте самі: якщо раніше ми брали 540—560 тисяч куб. метрів води на рік безпосередньо з Дніпра, куди потім її і скидали, то тепер обходимося 9—12 тис. і без шкоди водоймі. До того ж побудували власні очисні споруди.

Зроблено капітальний ремонт приміщення, адже воно було просто непридатне для роботи майже за півстолітнє існування. Фахівці будівельної академії, відповідно до підписаного договору, все ретельно обстежили і видали нам креслення з усунення наявних недоліків.

Крім того, багато ми настраждалися через тиск газу, що «стрибає». Тому побудували газорозподільну станцію.

До того, як на «Дніпроважмаш» прийшла науково-виробнича група «Дніпротехсервіс», наші стосунки з керівництвом підприємства були дуже гарні, справді партнерські. Мало того, ми для них робили і робимо серйозні поступки. Зокрема, на замовлення ВАТ «Дніпроважмаша» під час формування договірної ціни рентабельність на одну тонну кування установлюється до п’яти відсотків.

А з приходом НПГ «Дніпротехсервісу» почали виникати проблеми. Вони, мабуть, просто не сприймали нашу самостійність на території підприємства. Звідси і буча. Спочатку НПГ «Дніпротехсервіс» запропонував нам об’єднатися, але конкретних, прийнятних для нас умов з об’єднання й перспектив подальшого співробітництва ми не одержали. У самому об’єднанні ми не бачили елементарного здорового глузду, не кажучи вже про економічний зиск. Поміркуйте самі: обсяг постачання нашої продукції ВАТ «Дніпроважмашу» становить менш як 15 відсотків від загального обсягу товарного випуску, а за даними Дніпропетровської обласної ради профспілки працівників машинобудування і металообробки України, з 11 підприємств, що входять до неї, саме наше за підсумками чотирьох місяців 2006 року посіло перше місце за рівнем середньої заробітної плати, яка становила 1515 гривень, а нині значно вища. При цьому ВАТ «Дніпроважмаш» був лише останнім у першій п’ятірці (1072 гр.).

Ми знаходимо замовників не тільки в Україні, а й у ближньому і далекому зарубіжжі, пропонуючи доступні ціни, якість і мінімальні терміни виготовлення. А сертифікат англійського регістра Ллойда на виробництво поковок масою до 12,0 тонн з вуглецевих і вуглецевомарганцевих марок сталі — ще одне тому підтвердження.

Однак «Дніпротехсервіс», переконавшися в нашій незговірливості, здається, прагне всіляко перекривати нам повітря. Довелося нам побудувати власну компресорну станцію, змонтувати два бельгійські компресори, що працюють у автоматичному режимі і цілком забезпечують потреби виробництва, а пізніше спроектувати і установити власний кисневий газифікатор.

Так ми вирішили і проблему з опаленням, установивши два власні міні-теплові пункти.

За ті само послуги, що ми і надалі одержуємо від «Дніпроважмаша», платимо, на нашу думку, досить дорого.

Як бачимо, тут доводиться говорити зовсім не про повний цикл у розумінні виробничому. А ми хочемо бути ковалями свого щастя, тому що звикли розраховувати тільки на себе. Та й нашим опонентам, як нескладно переконатися, особливо крити нема чим. Тому, напевно, як рятувальний круг для такої малопереконливої аргументації своїх дій і з’явилася вищезгадана стаття в шанованій нами газеті. Самого ж автора ми були б дуже раді побачити на нашому підприємстві, щоб вона своїми очима подивилася на відремонтовані, доглянуті побутові і виробничі приміщення, а головне — в обличчя кожному з нас. Тоді зможе особисто переконатися в згуртованості колективу, який своє майбутнє навчився кувати сам, і в тому, що ціна слова, надрукованого на газетних сторінках, може виявитися надто високою. А якщо це слово відверто неправдиве, що відстоює чиїсь непорядні інтереси, то треба мати мужність за нього і відповідати, не ховаючись за псевдонімом.