Для стабільного розвитку суспільства

Питання про гендерну політику в Україні, статеву рівноправність в усіх без винятку сферах життя держави, що порушувалося на недавніх парламентських слуханнях, на жаль, недостатньо зацікавило не лише «потрібних» високопосадовців, а й засоби масової інформації. У всякому разі, мені так здалося, я нарахувала лише чотири телекамери без «пізнавальних знаків» в сесійному залі та й ті через кілька хвилин його залишили.

Увечері намагалася почути інформацію про нинішній стан й актуальні завдання у сфері запобігання гендерному насильству в новинах центральних телеканалів. Та на жаль! Намір мій був марний.

Чесно кажучи, мені такий стан справ здається дуже дивним. Адже сьогодні тільки ледачий не каже про нескінченне — тою чи тою мірою — порушення прав і свобод людини в нашій країні. І водночас таке, як на мене, надто глобальне питання, як запобігання гендерному насильству в українському суспільстві, наші ЗМІ просто обминули, знехтували.

— Як ви можете це пояснити? — запитую народного депутата Леоніда ГРАЧА. — Може, і проблеми як такої немає?

— Я з вами цілком згодний і не менше вашого здивований таким станом речей. Ні для кого не секрет, що з проблемою статевої нерівності, обмеження прав жінки лише тому, що вона такою народилася, в нашому суспільстві зіштовхуєшся буквально на кожному кроці. Насильство в родині стосовно жінок (побиття, зґвалтування, психологічний тиск і залякування, приниження честі і гідності нашої «слабкої половини»), незважаючи на те, що прийнято ряд законів для подолання цього явища, не припиняється. Ця практика розрослася, як цвіль у сирому приміщенні, вона розповзається повільно, але її отруйні випари від цього не менш згубні для організму нашого суспільства. Обмеження прав жінок під час прийняття на роботу, так звана фемінізація бідності, усе це, на жаль, сьогодні має місце. Жінки страждають від явища, обумовленого соціально-економічною стратегією, і, за великим рахунком, розплачуються за помилки, до яких зовсім непричетні.

— Що ви маєте на увазі?

— Місце жінки в суспільстві довгий час було визначено історично — берегиня сімейного вогнища. Все. Сьогодні, зрозуміло, нашим жінкам тісно у придуманих для них рамках. Та вони, ці самі рамки, давним-давно пережили себе. Тому відчувши, що їх сьогодні ніщо не стримує, жінки поєднують родину і ведення успішного, прибуткового бізнесу, роблять власну кар’єру, виходять на політичну арену. Це прекрасно! Але це менша частина. А більша частина, як і колись, так само важко трудиться і так само неохоче їх приймають на роботу роботодавці.

— Виходить, від чоловічої сваволі не врятуватися?

— Ні. Я не це мав на увазі. Адже роботодавцями можуть бути і жінки. А сваволя може бути і чоловічою, і жіночою. Говорячи про рівноправність чоловіків і жінок, ми зобов’язані усвідомлювати те, що досягнення ідеалів в одному неможливе без подолання перешкод в іншому. Про яку статеву рівність може йтися, якщо сьогоднішня Україна, не створивши нічого натомість, хвацько, як Батиєва орда, що промчалася чорним смерчем, зруйнувала все те краще, чого вдалося досягти в цьому напрямі (я маю на увазі, у рівноправності чоловіка і жінки) за роки радянської влади. Хоч би як сьогодні закидали і дорікали радянській владі за її перегини і промахи, але саме в той період і в тому суспільстві удалося реалізувати ряд найважливіших життєвизначальних принципів, соціальних гарантій і прав.

— Яких саме?

— Право на працю, освіту, медичне обслуговування, забезпечену старість і щасливе, безтурботне дитинство. Тобто держава створювала умови для самореалізації особистості, тому що вона брала на себе турботу про багато які сфери життєдіяльності своїх громадян. Зріла особистість — велика віддача, а отже, великі перспективи, нові обрії. Це, якщо пам’ятаєте, було зафіксовано не тільки в Конституції, а й стало основною складовою й ідеології, й політики радянської держави.

