Мене запросили на 75-річчя найстарішої кузні офіцерських кадрів для внутрішніх військ (ВВ). А що, власне, подумалося, я знаю про це воїнство? Внутрішня варта з 1811-го при цареві-батюшці. Після 1917-го попередниками військових правоохоронців була Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК) — гроза бандитів і мародерів.

Термін «ВВ» з’явився в 1921-му, коли ВНК розділилася на підрозділи, які охороняють зовнішні рубежі країни (прикордонники) і частини, що несуть службу всередині держави.

Далі в голові мимоволі вибудовується сумна асоціативна шеренга: НКВС — Берія — «заградотряды» — ГУЛАГ — вишки із собаками — розгін демонстрацій...

Було? На жаль, асоціативний ряд можна продовжити. Але, на щастя, використовуючи минулий час. Сьогодні ВВ справедливо називають військами внутрішнього спокою.

Звучить! Тому що хлопців-погононосіїв не виставляють проти співвітчизників як злих сторожових псів, не нацьковують на близьких і родичів, не кидають озброєних на мирних демонстрантів.

Солдати та офіцери ВВ надійно охороняють важливі держоб’єкти і дипломатичні установи, супроводжують спеціальні вантажі, конвоюють заарештованих і засуджених, забезпечують пропускний режим і громадський порядок, самовіддано ведуть боротьбу із злочинністю і ліквідують наслідки надзвичайних ситуацій.

Про це (зрозуміло, фрагментарно) автор має намір розповісти в серії матеріалів про внутрішні війська, 15-річчя яких ми відзначимо 26 березня ц. р.

Ну а розпочати варто, думаю, зі згаданої кузні офіцерських кадрів — Академії внутрішніх військ МВС України, якій виповнилось 75.

Від школи — до академії

Прологом нинішнього вузу була друга школа прикордонної охорони і військ Об’єднаного держполітуправління. Її заснували 26 грудня 1931-го. А незадовго до цього на радянські екрани вийшов перший художній звуковий кінофільм «Путівка в життя». Це, погодьтеся, символічний збіг. У стінах одного з найстарших навчальних закладів за 75 років одержали знання, фізичне загартування і путівку в життя 30 тисяч офіцерів: кавалеристів, інтендантів, прикордонників, льотчиків, автомобілістів, артилеристів, фінансистів.

За короткий час школа стала флагманом підготовки і перепідготовки офіцерів, щорічно зміцнювалася її матеріально-технічна база, зокрема, у навчальному центрі поблизу Писарівки, куди курсанти виїжджають на польові заняття і сьогодні.

Теоретична і фізична підготовка, дії в умовах, наближених до бойових, участь в окружних маневрах стали чудовою школою для випускників. Вони з честю склали «іспити» під час боїв на озері Хасан і річці Халхин-Гол. Другим бойовим хрещенням стала для викладачів та їхніх учнів «зимова війна» у 1939-му, під час радянсько-фінського конфлікту.

Одними з перших зустріли ворога 22 червня 1941-го командири прикордонних і внутрішніх військ, які закінчили свого часу Харківське училище. Для багатьох з них той бій виявився останнім. Сьогодні відомі імена 41 Героя Радянського Союзу, одного з яких удостоєно цього звання двічі. Їхні прізвища носять прикордонні застави, населені пункти, вулиці, школи.

— А хто першим з вихованців харківської кузні удостоївся звання Героя? — відволікаю від святкових думок курсанта Сергія. Він подивився на стелу, на якій викарбувані імена тих, хто зупинив фашизм, і впевнено відповів: «Махалін. Лейтенант на чолі одинадцяти прикордонників вступив у бій із сотнями японців і загинув...»

...Пройдіться академією: тут історією дихають музейні реліквії, аудиторії, плац, на якому складають присягу, ходять урочистим маршем, покладають квіти і співають гімн країни.

