Що робили радянські офіцери на В’єтнамській війні

Лютий 1973 року став початком кінця війни у В’єтнамі. 27 січня в Парижі було підписано угоду про припинення вогню і виведення американських військ з В’єтнаму. Цю перемогу В’єтнам розділив з Радянським Союзом, так само, як і війну, яка стала справжнім змаганням американської авіації та радянської техніки ППО. Ця країна стала полігоном для іспитів нової техніки. Але тоді про це не говорили — про це було не заведено. Як і про те, що у В’єтнамській війні брало участь 6 тисяч 359 офіцерів і генералів з Радянського Союзу.

Дякуємо за техніку, але воюватимемо ми самі

БУРЯКОВ Микола Семенович, відповідальний секретар ради Організації ветеранів України:

— Коли у В’єтнамі з’явилися перші військові з Радянського Союзу?

— Точно сказати не можу. Знаю, що вже в 1965 році наші ракети збили перший літак. У пам’ять про це заснували спеціальний знак. Він у мене є... Адже спочатку який договір був: Союз забезпечить ДРВ засобами відбиття повітряного нападу супротивника: зенітно-артилерійськими системами і зенітно-ракетними комплексами. Щоб в’єтнамці могли з ними працювати, на території Союзу організували навчальні центри. Разом з бойовою технікою у В’єтнам відправили і радянських фахівців, щоб ті на місці організували систему ППО. Планувалося, що коли ми навчимо в’єтнамців, наші військові поїдуть. Але виникало дуже багато запитань, пов’язаних з підготовкою, обслуговуванням і застосуванням техніки. Тоді вирішили укомплектувати кожну частину групою радянських висококваліфікованих фахівців і запровадили змінний графік їхньої заміни — 12 місяців.

— Кажуть, що ще раніше до В’єтнаму прибули китайські, кубинські та корейські військові?

— Про кубинців і корейців не знаю, може, у джунглях десь і були. А китайців сам бачив, у сухопутних військах. Наші там допомагали тільки в освоєнні зенітно-ракетного комплексу «Стріла», якими в джунглях збивали американську авіацію... Було дуже багато іноземців із країн соцтабору, але вони піднімали народне господарство... У Ханої є готель Кім лі ен (так називається село, в якому народився Хо Ши Мін). У ньому жило багато іноземців. Але визначити, хто і що робить, було складно. Адже ми також ходили в цивільній формі. Нас називали «данті лієн со» (товариш Радянський Союз)...

— Коли ви прибули до В’єтнаму?

— 4 червня 1971 року. На посади старших груп радянських військових фахівців направляли висококваліфікованих офіцерів, як правило, заступників командира полку, котрі закінчили академії. Тому я туди і потрапив, бо підходив за всіма цими характеристиками. У В’єтнамі мене направили в зенітно-ракетний полк В’єтнамської народної армії (ВНА). А через п’ять днів я вирушив... на курорт.

— В якому розумінні?

— У прямому. В’єтнамський відділ зовнішніх відносин ВНА вирішив, що кожному радянському фахівцю належить два дні відпочинку на курорті. І за їхнім графіком на курорт мала їхати саме наша група... Це на березі бухти Халонг (бухта Тисячі островів). Ми там купалися, їздили катером на екскурсії. Пам’ятаю, на одному з островів пішли у печери і побачили там напис «Ми з Рязані...» Нам узагалі намагалися організувати культурні програми. Наприклад, возили в Ханойський цирк: з одного боку сидять радянські фахівці, з іншого — китайські...

— Якось це не зовсім в’яжеться з війною.

— Війна була поруч. Ми хоч і перебували в тилу, за 20 кілометрів північніше від Ханоя, але нальоти авіації відбивати доводилося регулярно. Удень відсипалися, працювали переважно вночі. В авіанальотах супротивника брало участь зазвичай по 50—70 літаків одночасно. Потім розділялися на групи. Треба було розібратися: хто бомбитиме, хто відволікає, хто ставить перешкоди.

— І хто розбирався: в’єтнамці чи ви?

— В’єтнамці дуже дорожать своєю незалежністю, тому болісно ставилися до того, хто стоїть на захисті їхніх інтересів. Казали: «Дякуємо за техніку, навчіть нас, а воюватимемо ми самі». Спочатку під час боїв ми навіть не були присутні на бойових місцях. Потім приїхав маршал СРСР Батицький і давай з докорами, мовляв, не зовсім чітко уявляєте обстановку. Йому доповіли, що як ми можемо нормально орієнтуватися в ситуації, якщо не знаємо, що відбувається під час бою. Тоді на бойових місцях дозволили бути присутніми командиру й офіцеру наведення. Інших відправляли в бомбосховище, щоб не було випадкових втрат. Так що я, як командир, і ще один офіцер під час бою перебували на бойових місцях. Але ми в процес бойової роботи не втручалися. Після — аналізували дії авіації і роботу бойових розрахунків і давали відповідні рекомендації.

— Бували випадки, коли, помилково, бомбили не літаки, а села?

