Відповісти на виклики сьогодення

Події останніх років свідчать, що в Україні остаточно сформувалося капіталістичне суспільство з характерними для нього економічною базою, соціально-політичною системою, суспільним світоглядом і культурою. Отже, ми опинилися в зовсім новій історичній ситуації. Нашій партії майже дев’яносто років не доводилося діяти в умовах капіталізму. Раніше нам доводилося вирішувати завдання соціалістичного розвитку, потім протистояти руйнівній соціально-економічній кризі, що загрожувала знищити всі суспільні інститути. Тепер ми маємо в умовах капіталістичної системи закласти підвалини для переходу до соціалістичного будівництва. Це зовсім нове завдання, і для його вирішення насамперед потрібно оновлення партійної програми.

Ідеться не про модернізацію окремих положень програми, а про системне оновлення. Нам необхідно відповісти на виклики сьогодення: дати на основі марксистсько-ленінської теорії аналіз нинішньої ситуації у суспільстві й намітити реалістичний шлях переходу до соціалістичних перетворень. Без цього ми змушені будемо звести нашу діяльність до реагування на події, що уже відбулися, втратимо можливість передбачати перебіг соціально-економічного й політичного розвитку, не зможемо керувати процесами, що відбуваються в суспільстві.

Мені хотілося б висловити у зв’язку з цим власне бачення основних положень оновленої партійної програми. Можливо, моя позиція здаватиметься деяким членам партії дискусійною. Та саме широке обговорення найгостріших питань є неодмінною умовою того, що нам удасться скористатися творчою силою марксистсько-ленінської теорії для визначення завдань, які стоять перед нами, і способів їх вирішення.

Ми виявилися відкинутими в суспільному розвитку майже на сторіччя назад, до рубежів, що здавалися нам уже назавжди пройденими. Безперечно, досвід соціальної і політичної боротьби партії початку XX століття буде для нас корисний. Однак не можна забувати про те, що нинішній капіталізм багато в чому відрізняється від соціально-економічної системи, що була в Російській імперії. Криза капіталістичного ладу, попри його тимчасову перемогу й удаване зміцнення, зайшла набагато далі. Можливості інтенсивного розвитку капіталізму здаються практично цілком вичерпаними, унаслідок чого набагато більше виявилася його паразитична, нелюдська сутність і різко зросла небезпека, яку спричиняє подальше існування капіталістичної системи для людської цивілізації. У нашому розпорядженні залишається не так багато часу для того, щоб запобігти переростанню кризи капіталізму в культурний і цивілізаційний розпад. Після десятиліть небаченого раніше в історії прогресу сформульована Розою Люксембург дилема «соціалізм чи варварство» раптово почала вирішуватися на користь варварства. Для того, щоб зупинити цей процес, нам необхідно насамперед проаналізувати особливості нинішньої ситуації у суспільстві й усвідомити наші першочергові завдання, що випливають з неї.

Особливості нинішньої ситуації у суспільстві

Головна особливість нинішнього етапу кризи капіталізму, як видається, пов’язана з тим, що капіталістичне суспільство зіштовхнулося з дефіцитом ресурсів, який зростає, необхідних для підтримки наявної системи виробництва і суспільних інститутів, що опираються на неї. У результаті стався різкий поділ країн капіталістичного світу на «центр» і «периферію», з якого випадають тільки ті держави, що зуміли зберегти соціалістичний устрій чи прагнуть стати на шлях соціалістичного розвитку (як Венесуела, Лівія, Іран, Болівія і Нікарагуа).

Наприкінці XІX століття Японія, що стала завдяки буржуазній революції на шлях прискореного будівництва капіталістичних відносин, змогла за короткий час побудувати велику промисловість і опинитися серед світових лідерів. Після Другої світової війни Південна Корея, Малайзія, Індія й Індонезія, використовуючи можливості державного капіталізму, створюючи за безпосереднього сприяння державної влади великі корпорації, зуміли різко підвищити своє місце у світовій економічній системі і поліпшити якість життя значної частини суспільства. У наш час такої можливості принципово немає, а ті буржуазні політики, котрі закликають скористатися досвідом цих країн для вирішення проблем, що стоять перед Україною, просто не розуміють реалій сучасного світу.

Сам факт існування СРСР і світової соціалістичної системи стримував експансію найрозвиненіших капіталістичних країн. Вони змушені були рахуватися з інтересами решти людства. У противному разі вони ризикували зазнати поразки в геополітичному протистоянні. Крім того, необхідність суспільної консолідації змушувала правлячий клас провідних капіталістичних країн обмежувати власне економічне й політичне панування. А потреба в об’єднанні зусиль на міжнародному рівні для протистояння країнам соціалізму стримувала розвиток суперечностей між імперіалістичними державами і змушувала їх вкладати кошти у розвиток «третього світу».