— Наш заклад кілька разів перейменовували, реформували, але традиції честі, достоїнства і відданості обраній професії захисника Батьківщини дотримували всі покоління курсантів, — розповідав випускник інтендантського відділення письменник Фелікс Тацький. Він чудово пам’ятає ТЕ училище. Вступив до нього в 1950-му. А в 1945-му педагогічний склад і курсанти закладу повернулися у Харків з Алма-Ати, куди училище евакуювали в грізному 1941-му. Незабаром власними силами відновили з руїн казарми, навчальний корпус, майстерні, їдальню. Паралельно надавали величезну допомогу підприємствам і колгоспам, над якими шефствували ще в довоєнний час. Училище ставало дедалі авторитетнішим. Йому довіряли підготовку дефіцитних, часто непрофільних, кадрів. «Треба!» — і викладачі вчили літати. «Треба!» — й у кузні 12 років «кували» ... автоінспекторів.

У 1975-му середньо-спеціальний заклад став вищим училищем тилу. Єдиним у СРСР. З’являлися нові корпуси, які оснащували новітнім обладнанням, зміцнювалися служби. У 1995-му, коли з’явилася потреба виховувати військових спеців для створеної 1992-го Національної гвардії, вище училище стало військовим інститутом національної гвардії. Після її реформування вуз у 2000-му передали Головному управлінню внутрішніх військ МВС.

Останню чверть століття у вузі не раз переривався навчальний процес у зв’язку з виконанням почесних, але нелегких спецзавдань. Охорона громадського порядку під час Олімпіади в Москві, у «гарячих точках» Закавказзя і Середньої Азії, в Афганістані та на Чорнобильській АЕС...

Наука перемагати...

Статус академії, переконався, для харківських військових — не данина моді. На відміну від багатьох, вони наполегливо, послідовно, крок за кроком йшли до вузу четвертого рівня. А вели їх до мети протягом 75 років 18 начальників.

Генерал-майору Степанові Полтораку, кандидату наук, доценту пощастило поставити ... ні не крапку —знак оклику. Але колись колективу довелося довести, що є всі умови для відповідної акредитації. Про це розповідає начальник академії Степан Полторак:

— За п’ять останніх років динамічного розвитку показники академії зросли майже вдвічі. Ми щорічно забезпечуємо війська 220—250 фахівцями, ще 180—220 офіцерів підвищують у нас кваліфікацію. Кількість кафедр лише за рік збільшилася з 14 до 18, число кандидатів і докторів наук відповідно з 46 до 110 і з 10 до 25. Навчальний процес забезпечують 183 науково-педагогічні працівники, більш як дві тисячі тих, хто навчається, працюють на 198 комп’ютерах, мають наукову і навчальну літературу 50 найменувань, науково-практичний журнал, які видають у власному видавництві. Бібліотека, Інтернет, 260 періодичних видань, копіювальна техніка — все це сприяє, вважаю, ефективним заняттям наукою.

За її основними напрямами протягом п’ятиліття створено п’ять наукових шкіл, підготовлено 27 науково-дослідних робіт із проблематики ВВ, видано 8 монографій, 22 підручники (15 з них із грифом МВС і МОН). В аспірантурі і докторантурі навчаються 32 особи, відкрито ад’юнктуру. В академії працює вчена рада із захисту дисертацій (шість уже захищені) у галузі військових і технічних наук. Курсанти, слухачі і студенти (близько 500) займаються науковими дослідженнями в 17 гуртках. Їхні результати, до слова, в області точних наук, менеджменту використовуються не лише у внутрішніх військах. Так що причин відмовляти нам у наданні статусу, вважаю, не було. А погоджували документи ми, до речі, у п’ятьох міністерствах і Кабміні...

Науковець Полторак про науку, «без якої розвиток військ неможливий», може говорити годинами. Є про що. Сам він готує докторську дисертацію про службово-бойову діяльність ВВ, їхні завдання, проведення спецоперацій. Благо, досвіду генерал-майору не позичати. Пройшов шлях від командира взводу до начальника управління бойової підготовки військ.

— І ось з чим стикнувся: наші випускники в перспективі можуть розраховувати максимум на посаду комбата. Хочеш підніматися вище — закінчуй академію Міноборони. Але у нас зовсім різна специфіка. Я особисто в академії МО вивчав загальновійськову тактику, а захищався по темі «Оборона морського узбережжя»...

Нашим військам потрібна своя академія — цей висновок підтримало керівництво ВВ і МВС. Створили відповідну базу, запросили п’ять докторів військових наук (їх в Україні 11).

— І ця програма-мінімум виконана. Що в планах, Степане Тимофійовичу?

