Мене завжди насторожувало прагнення стражів порядку посилити вимоги до учасників дорожнього руху, розширити повноваження співробітників ДАІ. Здавалося, їхні наміри благі: скоротити кількість порушень ПДР, зберегти в підсумку життя й здоров’я співгромадян.

Але повноваження передбачають і відповідальність. А про її посилення щось не чути. Як, одержавши «додпайок» із прав, міліція має намір ефективно боротися з «ДАІшниками», викорінювати тяганину, часом зневажливе ставлення до водіїв? За допомогою «телефону довіри», якому мало хто довіряє? А наскільки довіряти міліцейським рапортам про активний внутрішньовідомчий наступ на хабарників та інших погононосіїв, що почуваються пупом перехрестя?

Знайомий лейтенант із столичного Оболонського райуправління на це лише чмихнув у відповідь. За його словами, багато працівників служби внутрішньої безпеки тільки потирають руки, одержавши компромат на колегу. Якщо хтось із них справді згрішив, то скупердяйствувати не буде — тільки б справу на гальмах спустили. Принциповість проявляють до запопадливих правдолюбів, істинно невинних і до тих, на кого начальство вказало пальцем.

Лейтенант знав, що казав: його самого «помилували» за побори (підлітки-наркомани підгодовували не один місяць за мовчання)...

* * *

— А ви не доведете, — самовпевнено кинув сержант із жезлом на мої з колегою запевняння розповісти начальству Голосіївської міліції про його хамське «Дай!».

Сам факт хабарництва за бажання ми легко довели б. Стояв пуп перехрестя на дорозі біля автовокзалу один, без напарника й машини з «мигалкою». Жетона з номером на кітелі не було. Зважаючи на все, підробляв «вовк»-одинак у вільний від служби час. Граючися смугастою палкою, інспектор одразу запитав: «Будемо оформляти протокол чи розрахуємося на місці?».

На наше «Протокол!» щиро обурився, різко тицьнув документи водієві в руки й зухвало побажав бути обережним на дорозі, «яку, буває, і стовпи переходять». «Ментовський» гумор ми не оцінили, пообіцявши привести нахабу до тями. Він, не назвавшися, знав, що шукати його ніхто не буде, але місце дислокації поміняв. Через півгодини ми бачили «мисливця» біля станції метро...

* * *

На трасі Київ—Яготин став свідком неузгоджених дій працівників ДАІ. Їхав я через населений пункт зі швидкістю до 80 км на годину. Інспектор із приладом наперевіс «виринув» біля пришляхового базару. Наказавши зупинитися, він одразу перетнув дорогу, де його очікував черговий, треба думати, порушник. Мною зайнявся його напарник. «Ви їхали зі швидкістю 82 км на годину», — констатував він, не представившись, і ледачою ходою пішов з моїми документами до свого авто. Не сперечаючись із «хазяїном» дороги, несміливо запитую, чи не можна обмежитися усним зауваженням, швидкість, мовляв, була нижче межі, після якої треба карати.

— Які зауваження за швидкості 89 кілометрів? — раптом чую бас капітана, що зупинив мене.

Ми перезирнулися з його колегою, який подавав протокол на підпис, і я запитав: «Яка ж усе-таки була швидкість?». На що він буркнув: «Виходить, я не зрозумів його». І зробив виправлення в документі. Своє обурення нетямущим інспектором я залишив у протоколі. Тепер чекаю повістки до суду. Там, природно, питання будуть до мене. Я ж хочу довідатися в керівництва державтоінспекції: коли у всіх інспекторів будуть відповідні прилади, щоб позбавити їх необхідності метушитися на шосе, фіксуючи швидкості зустрічних машин? Тоді вони вчасно демонструватимуть водіям показання приладу й тим самим перестануть нервувати себе й учасників дорожнього руху.