Сьогодні в Києві відбудеться спільне засідання Комітету з питань співробітництва України та ЄС. А за тиждень — зустріч на рівні міністрів закордонних справ «Україна — Трійка ЄС». Цьому передувало засідання Ради Міністрів Євросоюзу, на якому ухвалені висновки про переговори з Україною про підписання нової посиленої угоди. А не надання мандату на переговори про майбутнє членство, що українською стороною сприйнято як категоричне «Ні» спільноти — Україні.

Радикально налаштовані критики та ЗМІ заговорили про провал зовнішньої політики України. Зокрема, якнайшвидшого її вступу до ЄС, як одного з головних напрямів розвитку, запропонованого суспільству Президентом Віктором Ющенком разом з командою, з котрою 2004 року прийшов до влади. В тодішньому уряді була запроваджена посада віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції, яку обійняв Олег Рибачук, що разом з главою МЗС Борисом Тарасюком неодноразово називали навіть конкретні дати найближчого вступу до ЄС.

Але коли бути відвертими, то невже хтось усерйоз вважав, що ми готові до негайного входження в ЄС? Навіть зважаючи на те, що деякі прибічники цієї ідеї твердять: вступ у спільноту і те, яку країну вона прийме першою, — питання політичне. Звісно, що й це є. Але значно важливіше й передовсім для громадян України — жити за тими само поняттями та стандартами, за якими живуть суспільства держав-учасниць Євросоюзу. І не вдавати, приміром, що це станеться тоді, коли наші законодавства взаємно адаптуються або адаптуються в «процесі». Але ж взаємної адаптації не буває: це має робити той, хто приєднується.

Лише один з останніх, найсвіжіших, прикладів: не тільки в ЄС, а й у будь-якій демократичній країні навряд чи був би можливий український варіант, коли парламент відправляє у відставку главу МЗС, а той звертається до суду, щоб оспорити рішення, ухвалене депутатами, котрі одержали на це повноваження народу. Або, скажімо, коли б суд якогось села землі Баварія у ФРН ухвалив рішення про те, що глава бундестагу не може підписувати ухвалений парламентом закон. Якби таке навіть сталося, то ціла Німеччина померла б від сміху. А в Україні не сміються, цілком серйозно кидають у «бій» нові й нові сили...

Навіть після досить жорстких висновків Ради Міністрів ЄС ми, здається, далеко не всі зрозуміли, що шлях до «землі обітованої» — високої суспільної організації та визначених європейською спільнотою стандартів життя ми, як і інші народи, повинні теж пройти.

Натомість вимагаємо, щоб нас там сприймали не як рівних, а чомусь як улюблених сусідів, утім, не маючи для того підстав. Інша справа, змусити себе поважати і рахуватися з нами як з країною, в якій мешкає майже 50 млн. громадян. Але треба пам’ятати, що в цьому разі йдеться не про любов, а про дуже однозначні економічні інтереси — обох сторін. Та не чекати дарів небесних, а створювати надійну базу для економічного співробітництва на тривалий час.

Можливо, з нинішнього, першого цього року офіційного спільного заходу в рамках діалогу Україна — ЄС нарешті розпочнеться по-справжньому ділове співробітництво у всіх галузях народного господарства — без зойків і політичної тріскотні. Принаймні вже час.