— Не бомбили, а стріляли ракетами по літаках супротивника. Траплялося, що через неякісний стан настройки комплексу ракета ставала некерованою і після старту по параболі падала на землю. На моїй пам’яті, таке було тричі. Одного разу ракета вибухнула в селі.

— Багато було жертв?

— Нам не казали. Нас туди навіть не пустили. Хоча саме нам треба було подивитися, у чім річ, може, за осколками визначити, що відбулося... Це складна техніка. А у В’єтнамі до того ж тривала інтенсивна радіоелектронна війна. Американці активно використовували радіоперешкоди... Ви зрозумійте, на війні, як на війні: у нас задача не дати супротивнику виконати завдання і збити його. У супротивника — виконати завдання і залишитися в живих. В’єтнамці здійснювали пуск і негайно перебазовували комплекси на інші позиції, тому що американська авіація засікала їх і завдавала бомбових ударів. Маскувалися вони ретельно: під дерева, під населені пункти. Я навіть сам раз летів у літаку Ан-2 і не міг знайти свій дивізіон. Знаю, що він тут стоїть, а не бачу... Створювали помилкові позиції. Коли пускали ракету, за 5—7 кілометрів від запуску підривали бочку із соляркою, бензином і піском. Тобто створювали видимість запуску ракет, щоб дезорієнтувати супротивника. Але вони теж не дурні. Ми — помилкові позиції, вони — помилкові цілі. Американці створювали такі радіоперешкоди, що або в нас на екрані суцільне молоко, або величезна кількість помилкових цілей. Наш полк збив приблизно 7 літаків за рік. Це чимало.

— Хімічні атаки були?

— Ні. У нас було інше. У серпні 71-го пішли сильні дощі. Різко піднялася вода в річці Червоній, і щоб врятувати від затоплення Ханой, керівництво країни вирішило підірвати дамби лівого берега. Воду скинули на поля, провінції, де розташовувалися і наші підрозділи. Навіть один зенітно-ракетний комплекс затопило. Щоправда, ракети ми встигли витягти. Повінь була дуже велика. А потім я довідався, що це американці застосовували спецтехніку, щоб викликати дощ. Яким чином це робиться, не знаю. Але населення тоді опинилося в дуже складному становищі. Адже це тил: переважно жінки, діти і старі. Все трималося на їхніх плечах: дороги будували, врожай вирощували, і, до речі, позиції для наших комплексів теж вони готували. Щоправда, було дивно бачити, як між пусковими установками пасуться буйволи. Запитуємо: «Чому цивільних сюди пускаєте?». А вони: «У нас армія народна». «Хто ракети охоронятиме?» — «Громада села». Тобто ті самі жінки, діти і старі. А в одному селі я навіть бачив Міг-21, закритий масксітками. Теж село охороняло...

— А як до вас ставилося цивільне населення?

— Добре, особливо, якщо перед цим було збито американського літака... Хоча тоді в’єтнамці розділилися на прокитайских і прорадянських. Між Китаєм і СРСР у той час були дуже натягнуті відносини. Китай намагався довести, що Союз постачає В’єтнаму застарілу і неякісну техніку, тому вона погано працює. Траплялися і провокації, коли техніка «спеціально» погано працювала... Але у нас полк був дуже дружний і прорадянський.

— Коли ви залишили В’єтнам?

— У травні 1972 року. З Ханоя на аеродром Залонг їхали у перервах між боями, понтонним мостом, тому що всі мости вже були розбиті.

Сім місяців чекали на сотий літак

КИСЛИЦИН Юрій Вікторович, перший заступник голови Міжнародного українського союзу учасників війни. Був у В’єтнамі з 13 серпня 1970-го по 1 серпня 1971 року.

— Коли до В’єтнаму вперше прибули радянські фахівці?

— Влітку 1965 року. У джунглях організували навчальні центри з підготовки зенітно-ракетних полків комплексу С-75. Я напросився в 236-й зенітно-ракетний полк. У 1965 році його сформували першим. І на рахунку полку до моменту мого прибуття вже було 169 збитих літаків. На початку війни навіть були випадки, коли двома ракетами збивали три літаки... Розміщувався полк у четвертій зоні, південніше 20 паралелі. (17 паралель ділила В’єтнам на Південь і Північ. — Авт.). Чули про міст Хам Ронг (Паща Дракона)? Ми його охороняли. Над ним у 1965 році протягом двох днів було збито 47 літаків. У США тоді навіть жалобу оголосили. А я прибув, коли збитих літаків було — 99. Ми сім місяців чекали на сотий, але, на жаль, жоден літак у цю зону не ввійшов... Уже згодом, коли пішли на південь, над мостом збили ще 8. А 1972 року американці вперше використовували лазерні бомби і за системою «кидок у кошик» цей міст просто переломили навпіл...

— Кажуть, американці мали неофіційну інструкцію радянських фахівців не обстрілювати?

