Необов’язковість підточує людські стосунки, як шашіль. М’яка й простодушна, вона розмиває чіткість планів, обволікає домовленості і гарантії слизькою невиразністю, а дане начебто тверде слово перетворює на податливі драглі. Кажуть: краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти.

Перефразовуючи цей вислів, можна твердити, що краще почути категоричне «ні», ніж непевне «так». Бо хіба можна якісь серйозні плани вибудовувати на фундаменті слова, даного необов’язковою людиною? Свіжий приклад. Домовилась із ректором одного поважного вузу Прикарпаття про ділову зустріч. Ректор призначив точний час — о 10-й ранку наступного дня, перед засіданням вченої ради. Ще й перепитав, чи встигнемо поговорити, бо матимемо лише півгодини. Для мене цей час не дуже зручний, бо він найпродуктивніший у творчому сенсі, та, зважаючи на завантаженість керівника, підлаштовую свої плани під його. І наступного дня за кілька хвилин до призначеного часу заходжу у приймальню ректора. «А його нема, — ошелешує мене секретарка. — Він 10 хвилин тому кудись поїхав». «Але ж він учора призначив мені зустріч!» — дивуюсь. «Мені він нічого не казав», — ховає жінка голову в папери. У мене немає слів. Набираю мобільний телефон ректора: а раптом у нього, не дай Боже, хтось помер чи потрапив до лікарні, бо хіба може такий статечний чоловік отак чинити? Але у слухавці чую спокійний голос ректора. «Нічтоже сумяшеся», він щиросердно зізнається: «Я забув про зустріч». Далі щось невиразно пояснює, що він у машині, кудись їде, і тут зв’язок обривається. Виходжу з університету. Спускаюсь поверхом нижче і чую, як якась жінка запитує студентів у коридорі, де кабінет ректора. Хлопці, трішки повагавшись, тицяють у двері поруч: «Ось тут». У цей момент з дверей виходить викладач. «Ви що, — каже до студентів, — і досі не знаєте, де кабінет ректора? Який сором!» Хлопці переглядаються, але абсолютно не знічуються. Може, й справді не знають? Але скеровують людину. Та сама безвідповідальність за свої слова. Беруть приклад з наставників?

Виходжу з університетських лабіринтів на подвір’я, проходжу повз групу студенток, які курять, сховавшись за ріг будинку, і поглядаю на телефон. У ректора є номер мого мобільного, може, хоча б вибачиться за свою забудькуватість та за те, що змарнувала через нього стільки часу? Але де там! Мабуть, вважає, що за таку дрібницю не варто вибачатися. Та, власне, такі дрібниці говорять про керівника більше, ніж усі його заслуги і регалії. І про його культуру, і про інтелігентність, і про вихованість. Та що робити, коли навколо майже всі чиновники просто вражені цією хворобою? Бо чи така вже рідкість ця історія? Забув, спізнився, забув попередити — ці ситуації, здається, давно вже стали атрибутами нашого повсякденного життя. В обласному муздрамтеатрі вистави чи концерти починаються із запізненням на 15 хвилин. Постійні глядачі вже й не поспішають: якщо вистава о 19-й годині, то о 19.15 — буде точно. А ті, які ще цього не знають, мають роботу: 15 хвилин нетерпляче плещуть у долоні, підганяючи артистів на сцену. А скільки разів ми, журналісти, чуємо: «Я вам завтра передзвоню». Але минає і завтра, і післязавтра, а дзвінка нема. Запевнення секретарки: «Такий-то на нараді. Я вас з’єднаю, як тільки вона закінчиться», в перекладі на журналістську мову означає, що ця обіцянка вивітриться з її голови одразу, тільки-но вона покладе трубку. Бо жодної відповідальності за свої обіцянки вона не несе. Як і її керівник. Узагалі невідомо, яку функцію виконують секретарки, хіба що бути бронею перед кабінетом керівника і прикривати його відсутність стандартною фразою: начальника кудись викликали, коли буде на роботі — не знаю. А один міський голова знайшов свій спосіб спілкування із журналістами. На їхнє нарікання, що до нього не додзвонишся по службовому телефону, роздав номер свого мобільника. Мовляв, я — демократичний, відкритий для преси. Телефонуйте у будь-який час дня і ночі. А дзвониш по цьому телефону — відповідає його помічник, у якого такі само фрази, як і в секретарки: «Обов’язково передам, не турбуйтеся, всього найкращого». І одразу стер зі своєї пам’яті те, що тільки-но скріпив словом «обов’язково». Нерідко посадовці нарікають: журналістський матеріал виграв би, якби в них взяли коментар чи поцікавилися їхньою думкою. Але пробитися до провінційного посадовця часом важче, ніж до столичного. Він постійно вирішує державні справи. І вдень, і вночі. А журналіст для своїх особистих справ його розшукує? За ним багатотисячна аудиторія читачів — хоча б її треба поважати?

Необов’язковість сьогодні проникла у всі шпарини нашого суспільства. Класичний приклад — наші ЖЕКи. Якщо домовився із слюсарем, що прийде полагодити кран о такій-то годині, вважай, чекатимеш увесь день. І ще пощастить, якщо його взагалі дочекаєшся. Але й багато чиновників недалеко втекли від жеківського слюсаря. Оці розхлябаність, необов’язковість, забудькуватість, легковажність у обіцянках і запевненнях не лише заважають нам жити, вносять у справи безлад, а вже ніби стали нашою ментальною рисою. Народ навіть увіковічив її у приказці: «Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість». Дивимося на такі речі поблажливо, а тим часом вони шкодять не лише людським взаємовідносинам, а й негативно позначаються на нашому іміджі у світі, де люди навчилися цінувати і свій час, і чужий. Чи не тому й інвестори до нас не дуже поспішають, бо не раз обпікалися: нині ніби про все домовились, а завтра раптом — передумали. «Нема з ким говорити», — влучно кажуть про необов’язкових людей. А тим часом всі ми хочемо в Європу. З такими звичками?

Р. S. Щойно зустріла знайому студентку. Каже, що йде з іспиту. «Дві години прочекали викладача, — обурено розповідає дівчина. — Врешті, розшукали його на іншій кафедрі. Каже, забув, що в нього сьогодні екзамен. Думав, що завтра». Коментарі, як то кажуть, — зайві.

Івано-Франківськ.