Віхи українського парламентаризму — у цифрах і фактах

На початку 1998-го знову з’явилися підстави говорити про «українську демократію». І не лише в країні. А й у поважних міжнародних інституціях. Наближалися березневі парламентські й місцеві вибори. А вони, як відомо, — гарна прелюдія чи репетиція президентських, які на країну очікували восени 1999-го. Ми ще дивували європейську спільноту «слабко розвиненими демократичними цінностями». «Адміністративний тиск», «закриття опозиційних газет», «залякування опонентів», «заборгованість із зарплат», «страйки шахтарів», «намагання перекласти вину урядовців на парламент» та інше — саме про ці «недоліки української демократії», поки Президент звітував про «здобутки», міжнародні чільники дізнавалися від народних депутатів, переважно з сесійної зали, де мали відлуння всі події у нашій країні та світі. Щоправда, сам парламент часто перебував у штучно сформованому інформаційному вакуумі. Вже традиційно у розпалі в Україні політичних пристрастей Росія знову почала розігрувати «кримську» карту. Однак, як завше, парламент зміг не лише відстояти українську незалежність і цілісність країни, а й усьому світові довести, що лише дипломатія і прагнення демократичних цінностей є запорукою мирного співіснування країн.

Перемоги дипломатії

8—9 січня парламентська делегація України відвідала Брюссель. Не всі народні обранці дотримувалися спільної позиції щодо співпраці з Північноатлантичним альянсом: одні були за розширення контактів із Брюсселем, інші —проти.

13 січня народні депутати схвалили постанову про звернення Верховної Ради до урядів і парламентів Великобританії, Канади, Кіпру, ФРН, США, Швейцарії. На той момент, вважали парламентарії, під загрозою було майбутнє України «внаслідок тотальної криміналізації усіх сфер економічного і політичного життя» в державі. Вони просили сприяння нашим компетентним органам у боротьбі проти всіх видів злочинності. Насамперед об’єднати зусилля у виявленні валютних рахунків громадян України у закордонних банках, встановити джерела набуття ними згаданих валютних цінностей і вжити заходів щодо повернення їх у кредитно-банківські установи.

Цього само дня народні депутати схвалили Закон «Про кінематографію», яким встановлювалася квота демонстрування національних фільмів: не менше 30 відсотків екранного часу.

14 січня парламент ратифікував Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією (31 травня 1997 його підписали глави держав). Доповідач з цього питання міністр МЗС Геннадій Удовенко зазначив, що перший важливий аспект —міжнародна безпека, яка має значно зміцнитися. Однак сам договір називали і перемогою, і фіаско української дипломатії.

Парламентарії також прийняли в цілому Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів в Україні», погодившися з пропозиціями Президента. Вибори до місцевих органів влади мали відбуватися за мажоритарною системою. Під час підготовки документа було враховано більш як 300 пропозицій, 200 з яких надійшли від місцевих органів рад.

15 січня народні депутати ухвалили Закон «Про Вищу раду юстиції».

7 лютого Президент видає Указ «Про деякі питання здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в містах Києві і Севастополі», який позбавляє ці міста мати власні виконавчі органи.

10 лютого парламент прийняв Закон «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим». Сесія проголосувала за те, щоб вибори в Криму проводилися за мажоритарною системою і була передбачена процедура відкликання народних депутатів.

12 лютого парламент зреагував на призначення в. о. ялтинського міського голови В. Марченка. Президент України, йшлося у постанові, вийшов за межі наданих йому Конституцією повноважень та порушив конституційні права і гарантії місцевого самоврядування. Народні обранці запропонували Президентові скасувати призначення. І ухвалили Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим».

23 лютого депутати кримського парламенту на позачерговій сесії скасували на вимогу Президента України своє попереднє рішення від 19 лютого про призначення виборів ВР Криму на останню неділю вересня. Вони просили перенести дату виборів на травень.

3 березня народні депутати призначили вибори в Криму на 29 березня.

