Віхи українського парламентаризму — у цифрах і фактах

«Огульної й безпредметної критики не поділяю»

Лобісти Президента і його оточення, наче невгамовні медики і ветеринари (перепрошую останніх за порівняння), продовжують каструвати інститут парламентаризму. У середині травня Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Основному Закону, частину 2 ст. 24 , ст.18, ч.1 ст.30 Закону «Про статус народного депутата». Зокрема, стосовно права депутата здійснювати перевірки, брати участь у розгляді в органах держвлади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій, переважного права виступати у ЗМІ. На це згодом негативно відреагує заявою за підписом О. Мороза фракція виборчого блоку СПУ й СелПУ «Лівий центр», яка розцінить роль КС у цих та інших питаннях як наступ на демократію й парламентаризм в Україні. Сам парламент 1 червня на вечірньому пленарному засіданні повернувся до питання про доцільність заборони тимчасових слідчих комісій.

Водночас суспільству дадуть пересвідчитися, що й навіть опозиція, — КПУ, СПУ й ПСПУ («вічні» якщо не революціонери, то опозиціонери) — не бажає діяти в правових рамках закону про опозицію. Ліві виступили проти двох запропонованих до розгляду законопроектів, пояснюючи це тим, що усі народні депутати повинні мати рівні конституційні права (автор першого законопроекту Володимир Філенко орієнтував його на парламентсько-президентську форму правління, а доповідач другого Олександр Карпов — на президентсько-парламентську).

Масована пропагандистська атака долгано-піховшецьких голосів на найвищий законодавчий орган країни виведе з рівноваги навіть такого спокійного чоловіка, як Іван Степанович. На прес-конференції з нагоди завершення 5-ї сесії Голова Верховної Ради Іван Плющ не поділив «огульної й безпредметної критики, яка щодня лунає з Першого Національного телеканала» на адресу парламенту, і сказав, що вважає стосунки між державними гілками влади «більш ніж рівноправними». Запам’яталося, а зараз, з огляду на новий склад парламенту, пригадалося сенсаційне звинувачення на адресу найвищого законодавчого органу голови ДПА Миколи Азарова, який на засіданні координаційної ради з питань боротьби з корупцією й оргзлочинністю назвав можливою причиною неприйняття парламентом низки податкових норм те, що 364 народні депутати мають доходи з комерційних структур, контролюють тією чи іншою мірою 1/4 частину імпорту і 1\\10 експорту в країні.

Чи варто дивуватися, що на тлі такого ставлення до парламенту на початку червня влада геть не помітила 10-літній ювілей «Народної Ради» на чолі з Ігорем Юхновським, яка, на відміну від інших політсил, скористалась історичним шансом для проголошення незалежності України. Гарним подарунком ювілярам-патріотам могли стати підготовлені урядовцями Ющенка на початку червня законопроекти про затвердження текстів двох гімнів — Державного та Духовного («Боже великий, єдиний»), а також зображення Великого герба України. Якби не загальновідомий хист чиновників певних мастей «заволинити» будь-яке починання. Великого герба та «Боже великий, єдиний» ми не маємо і досі.

Депутатські ряди зазнають перманентних змін. На початку літа ЦВК заявляє про готовність до виборів народних депутатів у десяти округах. У середині серпня на 65-му році пішов із життя Іван Куньов — заступник голови Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (фракція «Батьківщина»). 1 вересня Ігорю Юхновському — 75, йому від Президента — орден «За заслуги» 1 ст. 22 жовтня — 65 років іншому патріарху слова й депутатства — Борису Олійнику.

Росію Кобзарем не розчулиш

Кінець липня. Віце-прем’єр Тимошенко на прес-конференції заявляє, що «цілком згідна з критикою Президента Кучми», й каже, що з огляду на оплату туркменського газу наполовину товарами і послугами його ціна на кордоні Росії—України становитиме 50 доларів за 1 тис. кубів (був 42 долари). На початку серпня глава уряду В. Ющенко привселюдно обіцяє погасити заборгованість із виплати пенсій до середини вересня. Очолювані ним урядовці ефектно засідають під відкритим небом — на найвищій духовній вершині держави Чернечій-Тарасовій горі у Каневі. Забігаючи наперед, зауважмо, що вже у перших числах першого осіннього місяця голова Пенсійного фонду Борис Зайчук відрапортує: профінансовано виплату пенсій у всіх регіонах, окрім Вінницької області.

