Майстер дерев’яних чоловічків

Своїх замовників Іван ніколи не бачив. І що сталося з його скульптурами, коли вони покинули майстерню, теж не знає. Але що робив він їх на замовлення президентських служб — правда.

Кажуть, якось до салону, де був виставлений Різдвяний вертеп Нашубського, завітала Катерина Ющенко. І побачила хатинку, на яку приземлився Ангел із зіркою. А в хатинці батьки схилилися над колискою. І подорожні, що прийшли вітати з новонародженим. І всяка худоба, що водиться при хаті...

Вертеп купили й одразу замовили ще. Не встиг Іван завезти до столиці другого і повернутися додому, як дзвінок: зробіть іще!

Коли художник задумував свій вертеп, не чекав такої популярності. Хотів зробити щось дуже тепле, щире й домашнє. Тепер хто не побачить — і собі просить таке зробити.

Іван цілі дні проводить у невеличкій майстерні.

Кілька років тому влаштував він незвичну виставку. Там була лише одна робота. Одна — не тому, що нема чого показати. Просто вона увібрала в себе ідею, важливу не тільки для Нашубського, а для всіх нас. От і хотів художник привернути до неї увагу.

Робота мала довгу назву: «Україна аграрна. Початок третього тисячоліття. Один із сошкою — семеро з ложкою». І зробив її скульптор так: зігнула спину від тяжкої роботи бідна жінка — Україна, а у неї на плечах сидять і колишній президент, що тиче дулю своїй годувальниці, і відомий політик-інтриган, і розпусна дівиця, і вояка, що не може втримати зброю. І кожен зручно вмостився, та ще й велику ложку простягає.

Тільки-но завіз автор скульптуру до столиці, одразу знайшовся покупець. Щоправда, не наш, із Америки.

Пішли ці чоловічки у світ, а на столі майстра — вже інші. Сіли у воза. А віз стоїть, бо тягнуть його лебідь, рак та щука.

Сюжет життя

Секрети різьбярського мистецтва Іванові довелось опановувати самому. Від батька у спадок залишився нехитрий столярний інструмент, котрий і надихав сільського хлопчину не так на творчість, як на потрібну в господарстві роботу.

Після армії пішов до художнього училища, але там пропонували лише оформительський відділ, а його вабив скульптурний. Отож, подався шукати іншої долі. Працював на будові, зв’язківцем, на далекій Півночі. Лише повернувшись в Україну, знову взяв у руки різці. Дерево захопило — і стало справою життя.

Скільки й чого вирізав — уже не перелічити. Каже, що лічба йде не на сотні, а на тисячі виробів. Вже цілий дерев’яний народ Нашубського пішов у світ і тепер живе своїм життям.

Одного разу вирізав царівну-лебідь. Узяв білу липу, щоб було видно, як із сніжного лебедя виростає прекрасна царівна. Вже почала проглядатись вона, аж раптом із самої середини з’явився чорний сук. Немов підказало дерево: ще не час для лебедя...

А ще була циганка. Кілька місяців минуло, доки Іван вдихнув свою душу в дерево, і на світ з’явилася граціозна танцівниця. Старався, щоб вився кожен кучерик, і навіть золоті дукати вирізьбив. Циганка вийшла гарна, полюбив її художник, віддавати нікому не хотів. А показати на вернісажі наважився.

Тільки виставив, а тут і покупець. Нашубський загнув таку ціну, щоб ніхто такої не заплатив. А покупець і слова не сказав — витяг гроші і забрав циганку.

Таких історій він може розказувати безліч. Для нього скульптури — не дерево, а живі істоти. А в житті все буденніше — сокира, молоток із гумою, щоб не так гупав і сусіди не сварилися, гострі ножі, стамески, купа дерева в майстерні. Щоб полюбити все це, треба мати душу різьбяра.

Уроки від дерева

Колись Нашубський вів клас дерев’яної скульптури в обласному палаці творчості для дітей. Підлітки ходили туди залюбки. Може, й досі б ходили, але він відмовився від справи. Чому? Дітей пожалів! Група повинна бути «укомплектована» — а коли працює дванадцятеро дітей із гострими інструментами, за ними не встежиш. І не було такого уроку, щоб хтось не поранився. Нашубський звикся з тим, що різьбярство дається потом і мозолями, але ж не кров’ю!

Тепер у місті вчитися різьбярства практично ніде. Та й майстрів — одиниці. Дерев’яна скульптура — річ не надто прибуткова. Треба дуже любити отой маленький дерев’яний народ, щоб віддавати йому своє життя. І ще треба любити свій великий народ, щоб працювати для нього. Дерев’яні чоловічки, оселившись в різних країнах, давно кличуть свого майстра до себе. Запрошення від італійських реставраторів, німецьких художників, іспанських меблярів приходили не раз. Та Іван каже, що вдома його тримають дві речі: любов до України та істина «Не в грошах щастя». Дивні для багатьох слова. У кого їх навчився Іван Нашубський, сказати важко. Може, у дерева, котре міцно тримається корінням за землю.

Хмельницький.

Фото автора.