4 березня Верховна Рада прийняла закон про столицю, який передбачав обрання міського голови та ради територіальною громадою міста. Остання утворює виконком, а також делегує частину повноважень міській адміністрації. Президент скористався своїм правом вето щодо цього закону.

27 березня рішення Конституційного Суду стосовно неконституційності проведення виборів київського міського голови.

29 березня відбулися парламентські та місцеві вибори. Вони, як йшлося у спільній заяві місій спостерігачів з

ОБСЄ та ПАРЄ, в цілому пройшли на адекватному юридичному та адміністративному рівні. Вибори справедливі й чесні. Однак передвиборна кампанія була затьмарена випадками насильства, арештами кандидатів, заявив на прес-конференції представник ПАРЄ, ми стурбовані тим, що сталося до них. Не оминули спостерігачі «тиск» і заходи проти газет «Правда Украины» та «Всеукраинские ведомости». Також місія шкодувала у зв’язку з нездійсненням заходів для виборів голів Києва та Севастополя.

7 квітня ЦВК оприлюднила результати перегонів. До парламенту потрапили: Компартія України, яка набрала 24,7 відсотка (84 мандати), Народний рух — 9,4 (32), блок Соціалістичної та Селянської партій «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6 (29), Партія зелених —5,4 (19), НДП — 5 (17), «Громада» — 4,7 (16), ПСПУ — 4,05 (14), СДПУ (о) — 4,01 (14).

14 квітня — народні депутати третього скликання обрали Ніну Карпачову Уповноваженою Верховної Ради з прав людини.

12 травня на першій сесії парламенту Леонід Кучма виступив зі щорічним посланням.

7 липня, на 69-й пленарний день, народні депутати обрали Головою Верховної Ради Олександра Ткаченка («за»— 232 ). А 9 липня Адама Мартинюка — Першим заступником Голови Верховної Ради і Віктора Медведчука — заступником.

16 липня Верховна Рада (266 — «за») дала згоду на призначення Михайла Потебенька Генеральним прокурором України.

24 липня парламентарії прийняли постанову про основні напрями бюджетної політики на 1999 рік (бюджетна резолюція).

У зоні хиткої рівноваги

2 вересня Верховна Рада України заслухала інформацію Прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка і голови Нацбанку Віктора Ющенка про ситуацію, що склалася у фінансово-бюджетній системі країни. У зв’язку з кризою в Росії питанням номер один було збереження фінансової системи України.

В той час як Україна перебувала в зоні хиткої економічної рівноваги, шахтарі поновили страйки, а Міжнародний валютний фонд вимагав проведення реформ. Комуністи, соціалісти і громадівці почали збирати підписи за відставку уряду і постійно заявляють про імпічмент Президенту.

15 вересня народні депутати наклали мораторій («за» — 317 депутатів) на підвищення цін доти, доки не буде погашено заборгованості з пенсій і зарплат.

29 вересня у Верховній Раді виступив голова Державної Думи Російської Федерації Геннадій Селезньов. Державна Дума, наголошував він, чекає від Верховної Ради ратифікації трьох базових договорів про поділ Чорноморського флоту. Крім того, росіяни вимагали чіткої позиції українських парламентаріїв стосовно розширення НАТО на Схід. Голова Держдуми Росії побажав, щоб Верховна Рада вступила у Міжпарламентську асамблею СНД, а Україна приєдналася до російського-білоруського союзу.

8 жовтня в «Голосі Україні» опубліковано заяву фракції «Лівого центру» про проведення всеукраїнського референдуму за дострокове припинення повноважень Кучми. Опозиція наполягає за відставці Кабміну.

13 жовтня уряд Валерія Пустовойтенка звітує у Верховній Раді про соціально-економічну ситуацію. Парламентарії звіт взяли до відома, однак відправити у відставку Кабінет Міністрів, у якого не було навіть програми, не змогли. Це не карт-бланш на вільне життя на невизначений термін, попередили депутати, а останній шанс довести свою спроможність керувати країною грамотно.

10 листопада ЦВК (голова Михайло Рябець) прийняв рішення відмовити в реєстрації ініціативних груп з проведення всеукраїнського референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президента України. Причина — немає механізму реалізації права громадян на ініціювання та проведення референдуму.