Але ні Кобзарем, ані «вогнегасними пенсіями» антиющенківців уже не розчулиш. Тим паче Росію — вона активізує газову й мовну атаки на «кримському плацдармі». Голова комітету у закордонних справах Держдуми РФ Рогозін запропонував накласти арешт на українське майно у Криму і подати позов до міжнародного суду з приводу українських боргів за енергоносії. Голова комітету Верховної Ради Ігор Осташ назвав це непорозумінням напередодні зустрічі глав держав СНД. Насправді ж, як засвідчить час, есендівський саміт найбільше згірчать інші пігулки — загибель 118 членів екіпажу (близько 20% — українці) підводного човна «Курськ» у Баренцовому морі та воєнний конфлікт між урядовими військами і проісламськими бойовиками в Киргизстані й Узбекистані. Захисні потуги «великого и могучего» на півострові ікнуться наприкінці року — чергова сесія севастопольської міськради, відклавши розв’язання нагальних соціальних проблем, оголосить російську мовою роботи діловодства свого апарату. А перед цим Москва ще й прямо підкине свої «п’ять копійок» — підпише угоду про створення консорціуму для будівництва газопроводу в обхід України.

У День незалежності України — військовий парад на Хрещатику й парад спортсменів. На офіційно-святковій трибуні (див. фото) між Стояном і Потебеньком — людина у формі, схожій на есесівську. З’ясовується, це міністр внутрішніх справ. Утім, тих, хто звик слухати, а не дивитись, вражає інший високопосадовець. Іван Плющ у вітальній промові на урочистих зборах каже про дієздатність парламенту, зумовлену появою більшості, і про потребу конституційної реформи за результатами референдуму. Щоб не вразити самолюбство Л. Кучми, обігрує тонко-хитро, мовляв, «фактично склалося таке становище, коли весь тягар політичної та моральної відповідальності за стан справ у країні було покладено на одну-єдину особу — Президента, настав час перейти до системи, за якої уряд формують Президент і парламентська більшість». Данилович терпляче мусить робити вигляд, що слухає головного законодавця, бо знає: із липня у Верховній Раді лежить офіційний проект постанови Г. Омельченка, А. Єрмака про початок процедури імпічменту Президента Кучми. І хоч ситуація під контролем, однак «гусей ліпше не дражнити».

Президенту або «усі права», або... імпічмент

Початок чергового політсезону засвідчує, що чільники виконавчої влади влітку не лише «животи гріли». 9 вересня на черговому всеукраїнському з’їзді Спілки лідерів місцевих та регіональних влад керівник спілки і водночас голова Луганської облради В. Тихонов на догоду президентській команді у доповіді каже про потребу створення двопалатного парламенту, «палати регіонів» у його складі, підсилення інституту Президента у регіонах. Це закладено у відповідній концепції тодішніх «регіоналів», які згодом, при іншому главі держави, матимуть уже протилежну думку. Принаймні, у частині президентських повноважень В. Ющенка.

На засіданні координаційної ради парламентської більшості координатор Л. Кравчук запропонував повернутися до зборів більшості за участю Президента. В. Медведчук повідомив, що Л. Кучма нещодавно дав добро. Керівник однієї з найчисленніших фракцій «Трудова Україна» на початку засідання 6-ї сесії заявляє, що зібрати 300 голосів для імплементації результатів референдуму — не проблема. Це підтверджує й І. Плющ, але успіх пророкує трьом питанням референдуму, а двопалатний парламент прогнозує через років 15. Парламентської й урядової криз він не допускає. 21 вересня новий координатор парламентської більшості О. Карпов нагадав, що до неї входить 271 депутат і ще 14 мають намір подати заяви про вступ.

Попри такі президентські впливи, тут же, на відкритті сесії Верховної Ради, народні депутати Г. Омельченко й А. Єрмак вимагають внести до порядку денного розгляд офіційно поданого ними проекту постанови про початок процедури імпічменту Кучми. На що отримують коментар керівника парламенту І. Плюща: «У війні переможців не буває...» Сам Леонід Кучма «мирить світ» — 7 вересня в рамках Саміту тисячоліття ООН у Нью-Йорку він виступив на спецзасіданні Ради безпеки, де обговорювалися заходи з підтримки миру в Африці.