Нині таких стримуючих чинників більше немає. Імперіалістичні держави отримали шанс нав’язати людству вигідну їм систему міжнародних відносин, сформувати глобальний ринок відповідно до власних інтересів. При цьому зростання суперечностей між розвиненими капіталістичними країнами стримується тепер не наявністю спільних супротивників і геополітичних цілей, а воєнно-політичним домінуванням США. Оскільки одноосібне збереження світового панування потребує величезних ресурсних витрат, американська політична еліта починає спроби знову об’єднати західний світ, спровокувавши міжцивілізаційний конфлікт. Очевидно, що така політика несе загрозу для всього людства, а американська еліта, яка прагне через залежні від неї режими встановити контроль над світовими ресурсами і маршрутами їх транзиту, стає безпосереднім учасником внутрішньополітичної боротьби в країнах «третього світу», зокрема в Україні.

Очевидно, що підтримувати нинішній рівень життя суспільства, зберігати нинішні споживчі стандарти, не обмежуючи при цьому панування великих корпорацій і фінансових інститутів, розвинені капіталістичні країни можуть лише за рахунок ресурсів всього іншого людства. Єдиний можливий для них шлях розвитку — це пограбування «третього світу», змушеного за власний рахунок вирішувати проблеми розвинених капіталістичних держав. У цьому і є суть капіталістичної глобалізації. Природно, що геополітичний курс провідних імперіалістичних країн має бути спрямований на постійне розширення «периферії», яка надає їм необхідні ресурси. Для цього країнам, котрі намагаються зберегти право на самостійний розвиток, нав’язується неоліберальна економічна система, що позбавляє їх економічної незалежності. При цьому з допомогою політичного тиску запобігають намаганням країн «периферії» відстояти національний економічний суверенітет.

Відповідно, захист права на самостійний розвиток стає першочерговим завданням усіх прихильників соціалізму в країнах «периферії». Насамперед необхідно відмовитися від неоліберального економічного курсу, відсторонити від влади проамериканську частину політичної еліти і запобігти створенню механізмів, що дають змогу контролювати ззовні національну економіку. Очевидно, що в розв’язанні цього завдання, крім комуністів і політичних сил, що діють в інтересах дрібної буржуазії, також зацікавлені бюрократичні і промислові групи, пов’язані з тими галузями національної економіки, яким загрожує загибель унаслідок капіталістичної глобалізації.

На основі досвіду буржуазних революцій XVІІІ—XІX століть Карл Маркс дійшов висновку про те, що буржуазія вкрай непослідовна і нерішуча в захисті власних вимог, вона легко задовольняється короткотерміновим зиском і схильна до союзу з найреакційнішими прошарками суспільства. Сутність буржуазії, звичайно, залишилася такою само й у наш час. Мало того, як свідчить сучасна політична практика, буржуазія в країнах «периферійного» капіталізму надзвичайно боїться власного народу і готова обпертися на будь-які сили, у тому числі і зовнішні, заради можливості панувати, не враховуючи думку суспільства. Тому не слід розраховувати, що наявність у складі правлячого класу угруповань, об’єктивно зацікавлених у збереженні національного суверенітету, природним чином приведе до їхнього конфлікту з прихильниками проамериканської орієнтації, що входять до керівництва країни. Таке протистояння неможливе без могутнього тиску знизу, без існування широкого демократичного руху, нехай і не оформленого організаційно, що виступає на захист національного суверенітету, вимагає, щоб державний курс відповідав національним інтересам. Очевидно, що без комуністів такий рух виникнути не може. Відповідно, на нас лягає завдання з проведення мобілізації в суспільстві для опору зовнішній експансії і запобігання зрадництва з боку правлячої верхівки. Треба завважити, що в тих країнах «третього світу», які змогли відстояти своє право на самостійний розвиток, організатором загальнонаціонального опору незмінно виступали комуністичні й соціалістичні партії (за винятком Ірану, де національно-визвольний рух має релігійний характер).

У чому ж полягає право на самостійний розвиток, яке імперіалістичні держави прагнуть відібрати в країн світової «периферії»?

По-перше, у можливості зберегти власну національно-культурну ідентичність. Культурна і цивілізаційна розмаїтість є нездоланною перешкодою на шляху капіталістичної глобалізації, оскільки в суспільствах, що спираються на традиційні світоглядні і моральні цінності, неможливо надовго установити неоліберальну економічну систему. Немає такого народу, у свідомості якого панували б характерні для неолібералізму уявлення про необхідність безжалісного ставлення до слабких і бідних, про правомірність передачі суспільного багатства в руки незначної меншості. Таке суспільство просто не змогло б сформуватися, і воно може існувати, тільки спираючися на підтримку ззовні. Тому твердження неоліберальної системи незмінно супроводжується нав’язуванням уявлень про неповноцінність національного світогляду і витиснення національної культури стандартизованою масовою продукцією, виробленою під час капіталістичної глобалізації. При цьому такий процес часто може прикриватися гаслами етнічного і місцевого націоналізму, що використовуються для руйнування сталих цивілізаційних суспільств.