— А якщо ми поруч з в’єтнамцями знаходимося? Було трохи інакше. Це керівництво В’єтнаму розпорядилося максимально оберігати радянських фахівців. Тому дивізіони не відкривали вогонь, доки ми не залишимо кабіни і не підемо в укриття. До речі, на той час, коли я прибув, в’єтнамці були уже професіоналами з класом роботи вище за наший. До нас зверталися, якщо виникала несправність у комплексі.

А стосовно американських бомбувань... Іноді вони ганялися навіть за окремими машинами. Я це все бачив, коли ми пішли на Південь, на так звані стежки Хо Ши Міна. Наш полк прикривав дорогу № 7. Вона тяглася від міста Вінь (точніше, від того, що від нього залишилося) до Долини Глечиків у Лаосі. Це місце, де сходяться всі дороги в Індокитаї: у Лаос, В’єтнам, Камбоджу, Таїланд. Куди йдуть в’єтнамці, можна було визначити тільки за їхнім головним убором: хто в панамі, хто в шоломі, хто в кепці...

— А навіщо вони йшли в інші країни?

— Воювати, точніше, надавати інтернаціональну допомогу. Адже ми також не воювали. Я особисто жодного літака не збив. Стежками Хо Ши Міна до Південного В’єтнаму рухалися вантажі, озброєння і бійці ВНА. А ми їх прикривали. Головне — не допустити прольоту літака-розвідника. На дорозі № 7 у нас була тактика — війна із засідки. Збивали і швидко змінювали позицію, тому що якщо нас засікали, то надходили відповідні удари. Були випадки, коли в нальоті брало участь до 300—400 літаків.

— Коли почалися хімічні атаки?

— Гадаю, наприкінці 60-х років. Мені особисто доводилося везти в Ханой одного хлопця, обпаленого напалмом. Американці заливали джунглі фоліантами, щоб випалити рослинність. Але коли крону знищували, в’єтнамці рили землянки, з’єднували їх підземними ходами, маскували бамбуком і воювали далі. Неймовірний патріотизм. Коли із Сайгона пішли останні американці, в’єтнамці були такі розлючені, що залишені вертольоти і танки просто зіштовхували в океан. Хоча зазвичай у них жодна дровинка не викидалася. Навіть зі збитих літаків робили гребінці, готували нам ордени. Парашут — взагалі удача: 650 квадратних метрів чудового американського шовку.

— Відповідно до статистики, у В’єтнамі загинули 13 радянських військовослужбовців. Це справді так?

— Думаю, так. Гинули в перші роки війни. Перед тим, як я прибув, загинув солдат строкової служби. Це був нещасний випадок.

— Там були «строковики»?

— У нас у групі був. Його приставили до установки «Україна», кінопроектор такий. А при установці — дизель. Його видавали, щоб ми могли в джунглях якось освітлюватися. Офіцера тримати на такій роботі задорого. Адже війна йшла за рахунок Радянського Союзу. До речі, із середини 71-го цю посаду скасували взагалі.

— Може, і фільми дивилися?

— А як же. По кілька разів «Чапаєва», «Щит і меч»... Бувало, по три тисячі глядачів збиралося. Сідали я і мій начальник бюро перекладу. Я коментував, а він перекладав: чотири серії підряд! До кінця фільму половина глядачів уже спали. А одного разу фільм закінчився, люди пішли, а одна в’єтнамка місця собі не знаходила —онук загубився. Почали шукати. А він заліз у банановий кущ і на першій же серії заснув. Лише по п’ятці, що стирчала, знайшли...

— Я так розумію, що з місцевим населенням чвар не було.

— Ставилися дуже добре. Я ось який випадок пам’ятаю. Моя служба у В’єтнамі добігала кінця. Зрозуміло, вже стомився. Приїхали ми в джунглі. Йду собі, руки за спиною, голову опустив, про своє думаю. А за мною — товариші і водій з автоматом. І тут розумію: щось не так. Зазвичай, як приїжджаєш, місцеві дітлахи обступлять, кожний доторкнутися на щастя хоче... А тут нікого. Підняв голову, дивлюся, а з кущів на мене дивляться злі очі, кулачками хтось розмахує: «Мі мей бей!». Вони подумали, що ведуть полоненого американського льотчика. Я їм: «Но мі мей бей. Лієн со», — що означає я не американець, а з Радянського Союзу. Отут вони, як горох посипалися, обліпили всього. А в мене в кишені завжди було багато радянських значків. Мій брат їх колекціонував і попросив, щоб я привіз йому з В’єтнаму. От я там з дітлахами і обмінювався.

Замість епілогу

За роки В’єтнамської війни було скинуто більше бомб, ніж за весь період Другої світової. У бойових діях взяли участь 2,5 мільйона військовослужбовців США. З них: 58 тисяч загинули, 2 тисячі зникли безвісти, 472 потрапили в полон. Збито: 3720 (за іншими даними, 4180) літаків і 4892 вертольоти.

Комітет Міжнародного українського союзу учасників війни просить відгукнутися ветеранів локальних конфліктів. Київ, 01001, вул. Трьохсвятительська, 4б, тел. 278-24-07, факс 279-79-18.