Депутати розпочинають цей законотворчий період, як мовиться, кожний зі своїм. Тоді ще маловідомий обранець Вінниччини Петро Порошенко — уже в іпостасі партвождя створеної ним улітку у Вінниці «третьої сили» — Партії Солідарності. 15 вересня своє «Яблуко» (фракцію у Верховній Раді) уже має Михайло Бродський. Лідер КПУ Петро Симоненко на прес-конференції заявив, що не виключає відставки нинішнього уряду В. Ющенка. Фракція «Батьківщина» у свою чергу наголосила: останнім часом Кабмін і Ю. Тимошенко стали об’єктом відвертих провокацій і шантажу з «боку тих людей, які відчули реальну загрозу власному благополуччю».

Даремно керівник парламенту незадовго до завершення попередньої, 5-ї, сесії Верховної Ради просив не політизувати питання звіту уряду і волів переростання арифметичної депутатської більшості у конституційну. 21 вересня Верховна Рада заслуховує звіт про виконання бюджету-1999 і не затверджує його. Традиція, однако. Масла у вогонь доливають податківці М. Азарова арифметичною суперечкою між урядом і ДПА стосовно ситуації в ПЕК (скільки часу треба було, щоб кабмінівська робоча група згодом таки підтвердила правоту оприлюднених Ю. Тимошенко даних). У перших числах жовтня Л. Кучма підписує указ про звільнення Бориса Тарасюка з посади міністра закордонних справ у зв’язку з тим, як він пояснив, що сьогодні дещо інша ситуація в Європі й світі, «потрібні нові люди», і призначає... старого кадра Анатолія Зленка, який обіймав цю посаду у 1990—1994 роках. Забігаючи наперед, зауважмо, що пан Тарасюк згодом також «вдруге увійде у ту саму річку».

З другого боку уряд «піджимають» шахтарі — вони вже у наметовому містечку на Бориспільській трасі поблизу Києва. На імпровізованій шибениці при дорозі висить «повішений гірник», міліція просить зняти. 24 жовтня Перший заступник Голови Верховної Ради В. Медведчук спростовує чутки про можливий розкол парламентської більшості на дві частини — проурядову і пропрезидентську через проблеми з бюджетом. У середині листопада Голова Верховної Ради Іван Плющ не уникає нагоди засвідчити, що не чув від Президента про потребу відставки уряду Ющенка. Сам Ющенко мчить до Москви і заявляє, що РФ — економічний партнер №1.

У вересні законодавці вносять зміни й доповнення до Кримінального кодексу, якими передбачено кримінальну відповідальність не за угон транспортних засобів без мети крадіжки (спійманий злодій виправдовувався тим, що просто «взяв покататися»), а за незаконне заволодіння ТЗ. Автозлодії відчують цю норму дуже швидко. 14 вересня — закон про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва. 21 вересня — зміни до КК і Кодексу про адмінпорушення, яким передбачено адміністративну відповідальність за невчасну або неповну виплату зарплат, пенсій, стипендій. 5 жовтня — Закон «Про курорти», 19 жовтня — закон про державну підтримку малого підприємництва та Закон «Про всеукраїнський перепис населення». 28 жовтня парламентське видання публікує рішення Комітету з питань боротьби з оргзлочинністю і корупцією, де йдеться про корупційну діяльність голови луганської ОДА О. Єфремова. 2 листопада у першому читанні схвалено проект бюджету-2001 («за» 260 депутатів, ліві фракції і «Яблуко» їх не підтримали).

