Ad margіnem

Проблеми реалізації конституційної реформи постійно перебувають у центрі уваги політиків, науковців і широкої громадськості. Висловлюються різні точки зору, в тому числі й цілком дискусійні. Одним із прикладів є інтерв’ю судді Федерального суду претензій США Б. Футея, що він його дав «Українській правді» 9 січня цього року. Основна ідея інтерв’ю полягає в тому, що конституційна реформа є «нелегітимною» і призвела до «політичної кризи й правового хаосу».

На мою думку, немає жодних підстав для подібних апокаліптичних висновків. На їх підтвердження Б. Футей своїми словами викладає рішення Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 року, який, пише він, «роз’яснив, що зміна політичної системи в державі вимагає обов’язкового проведення всенародного референдуму».

Однак будемо юридично коректними. У наведеному рішенні («справа про здійснення влади народом») взагалі не згадуються поняття «політична система» і «конституційна реформа». Навпаки, вживається зовсім інше — «конституційний лад», причому зазначається, що «Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття», йдеться лише про «засади конституційного ладу в Україні, що закріплені в розділах І, ІІІ і ХІІІ Конституції» (нагадаю назви цих розділів: «Загальні засади», «Вибори, референдум», «Внесення змін до Конституції»).

Власне, подібні твердження Конституційного Суду спричинила необхідність відповісти на запитання групи народних депутатів: «чи призведе введення іншого порядку обрання Президента України до зміни конституційного ладу та обмеження права народу здійснювати свою владу безпосередньо?» Як відомо, один із варіантів проекту конституційних змін передбачав таку можливість, проте на момент винесення цього рішення ситуація залишилася такою, якою вона є зараз. А саме рішення Конституційного Суду стосувалося тлумачення частин другої, третьої, четвертої статті 5, яке врешті-решт не додало нового змісту канонічному конституційному тексту.

По-перше, з приводу частини другої статті 5: «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ» — Конституційний Суд констатував, що «влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України». Отже, Конституційний Суд цим та деякими іншими рішеннями (зокрема, рішення від 11 липня 1997 року) ще раз підтвердив, що прийняття Верховною Радою рішень, які стосуються Конституції, є безпосереднім актом реалізації суверенітету народу.

По-друге, Конституційний Суд зазначив, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (частина третя статті 5) треба розуміти так: «тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом ХІІІ».

Говорячи про «нелегітимність» конституційної реформи, Б. Футей посилається на Венеціанську комісію, яка нібито визнала її неконституційність. З цим твердженням також не можна погодитись, адже у Висновку щодо внесення змін до Конституції України від 8.12.2004, який було прийнято Європейською комісією за демократію через право (Венеціанською комісією) на її 63-му пленарному засіданні (Венеція, 10—11 червня 2005 року), нічого не сказано про «неконституційність конституційної реформи». В ньому зазначається, що «деякі критичні зауваження Комісії залишаються в силі» і наголошується на необхідності продовжити обговорення та удосконалення конституційної реформи.

Тож що пропонується удосконалити? Зокрема, нам пропонується зосередити увагу на повному узгодженні принципів взаємовідносин між Президентом, Верховною Радою та урядом: «Президент не повинен мати переваги у прийнятті рішень, перешкоджаючи таким чином діяльності уряду (як то — право Президента на законодавчу ініціативу, призначати міністрів оборони та закордонних справ, відповідальність уряду перед Президентом)». З’ясовується, що Венеціанська комісія стурбована різницею у процедурі призначення та статусі членів Кабінету Міністрів. Венеціанська комісія наголошує на необхідності «єдності Кабінету та провадженням його політики, особливо враховуючи специфічний контекст української політичної системи, де відносини між Президентом та Прем’єр-міністром можуть стати занадто конкурентними».

Цікаво, що Венеціанська комісія взагалі не переймається тим, що в своєму інтерв’ю Б. Футей називає «підводними рифами» конституційної реформи. Зокрема, він запитує, що означає «положення про 15 днів, протягом яких Президент має внести на розгляд парламенту кандидатуру Прем’єр-міністра», це право Президента чи його обов’язок?

