Для Полонного Віктор Розумний — чужак. Декілька років тому прийшов сюди керувати райдержадміністрацією, і, як буває, поповзли розмови: хіба зможе «засланець» зрозуміти проблеми району, прийняти їх як свої і душею вболівати за край та полончан? Але ж недаремно людині було дане таке прізвище, бо, й справді, розумно підійшов до всіх і до всього. Не став ділити на своїх та чужих, а визначив, що потрібно зробити в першу чергу, з яких проривів вивести район.

Після революційних подій, коли всіх голів РДА без розбору зняли з посад, Розумний пішов керувати підприємством у сусідній район. Але люди знову повернули його в Полонне, обравши міським головою. Значить, зумів за кілька років прирости до цієї землі.

— Вікторе Федоровичу, не було образливо, коли свого часу так неделікатно виставили із району? Не кожен захотів би вступати в ту саму воду вдруге.

— У житті бувають різні ситуації, і якщо керуватися лише особистими образами, важко було б просуватися вперед. Я ніколи не вважав і не вважатиму себе політиком, я — господарник, керівник. І мені хочеться, щоб мене і мою команду оцінювали не так за прихильність до тих чи інших політичних ідей, як за конкретно зроблені справи. А мені ніколи не було соромно за те, що я зробив у районі.

Пригадую, коли був призначений сюди на посаду голови РДА, ми посідали в області чотирнадцяте місце з тваринництва і вісімнадцяте — із загальних показників. А за два роки зуміли вийти відповідно на перше та п’яте місця. Хіба це не показник? Розумію, цифра — це ще не рівень життя, але те, що в районі роблять упевнені кроки до зміни економічної ситуації, було очевидно. Ніколи не приписую досягнення лише собі, бо завжди спираюся на підтримку друзів та однодумців, керівників господарств і підприємств. Коли є ця єдність думки і бажань, будуть і результати. Адже ніхто не зможе заперечити, що тоді ми запустили п’ять підприємств, відновивши близько трьохсот робочих місць. Для райцентру це було справжньою перемогою. На жаль, ті результати не вдалося зберегти, бо заводи, лише почавши роботу, знову зупинились.

— Здається, ви, вже пішовши з району, все-таки дали людям роботу, тільки в іншому місці?

— Так, мене запросили керівником на Славутський молочний комбінат. Освоївши трохи більш як за півроку майже десять мільйонів гривень, ми практично збудували там нову лінію з виробництва сиру потужністю 20 тонн продукції на добу. Підприємство тільки-но почало набирати потужні оберти, як із Полонного до мене зачастили делегації із проханням узяти участь у виборах міського голови. Зізнаюся відверто, мені шкода було залишати виробництво, котре звів своїми руками, але й підводити людей, з якими робота й обов’язок мене зріднили, зробили справжніми земляками, теж не хотілося. Так я знову вдруге опинився в Полонному.

— Із кабінету міського голови місто бачите по-іншому?

— Я сказав би, не те що по-іншому, а немовби ізсередини, не з парадного, показового, а з боку щоденних дуже прозаїчних, але надзвичайно важливих для життя людей проблем. Ну, приміром, уявіть собі, що довжина доріг у Полонному становить майже 300 (!) кілометрів. Для райцентру це дуже багато. А що вже казати, як це накладно для бюджету, якого б і всього не вистачило, щоб утримувати лише дороги в належному стані. Та за літо нам усе-таки вдалося більшу частину їх відремонтувати і навіть зробити деякі відрізки просто зразковими.

Узагалі в мене є мрія: зробити наше Полонне справді зразковим, європейським містечком. Воно ж стоїть на такому історичному та культурному підґрунті, то чого для цього не вистачає?

— Мабуть, грошей.

— Справді, міській раді важко похвалитися своїм бюджетом. Але ж люди для того і обирають владу, щоб вона могла знаходити вихід із скрутних ситуацій. Тому для себе на цій посаді я одразу вирішив: якомога менше сподіватися на бюджетні кошти, а більше працювати з підприємцями, спонсорами, знаходити компромісні варіанти, котрі працювали б на розвиток міста.

Приміром, ми не стали багатшими, але вже змогли відкрити дитячий садок на 90 місць. Куди ж це годиться, щоб у райцентрі була черга у 170 дітей на влаштування в дошкільний заклад? Думаю, що вже наступного року це питання в нас буде цілком зняте.

Чи ось, здавалося б, така зовсім буденна проблема — урни для сміття на вулицях. Немає в бюджеті рядка на такі витрати. То й не потрібно. Ми звернулися до приймачів металобрухту, знайшли в них старі газові балони, а комунальники зробили із них урни. І все це без жодної гривні із бюджету.

Напевно, все це здається дрібницями, про які не варто розповідати. Але так виходить, що саме з таких дрібниць і складається життя міста.

Хочу порадувати своїх земляків: уже найближчим часом ми розв’яжемо проблему із питною водою. Адже Полонне тривалий час пило просто із відкритої водойми. Свого часу на буріння нових свердловин уже було витрачено близько двох мільйонів гривень, але цього не вистачило, щоб подати до помешкань чисту воду. А тепер вдалося добитися субвенції майже у два мільйони гривень, і я сподіваюся, що вже менш як за місяць полончани таки питимуть чисту воду із підземних джерел.

Можливо, на тлі понад тисячолітньої історії наші проблеми мають вигляд не такий уже й глобальний, але я переконаний: якщо ми впораємося з ними, то житимемо комфортно і затишно, і хтозна, може, ще через кілька століть нащадки згадуватимуть цей час як найкращий у житті древнього Полонного.