У листопаді підтверджуються заяви, зроблені В. Медведчуком на початку сесії про літню роботу Інституту законодавства при Верховній Раді спільно з депутатами над новою редакцією закону про вибори до Верховної Ради (він говорив тоді і про законопроекти з приводу формування уряду парламентською більшістю, і про саму більшість). Серед законодавців дискусія: якій виборчій системі надати перевагу — пропорційній чи змішаній. Ще в листопаді 1999 у першому читанні прийнято законопроект комуністів Пейгалайнена і Пономаренка про пропорційну систему — за партійними списками. Вибори 2005 засвідчать, що комуністи не розучились наступати на історичні граблі. Молоді політики також. Лідер фракції СДПУ( 0) О. Зінченко тоді заявляв: безпартійні вибори — це плавання на суші. Знав би, куди згодом на пропорційній дистанції запливе. Один із перших уроків мали отримати ще тоді. 20 жовтня: мав скласти присягу депутата Віталій Кубов від ПСПУ, однак лідери прогресивних соціалістів Н. Вітренко і В. Марченко виступили рішуче проти, бо Кубова вони виключили з ПСПУ.

Усе це відбувається на тлі кількох резонансних подій, що, як засвідчить час, згодом виллються у помаранчево-революційні.

Несвобода слова

На порядку злободенному початку осені — несвобода слова. У вересні у Львові стартував кінний похід журналістів у рамках всеукраїнської акції «Похід Свободи», які вимагали від законодавців обмежити верхню планку суми судових позовів проти працівників ЗМІ. Президентські «опричники» в особі податківців «вгатили» мільйонний борг «Сільським вістям», які мали більш як півмільйона передплатників. 5 жовтня парламент підтримав запит народних депутатів із групи «Соборність» до секретаря РНБО Є. Марчука з пропозицією заслухати на раді нацбезпеки питання про стан свободи слова в Україні — лише цього року зазнали нападу невідомих осіб майже 40 журналістів. «Влада продовжує чинити свавілля та акти вандалізму проти свободи слова та демократії в Україні», — стверджує в опублікованій у «Голосі України» заяві фракція СПУ та СелПУ «Лівий центр». 6 жовтня Верховна Рада заслуховує інформацію голови урядової комісії з цього питання М. Жулинського, голови ДПА М. Азарова, який, посилаючись на рішення столичного райсуду, називає ситуацію із загибеллю популярної газети законною. А нардеп Іван Бокий у відповідь — перевірка ДПА замовлена владою. Мине час, і обидва «непримиренні опоненти» обнімуться в одній антикризовій більшості. 19 жовтня Верховна Рада прийме постанову про проведення 16 січня 2001 року парламентських слухань з проблем інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України. Тема актуальна як ніколи.

У неділю 17 вересня «Українська правда» повідомила про загадкове зникнення керівника проекту Георгія Гонгадзе. Це повідомлення збігається з трагічною звісткою про загибель за кермом літака першого заступника міністра внутрішніх справ, депутата Верховної Ради другого скликання Леоніда Бородича. Але перша вість поглинає другу. 20 вересня А. Матвієнко («Соборність») запропонував створити тимчасову слідчу комісію парламенту у зв’язку із зникненням Гонгадзе. Понад 80 журналістів підписали звернення до Л. Кучми, той дав доручення правоохоронним органам «взяти під особливий контроль». Свою стурбованість із цього приводу висловило посольство США в Києві, повідомлення про зникнення опозиційного журналіста з’явилося у провідних світових ЗМІ.

21 вересня 372 народні депутати проголосували за створення тимчасової спеціальної слідчої комісії Верховної Ради України стосовно стану розслідування кримінальних справ стосовно зникнення журналіста Г. Гонгадзе, громадського діяча М. Бойчишина, вбивства народних депутатів України Є. Щербаня і В. Гетьмана та спроби вбивства народного депутата України В. Бортника, нападів на народних депутатів України О. Єльяшкевича, В. Хару, викрадення сина народного депутата України В. Альохіна та загибелі народних депутатів України В. Бойка, М. М’ясковського, С. Драгмарецького. До її складу увійшли парламентарії Мухін, Васильєв, Жир, Зінченко, Король, Червоній, Шишкін, Правденко. Очолив їх Олександр Лавринович, якого після фіаско на цьому посту Кучма призначить міністром юстиції. Уже на шостий день серед запідозрених у зникненні Гонгадзе було привселюдно названо міністра Кравченка, Волкова і київського авторитета Киселя.