— За досягнуте дивіденди, так би мовити, отримали. Потрібно йти вперед. Є такий жарт: якщо, подивившись ранком у дзеркало, не знаходиш у собі недоліків, значить ти помер. Немає межі досконалості, тому і далі рухатимемо науку.

Почнемо готувати фахівців для зарубіжжя. І не тільки близького. Проблема — у площах, але Київ обіцяє допомогти в завершенні будівництва «замороженого» корпусу. Та й ми не сидітимемо склавши руки. Розраховуємо також на підтримку обласних, міської влади. Вони, до слова, як і народні депутати, керівництво Південної залізниці відчутно допомагають нам протягом багатьох років.

«Козацькі страви», бали і пісні

Хоч як дивно, це словосполучення зовсім не абсурдне. В академії навчають не тільки бойовому мистецтву, а і науки перемагати на особистому фронті. Командир зобов’язаний не лише навчити солдата азам фаху, він має виховувати якості, необхідні в буденному житті. Тому начальник і благословив ентузіастів кафедри тилового забезпечення на створення гуртка «Козацькі страви». У ньому тонкощі кулінарії та столового етикету вивчають майбутні командири, менеджери, автомобілісти, філологи, зброярі. Одне слово, всі, хто хоче здивувати близьких і рідних умінням готувати смачну їжу, сервірувати стіл. Дивують вони, щоправда, не тільки родичів. Кулінарний гурток академії ВВ перемагає в конкурсах. І кого ви думаєте? Студентів торгового вузу і університету громадського харчування!

Добре, є хліб — буде і пісня. Центр культури про це дбає: у гуртках художньої самодіяльності, літературному, живопису, у клубі веселих і кмітливих сотні юнаків і дівчат займаються улюбленими, для душі, справами.

Цікава деталь: в академії, що не дивно, сувора дисципліна і зразковий порядок. Тут запізнення на лекцію вважають НП. І ось у цьому суворому навчальному закладі, де панують статути і чиношанування, дивно уживаються правила... інституту шляхетних дівиць. Як у суворовському училищі, де підлітків навчають красивих манер, які, на жаль, найчастіше щезають, тільки-но хлопці опиняються у казармах вузів. В академії зжили солдафонство. Тут сильні фізично, у залах треновані завтрашні стражі нашого з вами спокою вміють завойовувати серця тих, хто їх оточує. Ввічливістю, увагою, тим самим столовим етикетом.

А ще бальними танцями, які відвідують усі, кому хочеться бути кавалером по життю...

А своє вміння вальсувати вони демонструють на щорічному офіцерському балі. Уявіть: весь колектив академії, з дружинами і чоловіками, красивими й ошатними танцює під звуки військового оркестру — гордості не лише харківських військових, по суті, кращим у МВС.

На 75-річчі академії мені довелося чути гру майстрів. Як кажуть, гармати мовчали.

На урочистих зборах, які плавно перейшли в чудовий концерт, на якому (віват, академіє!) не було артистів-чужоземців, виступили міністр Василь Цушко і командувач внутрішніх військ генерал-полковник Олександр Кіхтенко. Вони не стомили тих, хто зібрався: говорили коротко і до діла, трималися скромно і гідно. Немов підкреслювали: у військах не повинно бути демагогії і політиканства...

Гості свята, а їх було більш як тисяча (!), оцінили це...

Київ—Харків—Київ.

Фото прес-служби Академії внутрішніх військ.

Слово Ісмаїлу АБИЗОВУ, колишньому заступнику командувача внутрішніх військ по тилу Казахстану, полковнику запасу:

— Родом я із Запорізької області, але ще малим батьки відвезли мене до Узбекистану. Після служби в армії вступив до Харківського училища тилу, яке закінчив у 1967-му. З дня випуску, на жаль, не довелося бути в альма-матер. Приїхав на 75-річчя й ахнув: не впізнав рідний заклад. Зайшов у казарму і зронив сльозу: світлих приємних тонів стіни, сучасні меблі, музичний центр, великий телевізор... Нам таке і не снилося. Вважаю, тут мають готувати фахівців тилу всіх країн СНД, тому що такої потужної сучасної матеріальної бази, а, головне, чудових викладачів годі й шукати. Пам’ятаю наставників Караченцева, Зайцева, Івахно — їхніх учнів довелося зустрічати в п’ятьох азіатських республіках. Фахівців дуже цінували і цінують у військах. Тепер я вже 11 років будую дороги, тобто не загубився після служби. Це означає, що училище дало мені все необхідне, щоб адаптуватися в період змін. Дякую, альма-матер! Шкода, що наші народи розійшлися у вільному плаванні. Адже так багато спільного у казахів і українців. Навіть пісні про матір схожі (співає казахською. — Авт.). «Якщо у тебе є мати, ти ніколи не постарієш», — такий переклад. А ваша чудова: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала...».