— Я не зовсім з вами згодна. Адже сьогодні діє Закон України від 08.09.2005 р. «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». І саме цей закон торкається інтересів усіх наших співвітчизників.

— Безумовно. Саме цей закон має своєю метою недопущення дискримінації за статевою ознакою і забезпечення рівного правового статусу жінок і чоловіків і рівних можливостей для його реалізації у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Але, на мій погляд, прийняття закону не вплинуло на розв’язання самої проблеми. Вона стала ще глибше. І саме це підтверджує стару істину — актуальність проблематики не вичерпується прийняттям закону. Нехай це буде навіть гендерне право. По суті, законодавці нічого нового не повідомили. Судіть самі: згідно зі ст. 17 цього закону роботодавці повинні забезпечувати жінкам і чоловікам рівні права і можливості у працевлаштуванні; створювати умови праці, що дають змогу жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі; забезпечувати жінкам і чоловікам можливість поєднувати трудову діяльність із сімейними обов’язками; вживати заходів з недопущення сексуальних домагань тощо. Але ж про всі ці обов’язки ідеться в Кодексі законів України про працю (єдине нове в цьому законі, хіба що, «недопущення сексуальних домагань»).

Відверто кажучи, ми стурбовані процесом упровадження положень закону. На його виконання прийнято лише один підзаконний акт — Постанова Кабінету Міністрів «Про проведення гендерно-правової експертизи». А ще необхідно розвивати і приймати нормативні акти з ведення гендерної статистики, положення про процес розгляду заяв і звернень у разі дискримінації за статевими ознаками і низку інших підзаконних актів.

А чим можна пояснити відсутність національного плану дій з упровадження гендерної рівності, прийняття якого передбачено законом? А це, у свою чергу, стримує процес прийняття галузевих і регіональних програм. І хоча в червні минулого року розпорядженням уряду було прийнято концепцію державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на 2006—2010 роки, вона не може замінити саму програму. Тому що кошти виділяються на реалізацію програм, а не концепцій. Отже, втрачено ще один бюджетний рік. Зрозуміло, керівництво України прагне всіма правдами і неправдами потрапити до Європи, а тому придумуємо і приймаємо найрізноманітніші закони. Але, проводячи різні «круглі столи», парламентські слухання і прагнучи перед сусідами показати себе правовою державою, ми в безлічі красивих і правильних слів втрачаємо суть: для чого і заради кого це усе робиться. Але ж це має робитися зовсім не для того, щоб хтось впливовий похвалив нас із-за кордону. Це — для нас самих. Для нашого суспільства. Для наших дітей.

— До речі, про дітей, Леоніде Івановичу. Чи маєте ви яку-небудь статистику про те, як гендерна нерівність, зокрема насильство, скоєне в родині, впливає на підростаюче покоління?

— Фактами, картинками з життя я готовий проілюструвати наслідки гендерного нерівності і насильства над жінкою-матір’ю в сім’ї. Ви подивіться навколо себе! Підлітки стали жорстокими, меркантильними і багато в чому цинічними. А це означає, що наші діти ростуть у середовищі жорстокості і цинізму, де панує влада сильного над слабким. Хтось везе, а когось поганяють. Сьогодні цей постулат, може, і не приймається у середовищі підлітків і молоді, але і не відкидається. Якщо дитина бачить, що її мати постійно принижена, експуатована й обманута, то рано чи пізно і вона ставитиметься до неї без належної поваги, винятково споживацьки. Таку само схему стосунків юнак принесе у свою власну родину. Це справді страшно. Помирає духовне, розтоптуються почуття (кохання, сорому, совісті, різниці між ганьбою і геройством тощо), а замість цього ми, даючи розростатися гендерній нерівності, вирощуємо потихеньку пустотілих, холодних монстрів, що зруйнують і наші могили.

— Але хоч якісь заходи вживаються, щоб зупинити цей кошмар? Хто це робить? На якому рівні?