17 листопада парламент розпочав розгляд чотирьох проектів законодавчих актів стосовно держбюджету 1999 року: основні параметри економічного і соціального розвитку, основні засади грошово-кредитної політики на 1999 рік, стан виконання держбюджету.

19 листопада фракція «Лівий центр» оприлюднює в «Голосі України» заяву, в якій висловлює недовіру складу ЦВК і вимагає об’єктивного розгляду цього питання в судовому порядку. Цього само дня позачергове послання глави держави було спричинене складною соціально-економічною ситуацією в країні. Президент визнав: вплинула не лише фінансова криза (поглиблювалася платіжна криза, банки втрачали довіру), а й прорахунки вищих державних чиновників.

12 грудня після короткого обговорення сесія проголосувала за прийняття Закону «Про Кабінет Міністрів України» (227 — «за») і направила його на розгляд Президентові.

Крим був, є і залишиться нашою територією

17—18 грудня парламентська делегація України на чолі з Головою Верховної Ради Олександром Ткаченком перебувала в Москві з офіційним візитом. Після цього 25 грудня Державна Дума ратифікувала Договір про дружбу, партнерство і співробітництво між Україною і Росією. В середині лютого 1999 року «великий договір» ратифікувала і Рада Федерації, але за умови, що чинності документ набере після ратифікації Верховною Радою України трьох угод щодо розподілу Чорноморського флоту.

22 грудня народні депутати ухвалили закон про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту.

23 грудня Верховна Рада затвердила Конституцію Криму, яка була прийнята 21 жовтня кримським парламентом.

31 грудня народні депутати прийняли бюджет: доходи —23,895 млрд. 260,8 тис. грн., витрати — 25,135 млрд. 260,8 тис. грн., дефіцит 1 відсоток від ВВП (1,24 млрд. грн).

14 січня сесія направила до Конституційного Суду законопроект про скасування інституту президентства.

15 січня після гарячих дискусій депутати ухвалили закон про вибори Президента. Переможцем вирішили вважати кандидата, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, котрі взяли участь у голосуванні. Цього дня прийняли закон про місто-герой Київ.

У кінці січня у Страсбурзі на ПАРЄ розглядалося питання виконання нашою країною своїх зобов’язань. Головна з претензій: не скасовано смертну кару. Резолюцію пом’якшили. Замість категоричної вимоги щодо виконання всіх зобов’язань до кінця червня Рада Європи вимагала лише «істотного прогресу», незаангажованості українського судочинства, припинення порушення свободи преси й тиску на неї, проведення чесних виборів, припинити невиплату зарплат і пенсій...

2 квітня для участі в роботі тринадцятої сесії МПА СНД до Санкт-Петербурга прибула делегація Верховної Ради на чолі з Головою Верховної Ради Олександром Ткаченком.

3 березня Україна приєдналася до МПА СНД.

25 березня загинув у автокатастрофі громадський діяч і палкий патріот В’ячеслав Чорновіл, лідер Народного руху.

9 квітня сесія ухвалила Закон «Про місцеві державні адміністрації».

23 квітня — прийнято Закон «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях».

20 травня народні депутати прийняли закон про Національний банк України.

21 травня Верховна Рада звернулася до парламентів країн світу, Міжпарламентського союзу, Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ОБСЄ, Міжпарламентської асамблеї СНД щодо негайного припинення бомбардувань у Югославії. Цього дня ухвалили постанову про утворення територіальних виборчих округів із виборів Президента України.

24 березня Верховна Рада ратифікувала угоди щодо Чорноморського флоту: дві міждержавні угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту на території України і про параметри поділу Чорноморського флоту. 18 червня їх ратифікувала Державна Дума Російської Федерації.

30 травня на виборах міського голови столиці переміг Олександр Омельченко.

Тимчасові союзники і віковічні інтереси

30 червня ЦВК зареєструвала Леоніда Кучму першим кандидатом у Президенти.