Початок жовтня. Голова тимчасової слідчої комісії Лавринович заявляє на прес-конференції, що пошук Гонгадзе ведеться на належному рівні. Присутня Мирослава Гонгадзе заперечує: немає навіть «перспектив на результати». Лавринович: це публічний парламентський контроль, і сподівання, що її створення буде чимось надефективним для розкриття справи, є марними. Життя заперечить: розслідування справи фактично трималося на комісії, яку очолили інші люди, та на активності самих журналістів. «Сильні світу цього» запускають дискредитаційні версії — цинічно заховавшись під псевдо, якийсь «Київський центр ім. Георгія Гонгадзе» бреше: за зникненням Гонгадзе стоїть сам... Гонгадзе.

Вранці 6 жовтня міністр Ю. Кравченко з парламентської трибуни інформує депутатів і суспільство так, що з трьох версій зникнення Гонгадзе має найбільше врізатись у пам’ять інформація: журналіст міг взяти у борг значну суму коштів та інсценувати своє зникнення. Через півмісяця голова СБУ Л. Деркач дасть надію журналістам особистим переконанням у тому, що Георгій живий. На що відреагує на прес-конференції О. Лавринович: «розкручена» правоохоронними органами версія про самовільне зникнення Гонгадзе призводить до дублювання її у свідомості громадськості. Влада, не інакше як із метою відвернути суспільство й політиків від головних резонансних тем, заявляє, що Конституцію у нас хочуть змінити не лише шляхом реформ, а й зброї. 6 жовтня голова СБУ Леонід Деркач поінформує депутатів із парламентської трибуни: слідством виявлені неспростовні докази того, що група чернігівських грибників-комуністів готувалася до збройного повстання в 10—15 містах одночасно.

Схоже, виконавча влада уже не в змозі втриматися від спокуси «пограти мускулами» — у кланів власні інтереси. Події у Василькові, де «засушливий клан» глумиться над вибором місцевих мешканців, відлунюють у Києві, зокрема, у Верховній Раді і на майдані Незалежності. Протестуючи проти свавілля обласних владоможців, народні депутати Євген Жовтяк і Віталій Шевченко у листопаді голодують на майданному граніті. Їх у сесійній залі парламенту підтримали фракції НРУ, УНР і «Соборність». Інші народні депутати — Г. Омельченко й А. Єрмак — ініціатори розгляду в парламенті питання про порушення процедури імпічменту Л. Кучми, переступаючи корпоративно-службістські інтереси (усі — працівники спецслужби) звернулись до екс-голови СБУ, а на той час секретаря РНБО Є. Марчука з проханням надати слідчій комісії касету, на якій полковник міліції заявляє про вбивство лідера Руху В. Чорновола. Відповідь цинічна: касета безслідно зникла з виборчого штабу кандидата у президенти Марчука, мовляв, могла закотитись чи то під стіл, чи то за шафу.

У політичний лексикон запроваджується термін «азаровщина». У кінці листопада його чи не вперше вжито в офіційному документі — заяві фракції «Батьківщина», яка позначила цим словом «жорстку адміністративно-силову каральну систему» держави.

«Касетний скандал»

На перші ролі у гасінні політпожеж підштовхують перших заступників. 16 листопада перший заступник міністра внутрішніх справ М. Джига у сесійній залі повідомляє про знайдення у таращанському лісі обезголовленого тіла. Прикраси на ньому належали Гонгадзе. Одначе генерал запевняє депутатів, що «тіло в землі перезимувало», і стверджувати, що то рештки зниклого журналіста, підстав немає. Через кілька днів на прес-конференції в УНІАН члени депутатської комісії В. Філенко й О. Жир заявляють про можливі підтасовки результатів експертизи «таращанського тіла».

Згодом догідливе владі слово скаже Перший заступник Голови Верховної Ради В. Медведчук. Привід майже історичний: 28 листопада, напередодні щорічного звіту Верховній Раді омбудсмана, лідер «Лівого центру» О. Мороз оприлюднив заяву й записи про причетність високих посадових осіб — Кучми, Литвина, Кравченка — до зникнення Гонгадзе. Касетний скандал!

