Цікаво, що листи, які надійшли до рубрики
«Тема» впродовж останнього часу, мають чітку державницьку спрямованість. Читачі порушують проблеми, над якими мали б замислитися можновладці: чи насправді в нас ведеться боротьба з корупцією, чому люди рвуться до влади, і що роблять з нею, досягши мети, чи можливо подолати зарозумілість чиновників, як змусити працювати державну машину на користь громади і ще багато питань, з якими зустрічаємося щодня, але далеко не завжди спроможні їх розв’язати. Чимало наших дописувачів висловлюють власну, часто іншу позицію щодо порушених автором «Теми» проблем, критикують, пропонують, наполягають, сердяться, що цілком зрозуміло: скільки людей — стільки й думок...Усім — по заслугам
Раніше про корупцію соромно було говорити вголос. За правління Кучми заговорили про
«чисті руки», водночас мовчки практично підтримуючи її розповзання в усіх сферах життя. А хіба щось змінилося після Кучми? За такої ситуації кожен чиновник, який дорвався до влади, намагається якомога більше увірвати від пирога, бо не певен, як довго залишиться біля «годівнички». Як і певний, що за вкрадене ніхто з нього не запитуватиме.Згадаймо кадрову заміну Віктором Ющенком. Хоч одного чиновника вивели на чисту воду? А які представники
«бандитської влади» опинилися на нарах? Словом, усім — по заслугам, як обіцяли «помаранчеві» політики? Враження, ніби одних замінили іншими, аби ніхто не заважав їм красти. Нині Янукович начебто робить перші кроки, щоб побороти корупцію. Знову те саме — начальники не винні, що їхні заступники брали хабарі. Але що це за керівники, чиї підлеглі беруть хабарі? Значить, вони створили для них такі умови, тож відповідати теж повинні разом. Але — зась: коні не винні. Тому й про відставку, як це заведено в правових державах, не йдеться. Соромно за нашу державу, бридко навіть говорити про це. Втім, статті в «Голосі України», зокрема під рубрикою «Тема», вселяють невелику надію, що все-таки навіть крапля камінь точить...Володимир БАТРАК. Полтава.
Ми не один раз чули твердження, що народ заслуговує таких правителів, яких сам обрав. Тобто, наші можновладці — саме такі, які є ми самі? Тільки ж вони, коли прагнуть бути обраними, намагаються переконати нас у протилежному — що саме вони — кращі з кращих, словом, еліта нації. Вони обдурюють нас, чи ми самі себе обдурюємо, вдаючи, ніби віримо? А відтак дивуємося, звідки такі взялися — Іванки, яких знаємо з дитинства, Оленки-відмінниці й лідери дворових компаній: за двійко-трійко років біля владних ночов вчорашні
«такі, як ми» переселяються у власні маєтки, пересідають на дорогі авто, прикрашаються коштовностями, які навряд чи придбаєш за їхню навіть високу державну зарплатню. Запитання: «Де взяв?» зазвичай залишається без відповіді. А ми вдаємо, що не здогадуємося, принаймні не дуже на ній наполягаємо. То чому дивуємося, що корупцію, хабарництво, домагання не вдається подолати? Бо «нагорі» з цим боротися насправді не бажають, а ми й опору не чинимо — ковтаємо те, що новоявлене панство кине нам на бідність.У цьому зв’язку не йде з думки лист від колишнього голови профспілкового комітету колишньої Миргородської ПМК-65, що на Полтавщині, Григорія Олійника — давнього передплатника
«Голосу України». Він пише: «Як і чимало інших читачів я по-різному ставлюся до публікацій під рубрикою «Тема», далеко не завжди згоден з автором Валентиною Писанською, що й, бувало, зарікався ці матеріали читати. Але щось у них є таке, що навіть проти волі змушує прочитати чергову подачу. І часто за якийсь час розумієш: «А все-таки вона була права!»Власне, це лише вступ до документів, які Григорій Іванович додав на 16 сторінках — листування з державними установами, яке він вів упродовж майже п’яти років. Від Полтавської облдержадміністрації до Генеральної прокуратури України, начальників різних рівнів до депутатів Верховної Ради. І, як видно, залишилася остання надія — на
«Голос України».Коротко: автор листа пише про те, що в ПМК-65 були створені умови для штучного банкрутства. Незважаючи на те, що підприємство виграло низку судових позовів на понад 700 тис. грн., довело факти порушення законодавства щодо нього, трудовому колективу не вдається стягнути викрадені кошти навіть через господарський суд, у тому числі й на відшкодування заробітної плати за 2,5 року. Всі звернення ходять по колу без будь-якого результату.
«Створюється враження, — пише автор, — що ніхто не читає наші документи на 40 сторінках, ніхто їх не розглядає, бо жодної відповіді ми не одержали. Хоч кожен вищий начальник дає вказівку нижчому, щоб той прийняв рішення. Тому або ми — колектив у складі 99 робітників, у всьому праві, й нам навіть не треба відповідати, або хтось у цій справі замішаний і покриває винних у розкраданні коштів держави та колективу».Автор сподівається публікацією цього листа все-таки привернути увагу Генпрокуратури України, яка, можливо, після цього спроможеться його розглянути. Оскільки газетна площа не дозволяє надрукувати його повністю, обіцяємо надіслати документи до Генпрокуратури. Щоб переконатися: вона вірить у свободу слова в Україні, а головне — у її дієвість, а також реагує на заяви громадян.