2 липня Верховна Рада прийняла заяву про політичну ситуацію в Україні. В ній, зокрема, йшлося про нагнітання політичних пристрастей та поглиблення економічної кризи, падіння виробництва, нехтування Президентом і урядом конституційних вимог і законів, безпідставну критику парламенту.

6 липня сесія не змогла відправити у відставку уряд Пустовойтенка. Як наголосив тоді Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко: з відставкою запізнилися на три місяці.

25 липня троє кандидатів у Президенти — Євген Марчук, Олександр Мороз і Олександр Ткаченко —підписали угоду про чесні вибори. Вони зобов’язалися не використовувати брудні прийоми, не поширювати компромат про особисте життя конкурентів, не перешкоджати вільному волевиявленню громадян. Парафував угоду Юрій Костенко.

24 серпня в Каневі на Тарасовій горі Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник, Олександр Ткаченко уклали угоду про співпрацю і взаємодію на президентських виборах. Вони закликали громадян України 31 жовтня проголосувати за одного з них. Кандидатуру обіцяли назвати восени.

22 вересня 288 народних депутатів проголосувало за те, щоб направити в ЦВК документи про порушення виборчого законодавства кандидатом у Президенти Леонідом Кучмою з пропозицією зняти його кандидатуру з реєстрації.

2 жовтня у Кривому Розі був замах на Наталю Вітренко і Володимира Марченка.

5 жовтня депутати 301 голосом подолали вето Президента на зміни до Закону України «Про вибори Президента України». Як відомо, глава держави не схвалив змін, що стосувалися паралельного громадського контролю над підрахунками результатів голосування.

На початку жовтня представники Ради Європи Ханне Северинсен і Тюнне Келам під час зустрічі з Ткаченком зізналися, що вважають передвиборну кампанію в Україні нечесною і невідкритою, бо є численні погрози на адресу деяких кандидатів, журналістів.

У середині жовтня Олександр Ткаченко і Володимир Олійник оприлюднюють політичну угоду. Однак через кілька днів про самостійну «виборчу дорожку» говорили вже троє.

25 жовтня Володимир Олійник зняв свою кандидатуру на користь Євгена Марчука. Так звана «канівська четвірка» розпалася.

31 жовтня відбулися вибори Президента. Серед претендентів на вищу державну посаду — Олександр Базилюк, Наталя Вітренко, Микола Габер, Юрій Кармазін, Віталій Кононов, Юрій Костенко, Леонід Кучма, Євген Марчук, Олександр Мороз, Василь Онопенко, Олександр Ржавський, Петро Симоненко, Олександр Ткаченко, Геннадій Удовенко. У другий тур вийшли Симоненко і Кучма.

4 листопада Симоненко, Ткаченко, Мороз, Кармазін, Базилюк, Габер, Олійник підписали політичну угоду, в якій зобов’язувалися об’єднати зусилля на підтримку Петра Симоненка. Крім того зазначалося, що перший тур виборів відбувся з грубими порушеннями виборчого закону органами виконавчої влади, що ставить під сумнів легітимність результатів голосування.

14 листопада під час повторних виборів переміг Леонід Кучма.

19 листопада депутати прийняли постанову провести урочисте засідання Верховної Ради для приведення до присяги новообраного Президента 30 листопада 1999 року в сесійному залі (285— «за»). Однак вже 30 листопада 226 депутатів вносять зміни до постанови: замінити слова «у сесійному залі» словами «у Національному палаці «Україна».

Під час інавгурації у своєму звернення до українського народу Кучма пообіцяв, що з початком нового терміну його президентства перед Україною «постане новий Президент» і закликав «закопати вигострену в передвиборних баталіях зброю і відмовитися від налаштованості на конфлікт, на перманентну боротьбу і взятися за спільну працю в ім’я свого народу».

Після довгих консультацій парламент 14 грудня не зміг затвердити Валерія Пустовойтенка на посаду глави уряду («за»— 206).

22 грудня Прем’єр-міністром став глава Нацбанку Віктор Ющенко, за якого віддали голоси 296 депутатів.