Цього самого дня Л. Кучма на першому засіданні ради експертів при главі держави пообіцяв, що «за жодних обставин не збирається думати про третій президентський термін». Цікаво, гарант Конституції сказав таке до прослуховування записів у «сурдоперекладі» О. Мороза, чи після цього? Хоч би там як, але те шипіння з диктофона (автор цих рядків був на тій історичній прес-конференції лідера соціалістів) владі Кучми мало почутися цілим громовим набатом. За касети лідера соціалістів привселюдно осудив В. Медведчук: Мороз не мав права в такій формі звинувачувати конкретних людей, це удар по міжнародному іміджу України. Майже водночас голова Печерського райсуду столиці М. Замковенко повідомив про порушення кримінальної справи за фактом наклепу на гр. Литвина. Ще одне владнозасуджувальне слово — оприлюднене у «Голосі України» 2 грудня звернення до Голови Верховної Ради за підписом Р. Безсмертного, І. Шарова, О. Зінченка, О. Волкова, Г. Удовенка, В. Кононова, П. Порошенка, В. Суслова, Ю. Костенка: ми впевнені, «сенсаційна заява лідера соціалістів є відвертою провокацією з метою підняття власного рейтингу, істинний рівень якого народ України вже оцінив на минулорічних президентських виборах». Щоправда, через кілька днів Ю. Костенко так само привселюдно через газету фактично дезавуює свій підпис, наголосивши, що він підтримав звернення лише у частині створення слідчої комісії.

Парламентський Комітет із питань боротьби з оргзлочинністю і корупцією готує проект звернення до Генсекретаря Парламентської Асамблеї ОБСЄ з проханням посприяти проведенню незалежної експертизи аудіозаписів і самого таращанського тіла.

«Касетну справу» то підігрівають, то охолоджують різні обставини — від політичних до кліматичних. «Плюсової температури», вочевидь, додали подані Л. Кучмою до парламенту у третій декаді листопада два «імплементаційні» законопроекти — про обмеження депутатської недоторканності і про нові підстави розпуску парламенту. (Згодом, на початку грудня, Голова Верховної Ради І. Плющ на прес-конференції скаже, що вимагати від парламенту приймати їх автоматично, це «позиція не на компроміс, а на загострення»). А «приморозила» скандал у кінці листопада стихія мокрого снігу й ожеледиці з епіцентром на Вінниччині, Хмельниччині — знеструмлено майже три тисячі населених пунктів, зупинилися потяги, міський електротранспорт, закриті школи...

«Україна без Кучми». Та не одразу

На початку грудня влада повертає нас до резонансної теми черговою демонстрацією сили. У бориспільському аеропорту протиправно обшукують С. Головатого, В. Шишкіна, О. Жира та інших членів слідчої комісії у справі Гонгадзе. Постанова парламенту за наслідками бориспільського інциденту не забарилася: рекомендувати Л. Кучмі терміново зняти із займаних посад голів СБУ і Держмиткому Л. Деркача і Ю. Соловкова. За наслідками інформації тимчасової слідчої комісії у справі Гонгадзе звільнити з посади міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка, заслухати звіт Генпрокурора М. Потебенька (звільнять їх не скоро — чи не тоді закладалися прецеденти майбутнього невиконання кадрових рішень парламенту!).

Заяви у перших числах грудня Л. Кучми про те, що Україну підштовхують до межі, за якою — хаос, анархія, дезорганізація влади, а також висновок голови СБУ Л. Деркача 14 грудня на спецзасіданні Верховної Ради про те, що аудіозапис розмов Президента Кучми — фальшивка, мало хто сприймає усерйоз. Настане час, і соціалісти, «у чий город кидав каміння» пан Деркач, навіть візьмуть у свої виборчі списки його сина-депутата. А тоді такі заяви можновладців просто допомагали соціалістам розкручувати колесо народного спротиву. 19 грудня вони під гаслами «Україна без Кучми» зібрали на майдані Незалежності кілька тисяч людей з різних місць України. До АП протестників не пустили — там влада зорганізувала альтернативний мітинг на захист Кучми (один із найвідоміших захисників Леоніда Даниловича — його попередник на цьому посту Леонід Макарович). Оскільки на Банковій уже було тісно, то атикучмісти вирушили до стін Верховної Ради. Представник наметового містечка екс-депутат В. Чемерис отримав можливість висловити позицію Майдану з парламентської трибуни. Старокиївський райсуд за позовом Київміськдержадміністрації заборонить учасникам двох «перпендикулярних» акцій — «Україна без Кучми» і, скажемо так, «Україна ще з Кучмою» протестувати у наметах на майдані Незалежності.

