Біда з цим святом, Днем соборності. В сенсі не мені біда, а колишнім партноменклатурникам, які в незалежній Україні виконують начальницькі функції вже під жовто-синіми барвами і змушені тепер визнавати раніше непопулярні в них дати. Плутають тепер, бідолашні, роки, універсал про проголошення УНР з Актом злуки, але висновок роблять правильний. Як ось голови Донецької області В. Логвиненко і А. Близнюк: «Від чистого серця вітаємо вас, дорогі земляки, з Днем соборності України! Нехай мудрість, надія та віра у свої сили завжди супроводжує нас на життєвому шляху й надихає на добрі діла, бо доброта єднає нас». З добротою узагалі дуже влучно. Спасибі «донецьким», що нагадали про таке рідкісне нині поняття і про його роль у гуртуванні нації.

88-річчя злуки відзначали й професійні політики правого спектра. Ці нічого не плутають, бо знають минувшину ліпше за багатьох докторів історичних наук. Українська народна партія на честь свята провела дотепне пікетування Кабміну — з поверненням «свиней», «підсунутих» урядовцями дорогому народу: підвищення податків, тарифів та інші капості. Були й політичні гасла: «Табачник, не забудь узгодити історію Росії з Монголією», «Янукович! Високими тарифами Україну не об’єднаєш».

Лідер УНП Юрій Костенко пояснив, що пікетуванням вони хочуть привернути увагу до дій команди, «яка сидить у цьому будинку і яка два роки тому в телерекламі ділила українців на три сорти». Одне слово, висновок також начебто правильний, якби не такі слова шановного пана Костенка: «Розкол України по Дніпру лишається актуальним і сьогодні, майже через дев’ять десятиліть після проголошення Акта злуки». Ось тут, як на мене, збій у програмі. По-перше, лишімо у спокою наш Дніпро, у розколі більше «винні» інші річки. А куди «переселити» Полтаву, Чернігів, Суми, де на останніх президентських виборах, наприклад, голосували не за «члена команди», що засідає нині в уряді? Зрештою, на тому Донбасі, який ми підозрюємо в суцільному національному мороці, багато таких патріотів, яких, хай вибачать галичани, не знайдеш і в Прикарпатті. Один Василь Голобородько вартий сотень, хай знову вибачать галичани, амбітних «західняків».

А якщо не всі ще на «крайньому Сході» прозріли, то треба не телевізор нам з вами дивитися, де по-підлому ділять народ, а працювати з обдуреним людом. Бо бути патріотом серед таких, як самі, не дуже велика заслуга.

І ще, як мені здається, проблема не тільки з лівобережними. Монополізований патріотизм — це також серйозна недуга. У Львові часто вважають, що розмовляти у столиці українською — це майже геройство, на яке здатне тільки вони. І кияни, які створили майдан 22 листопада для галичан, — «диво, якого не чекали, бо це ж не Львів». Але найбільше мене потішила така ось історія. У розпал «помаранчевих» подій зайшли ми з друзями погрітися у кав’ярню. За сусіднім столом сиділа компанія, як ми з’ясували, посланців Коломиї. Розмовляли і раптом з викликом заспівали стрілецьку пісню. Справді з викликом, наче під дулами дубельтівок: може, думали, що в столиці, навіть «революційній», за цю пісню їх обізвуть «бандерами». Ми вирішили їх підтримати і вдарили «Лента за лентою набої подавай, український повстанче, в бою не відступай». «О, земляки», — зраділи сусіди і знов заспівали тужливої. Ми відповіли «Круком, сотником УПА». «Ви зі Львова», — запитують коломийці. — «Та ні, — відповідаю, — з Донецької області...» Бачили б ви їхні обличчя! До сьомого коліна випитували, чи немає в нас галицької крові, бо бути східняком і співати «ленту» — «вдома нам не повірять».

То, може, хоч самі не будемо розколюватися на патріотів за «географією». Будьмо мудрішими, бо об’єднує доброта, а не зневага.