На мою думку, пункт 9 частини першої статті 106 Конституції України стосовно обов’язку Президента України внести протягом п’ятнадцяти днів подання про призначення Верховною Радою України запропонованої коаліцією депутатських фракцій кандидатури Прем’єр-міністра України не потребує жодного додаткового тлумачення. В цьому пункті вживається чіткий імператив «вносить», який не залишає главі держави можливості діяти в інший спосіб. Якби в цій статті йшлося про право Президента України, то її редакція була б такою, як, наприклад, у частині другій статті 90 Основного Закону, згідно з яким «Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради...».

Звичайно, якщо виконання Конституції підмінювати юридичною казуїстикою, спертою на потужності українського правопису (а він, як казав Максим Рильський моєму дідові, справді «вєщь тьомная і нєпонятная»), то будь-який, навіть найдосконаліший правовий акт потребуватиме перманентного оновлення і тлумачення. Можна погодитися з Б. Футеєм, що яскравий приклад у цьому контексті — відставка Міністра закордонних справ. Тільки ця відставка саме і є наочним проявом невиконання відповідних норм оновленої Конституції України, а не недоліків конституційної реформи.

За пунктом 12 частини першої нової редакції статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено «призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України». За наведеною нормою подання Президента України передбачено лише для призначення Міністра закордонних справ, а не його звільнення. Отже, Верховна Рада України не порушила чинної Конституції під час звільнення Б. Тарасюка з посади Міністра закордонних справ.

Знову ж таки варто звернутися до висновку Венеціанської комісії, в якому пропонується ускладнити механізм звільнення з посад голів Антимонопольного комітету, Фонду держмайна та Держтелерадіо з огляду на «нейтральність їх функцій», проте механізм звільнення міністрів жодних заперечень не викликає. На мою думку, це повністю відповідає практиці демократичних країн, яка не допускає подібної неповаги до рішень парламенту.

Втім, згадаємо і власний національний ґрунт. У збірці статей Б. Футея, об’єднаних назвою «Становлення правової держави Україна» (2005), вміщено текст Конституції УНР 1918 р., яку він вважає віддзеркаленням історії, традицій та звичаїв українського народу (див. стор. 25). З’ясовується, що за статтею 50 цієї Конституції постановою Всенародних Зборів (парламенту УНР) «членів Ради Народних Міністрів» можна було віддати «під слідство і суд» за їхню діяльність. У цьому плані повноваження нинішньої Верховної Ради навіть є досить обмеженими.

Нарешті, варто послатися і на моральний аспект цієї принизливої для країни ситуації, котра ніяк не пов’язана з «недосконалістю», а тим більше «нелегітимністю» конституційної реформи. Ще далекого 1918 року М. Грушевський зазначав: «Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми війшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян». Певен, що всі ці якості мусять проявити найперше наші політики, а не подавати «маленьким українцям» прикрий приклад затятої гонитви за посадами.

В інтерв’ю Б. Футея міститься також чимало «директив» Конституційному Судові. Чітко визначається, зокрема, послідовність дій Конституційного Суду у напрямі перегляду конституційної реформи з подальшим наступом «другого ешелону» в особі Верховного Суду (щоправда, одразу виникає запитання стосовно компетентності Верховного Суду втручатися в справи конституційної реформи).

Подібний «категоричний імператив» Б. Футея сприймається як дисонанс його ж думці майже десятирічної давності — майбутнє Конституційного Суду залежить від того, чи вдасться Конституційному Судові утриматися від того, щоб бути втягнутим у політичну боротьбу (див. цит. працю — стор. 90). До речі, в своїх працях Б. Футей не раз говорив про проблеми етики українських суддів, пропагуючи систему добору федеральних суддів США, яким заборонено займатися політичною діяльністю і виступати з політичною агітацією (див. цит. працю — стор. 193). Без коментарів. Можна тільки згадати слова великого Івана Франка — «щирість тону і щирість переконань».