Показово, що друга половина парламентського «лівого центру» — фракція Компартії, яка не уникала нагоди нищівно критикувати «нинішній режим Кучми», дистанціювалася від антикучмівських потуг соціалістів в акції протесту «Україна без Кучми». На початку грудня Петро Симоненко зізнається, що 11 листопада до нього зверталися з приводу записів про особисту причетність осіб держави до різних справ і справи Гонгадзе, проте він тоді фактично «відфутболив» відповіддю: закінчите експертизу (записів), тоді продовжимо розмову. Цей факт раз-по-раз спливатиме у пам’яті, коли пізніше комуністи «прозоро натякатимуть», що Гонгадзе зник за часів прем’єрства Ющенка. Спочатку списочник КПУ Генпрокурор Потебенько не реагує належним чином на заяви антикучмівськи налаштованого журналіста Гонгадзе про слідкування за ним, згодом Симоненко зізнається, що відмовився від запропонованих йому плівок про можливу причетність Кучми і Ко до зникнення цього самого опозиційного журналіста... На цій хвилі пригадалася і вереснева (2000 р.) заява фракції КПУ з промовистими словами: «... Як можна говорити про Україну як демократичну, правову державу, коли ключові позиції в економіці, владних структурах захопили мафіозні клани, так звані олігархи...». Мине трохи часу, і комуністи порідняться з цими олігархами в одній антикризовій коаліції.

5 грудня — парламентські слухання стосовно закриття ЧАЕС. Найвищий законодавчий орган висловлюється за непоспішливість такого історичного рішення. Виконавча влада намагається «підсушити» свою підмочену міжнародну репутацію — через десять днів, 15 грудня, ЧАЕС остаточно зупинять! Парламентарії роблять чергову спробу повернути собі деякі втрачені контрольні повноваження. 21 грудня — після триразових невдалих спроб подолати вето Президента на закон про спеціальні слідчі комісії, ухвалюють закон у новій редакції.

У двадцятих числах грудня заступник Генпрокурора Віктор Кудрявцев виключає можливість залучення до проведення експертиз закордонних фахівців, на що начебто згодний ображений підозрами й звинуваченнями Кучма. Замість новорічних листівок пошта начебто «переварює» численні листи трудящих, які від шахтаря до колгоспника перетворилися на суцільних слідчих і вважають Кучму невинним, а Мороза — наклепником. Заодно з трудящими слово на захист Президента Л. Кучми мовлять і парламентські трудовики Ігоря Шарова з «Трудової України» — вони не лише засуджують Мороза і припускають імовірність участі закордонних спецслужб, а й для доказовості фальшування антипрезидентських плівок (майора Мельниченка) самі демонструють прямо у сесійній залі Верховної Ради «можливості сучасної техніки щодо фальсифікації голосів, і, зокрема, голосу Мороза О. О.». Господи, любов, у тому числі і до господаря найголовнішого кабінету на Банковій, справді сліпа.

У нове століття й тисячоліття законодавці йдуть зі старою проблемою ««обезголовленого журналіста» і відчуттям неприхованого пресу з боку однієї з гілок влади. 21 грудня прийнято Постанову Верховної Ради про заходи стосовно прискорення розслідування справи зникнення журналіста Г. Гонгадзе і рішення заслухати 10 січня 2001 року інформацію Генпрокурора Потебенька з цього приводу.

Наприкінці грудня керівник парламенту Іван Плющ підсумує: за рік, що минає, Верховна Рада прийняла 333 закони, ще 91 — за основу, ратифікувала 86 міжнародних договорів і угод. У святковому передноворічному числі «Голосу України» читаємо заголовок коротенької замітки: «Волков — справжній Дід Мороз». Це про те, що народний депутат — «права рука» Л. Кучми, у своєму окрузі підготував 34600 новорічних подарунків малюкам і всім школярам Козелецького району на Чернігівщині. Якби замість різноманітних чиновшанувальних заходів було оголошено конкурс на визначення символу кучмівської епохи, переможцем вийшов би оцей — вовк в овечому кожушку доброго Діда Мороза.