Слово Миколі ЛЮБЧЕНКУ, заступнику головнокомандувача ВВ МВС Росії по тилу, генерал-лейтенанту:

— Вище училище тилу я закінчив у 1980-му. В 1986-му проходив тут навчальні збори, після чого вступив до Ленінградської академії тилу і транспорту. Служив у Чебоксарах, Московському окрузі. Часто приїжджаю до родичів, але в училище потрапив уперше за 20 років. Із задоволенням відзначаю, що воно дуже змінилося зовні, але колишніми залишилися традиції, сильні кадри, дух патріотизму. Нам їх прищеплювали нинішні ветерани Панченко, Токар, Бєліков... Про їх викладацьку майстерність можна судити за кількістю генералів на курсі. До цього звання дослужилися шестеро моїх однокурсників, більше — одинадцять — було в 1972-му.

Я у захваті від досягнень академії, зокрема, роботи начальника Степана Полторака, який за підтримки командувача військ, міністерства за короткий період істотно зміцнив матеріально-технічну базу і підвищив статус вузу, а отже, його авторитет. Утім, поважали війська і в попередні роки. Пам’ятаю, батальйоном ходили вулицями Харкова, співали пісні і ловили добрі погляди городян...

Слово Володимиру СЕМЕНОВУ, заступнику командувача ВВ по тилу МВС Республіки Білорусь, полковнику:

— Після закінчення училища в 1985-му приїжджаю сюди вдруге. І щоразу не стомлююся дивуватися добрим змінам. Сучасний інтер’єр, устаткування в навчальних класах, чудові світлиці, спортзали — в усьому видно господаря, котрий прагне підвищити якість навчання, рівень побуту і дозвілля. І нас готували професійно, але ми і мріяти не могли про комп’ютери, навички кулінара чи танцюриста. Бачили їдальню? Гріх так називати зали, де домашній затишок, красиво сервіровані столи, привітний персонал. Ресторан та й годі.

Кожен гість, випускник, прагнув потрапити до спального приміщення, постояти біля свого ліжка. Не ті нині казарми — видно, що в них попрацювали дизайнери і психологи. Хлопці, відчувалося це на плацу під час відкриття свята, пишаються академією, її багатою історією, духом товариства. Одна лише цифра, яка не потребує коментарів: генерал-майор Степан Полторак відзначив, що лише два відсотки випускників академії з тих чи інших причин не доходять до частин. Престиж військових спеціальностей очевидний.

Слово Валентину ГОРЧАКУ, працівнику дорожньої поліції МВС Республіки Молдова, майору:

— Після закінчення Кишинівського суворовського училища вступив до Харківського. У 1995-му повернувся до Молдови, де таких фахівців і нині не готують. Особливо престижним вважався наш автотехнічний факультет. До речі, був на нашому курсі грек. Він дуже прагнув закінчити навчання, незважаючи на відомі труднощі, і виїхати на батьківську землю. З’ясувалося, диплом нашого училища високо котирується в Греції. Воно і зрозуміло: викладачі давали широкі знання і були дуже вимогливі. Їх цікавило, звичайно, чому пропустив заняття, але правило: «Надолуж пропущене!» було залізним. Це нас стимулювало, хоча частенько і ображало — адже були наряди, хвороби. Тепер ми вдячні за науку, зокрема, Буркову, Співаку і багатьом іншим. Що ще запам’яталося? Ми були шоковані, побачивши на плацу американського полковника авіації. Це за такої засекреченості — єдине в Союзі училище тилу, як пам’ятаю, навіть у довідниках його не було. Що стосується змін: умови для навчання і життя створені такі, що хочеться знову вступити до рідної альма-матер...