— Безумовно. Це і соціальна реклама, й інформаційно-просвітницька діяльність, і роз’яснювальна робота на різних рівнях. Зі скрипом, повільно і важко, але все-таки створюються кризові центри для жертв насильства в родині. Сьогодні таких в Україні 24. А от центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї поки не створено жодного. Тоді як за європейськими нормами визначено необхідність створення спеціальних установ з розрахунку одне місце в притулку для жінок на 7500 жителів.

— Я пам’ятаю, 2001 року було прийнято закон, відповідно до якого співробітники міліції можуть якось впливати на «сімейних терористів»...

— Так закон такий є, а от користі від нього практично жодної. Зараз поясню: уявіть собі, що глава сімейства — хуліган, нероба й п’яниця — постійно тиранить родину. І ось якось, коли терпець у дружини урвався, вона викликає на сімейний скандал наряд міліції. Складають протокол стосовно сімейного хулігана. А далі — суд, який у встановленому адміністративному порядку штрафує порушника сімейного спокою. І це тоді, коли нероба й п’яниця останні 5 років ніде не працює й у найближчій перспективі взагалі не збирається! Вгадайте, хто платитиме штраф у цьому разі? Тоді дайте відповідь мені на таке запитання: розсудлива жінка стане обкрадати і без того мізерний сімейний бюджет, платячи за витівки чоловіка, що розлютився? Ні, звичайно. Їй краще тихенько пересидіти. Та його, дурня, перетерпіти. Ось і виходить, що хоч би як жінкам була огидна роль жертви, а грати роль рятівниці домашнього бюджету їй усе одно доводиться. Тому що держава не подбала про своїх громадянок так, як це необхідно, і відповідно, не зуміла поки що захистити їх самих і молоде покоління —наше завтра — заразом.

У 2001 році Постановою Кабінету Міністрів України затверджено програму «Українська сім’я», спрямовану на зміцнення цього інституту. Однак проблема насильства у сім’ї, насильства над жінкою поступово сформувалася в самостійну соціальну проблему. І насамперед це проблема прав людини.

— Як, Леоніде Івановичу, цю проблему можна розв’язати? Адже хтось може в нашій країні це зробити? Хто саме?

— Найперше й основне, на мій погляд, це тісне співробітництво державних структур, органів місцевого самоврядування і широких кіл громадськості.

Звичайно, комусь здається, що говорити про рівноправність чоловіків і жінок сьогодні — не час, порушувати питання гендерної політики в Україні —недоречно. Є багато інших, важливіших, так би мовити, епохальних рішень, що дотепер не обговорені й не прийняті. Економіка, наприклад, зовнішня політика держави, внутрішня (хто — кого тощо). Це — як сказати...

За всіх часів цивілізованість суспільства визначалася ставленням до жінки. Завважте, не кількістю видобутого вугілля, зведених за певний період новобудов, зернових, засипаних у засіки Батьківщини, тощо.

Тому я вважаю, що питання гендерної рівності в Україні, запропоноване для обговорення парламентаріям, необхідно порушувати частіше й обговорювати глибше і відповідальніше. Причому позиція засобів масової інформації у цьому питанні має бути однозначною: висвітлювати в обов’язковому порядку, говорити про це, привертати увагу державних структур і громадськості до смердючої виразки, що розрослася, яку називають гендерною нерівністю, розтяти нарив. Інакше, повторюся, весь організм нашого суспільства рано чи пізно задихнеться.

І ще. Настав час визнати, що жінка може і обов’язково має брати участь у соціально-політичному житті країни. Її місце сьогодні там, де приймаються важливі, відповідальні рішення на рівні держави; де народжуються й удосконалюються закони і різні проекти майбутнього.

А в нашій країні сьогодні жодне міністерство не довірили очолювати жінці. Ось вам і дія Закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок».

— Леоніде Івановичу, а як положення Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» ви упроваджуєте вдома?

— У себе вдома я не займаюся впровадженням законів. Просто за 40 років спільного життя ми так зріднилися, розуміємо і поважаємо один одного, що жодні законодавчі акти не зможуть описати і розписати суть наших взаємин. До того ж жінки переважають у моїй родині. Вони від природи розумніше, мудріше, добріше і витриваліше за нас, чоловіків. Можу сказати тільки одне — ми в родині всі щасливі.