«
Вам би повчитися в інших!»Спостерігаю за вашою
«творчістю» у «Голосі України». Вам редактор виділив «шматочок» газетної площі. Але на великі аналітичні матеріали у вас немає хисту: покушуєте з-за редакторської спини. І хочеться вам і колеться. Не дадуть. Це — вся демократія у вашій газетціі. Я — журналіст, 30 років віддала партійній газеті, тож знаюся на цій кухні. Жаль спостерігати за вашими потугами стати «а-ля Коробова» з «Грані плюс». Ніколи вам нею не стати! Учіться!З повагою, Л. САМАРСЬКА. Дніпродзержинськ.
Дивовижно, бо за понад два роки спілкування редакції з читачами рубрики
«Тема» ми, здавалося б, дійшли певного консенсусу: що далі, то менше в пошті зустрічається образливих листів, якщо навіть їхні автори не згодні з журналістом. Ми навчилися не обзиватися, як у школі, позбавилися бодай трохи зневаги, і вже потроху починаємо поважати іншу думку, якщо вона навіть не збігається з власною. Я спробувала знайти номер телефону в Дніпродзержинську пані Самарської, як вона вказала, але довідкова служба повідомила, що такого абонента в місті немає. Тож спробую відповісти у нашому «Форумі». Якщо вельмишановна пані працювала в партійній газеті (звісно, Компартії України — Авт.), то достеменно знає, як у вихованих людей, а тим паче в журналістів, прийнято спілкуватися, інакше — плакала б за такою не лише партійна, а й багатотиражна газета. Щодо відомої журналістки Коробової, в якої радить повчитися наша дописувачка, то повідомлю тим, хто досі не читав її статей: розумні, цікаві й насправді аналітичні. Але чомусь пані Коробова через рядок вживає лайки, часто нецензурні, і не соромиться прямим текстом називати в своїх матеріалах деякі частини людського тіла, які зазвичай журналісти позначають трьома крапками. Не знаю, навіщо вона це робить: можливо, прийом такий журналістський, а може, щоб ті, хто ніяк не впорається з більш інтелігентним викладом, краще зрозуміли написане. Але я такі «привітання» навіть заради «світлого майбутнього» посилати читачам точно не зможу...«
Давно збирався написати»...З таких слів починається багато листів до редакції. Ми вдячні за кожен, а особливо — з конструктивною критикою,
«підказками», які народжують нові теми. Як і за ті, в яких читачі пишуть про, на їхню думку, «промахи» автора. Як, приміром, у листі Опанаса Волошина з Ізмаїла: «Давно хотів вам написати — ще тоді, коли вперше дізнався (з ваших публікацій), що «баба-яга Писанська декому дуже заважає пишатися нашою державою і її «керманичами». Подумав, треба було б підтримати. Але з часом зрозумів, що справу свою ви знаєте, та й відстояти себе за нагоди зумієте. Публікації «Теми» мені подобаються, щоправда, не всі однаково, й не лише змістом, а й тим, що ви, на відміну від інших, не послуговуєтеся будь-яким приводом, щоб жбурнути бруд у наше минуле, незалежно від того, як ви до нього ставитеся.Але є у ваших статтях і промахи. Приміром, ідея примирення вояків ОУН/УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Цікаво, самі до цього додумалися чи це завдання таке маєте? І це не єдиний ваш гріх, на жаль. Якось у вас промайнуло, що
«комуністи, як завжди кликали назад, до соціалізму». Гаразд, хай з примиренням ви не змогли відрізнити чорне від білого, але з соціалізмом вам і окуляри (до речі, симпатичні) не допомогли. Так уже там погано було, в тому житті? А якщо порівняти з нинішнім? Щодо іншого, то скажу, що наша місцева преса вас часто цитує, навіть якщо мені дещо не подобається. Насамкінець наведу слова великого поета:«
Веленью Божьему, о, Муза,будь послушна!
Обиды не страшась, не требуя венца,
Хвалу и клевету приемли равнодушно,
И не оспаривай глупца!
»Ох! Приємно, все ж мати таких читачів. Але... Опанас Гаврилович детально виклав власні міркування щодо неможливості примирення, бо це важко зрозуміти, з цим важко погодитися і сприйняти. І як це зробити, щоб не нанести тяжких ран обом сторонам? Так, важко. І я не знаю, як це зробити. Але я знаю, що ворожнеча не може стояти між одним народом, байдуже з якого коріння вона виросла. І я знаю, що з цим справилися інші народи, яким навряд чи це було простіше зробити. І я напевне знаю, що рано чи пізно, але краще раніше, ніж ніколи, треба позбутися цього болю. Як і іншого, котрий знову-таки — з нашого коріння, нашої соціалістичної Батьківщини (в кого вона, звичайно, була — Авт.) Де нам було краще — там чи тут? Де були більш захищені — в тому соціалізмі чи в нашому нинішньому начебто демократичному капіталізмі? Що в нашому нинішньому, то напевне, що ні. Тільки хто сказав, що жили ми в правильному соціалізмі, як і нині, що живемо в справжній демократії? Бо в справжній демократії з її капіталістичним способом виробництва, на щастя, нічого схожого на нашу демократію для
«еліти» немає.На жаль, навіть маленької дещиці листів читачів використати в огляді не вдалося. Але вони неодмінно слугуватимуть нам під час підготовки до друку матеріалів на найрізноманітніші теми. Адже це — наш найцінніший редакційний запас.