Світогляд і культура народу України сформувалися у рамках східнослов’янського цивілізаційного простору, розрив з яким рівносильний відмові від власної ідентичності. Це добре усвідомлюється українським суспільством, що послідовно виступає проти курсу правлячого класу на вихід зі східнослов’янського простору і приєднання до євроатлантичної цивілізації. Поки Україна зберігає свій зв’язок зі східнослов’янським світом (в умовах СРСР — основа для формування єдиного радянського народу), у неї залишається шанс мирним шляхом, без важких соціальних потрясінь, повернути собі право на самостійний розвиток. Після приєднання до євроатлантичної цивілізації Україна зможе розвиватися тільки як частина світової «периферії». У цьому разі неминуче поглиблення системної кризи, що може призвести до соціально-економічному колапсу і швидкої культурної деградації.

У зв’язку з цим важливим завданням Компартії стає боротьба за збереження східнослов’янського простору (який після виходу з нього України буде приречений на розпад) і припинення курсу на євроатлантичну інтеграцію. В українському суспільстві немає іншої політичної сили, крім комуністів, здатної забезпечити рішення цього завдання.

У суспільному і культурному просторі України діють розрізнені групи й організації, що виступають під гаслами східнослов’янської єдності. У своїй більшості ці організації керуються історичними міфами і контролюються різними угрупованнями правлячого класу. Завдання Компартії в тому, щоб об’єднати найбільш здорові елементи, поширити на них вплив соціалістичної ідеології, показати суспільству, що боротьба за збереження національної ідентичності може бути успішною лише у разі відмови від неоліберального курсу й обмеження олігархічного панування.

По-друге, реалізація права на самостійний розвиток припускає активну участь у світовому науково-технічному прогресі. Розвинені капіталістичні країни прагнуть установити монопольний контроль над науковими і технологічними досягненнями. При цьому неоліберальна соціально-економічна система не дає можливості державам «периферії» проводити масштабні наукові дослідження і підтримувати впровадження новітніх технологічних досягнень. Україна практично випала зі світового науково-технічного прогресу, в нашій країні не виникають найсучасніші галузі виробництва, а створений за радянських часів потенціал стрімко руйнується. Якщо нам не вдасться зупинити реалізацію подібного сценарію, Україна опиниться в числі країн, чия роль у світовій економічній системі зводиться до постачання сировини, продукції з низьким ступенем переробки і дешевої робочої сили. Це означає, що наш народ буде приречений на бідність, безправ’я, моральну і культурну деградацію. Для того, щоб вирватися з цих лабетів, нам знадобиться величезне напруження зусиль усього суспільства.

У нас поки що є можливість для того, щоб врятувати від остаточного руйнування промисловий і науковий потенціал, створений в умовах соціалістичного суспільства. Але час працює проти нас. Необхідно в короткий термін домогтися того, щоб кошти, котрі привласнюють нині олігархічні угруповання, були спрямовані на створення сучасних галузей економіки, модернізацію промислового устаткування і інфраструктури. Це неможливо без обмеження олігархічного панування і в політичній сфері, і в економіці. У цьому процесі природним союзником робітничого класу стає дрібна буржуазія. Але слід враховувати, що вона в умовах українського «периферійного» капіталізму практично позбавлена політичного представництва: партії, що діють від її імені, легко поступаються її потребами і інтересами, вирішуючи власні вузькополітичні завдання.

По-третє, право на самостійний розвиток припускає реалізацію державного курсу, спрямованого на підвищення якості життя суспільства. Останніми роками соціально-економічна ситуація в країні трохи стабілізувалася і рівень життя теж зріс. У цьому немає нічого дивного, і такі зміни не дають жодних підстав припускати, що змінився характер правлячого класу України або зросла його готовність поділитися своїми доходами із суспільством. Руйнування зайшло надто далеко і має характер, небезпечний для самого правлячого класу. Тому він ужив заходів для підтримки суспільних і державних інститутів, що розвалюються, відновлення найприбутковіших галузей виробництва і підвищення внутрішнього споживчого попиту. При цьому і надалі погіршується якість життя суспільства в цілому, незважаючи на очевидне зростання доходів трудящих, зайнятих в орієнтованих на експорт галузях і сфері послуг.

Цілком зруйновано соціальну сферу, фактично знищено найважливіші досягнення радянської епохи —загальнодоступну якісну освіту й медичне обслуговування. Трудящі в сучасних умовах цілком безправні перед сваволею роботодавців. У зв’язку з посиленням економічного, політичного і культурного панування олігархії зникла можливість самореалізації, стиснувся простір для творчої діяльності, громадяни на практиці позбавлені права на участь у керуванні суспільством.

Відповідно, перед нами стоїть завдання реалізації державного курсу, спрямованого на поліпшення якості життя суспільства, яке ми маємо вирішувати самостійно, оскільки в країні немає інших політичних сил, здатних ставити перед собою подібні цілі і домагатися їх реалізації. Нам треба звернутися прямо до суспільства, створивши для цього власні канали комунікації, і забезпечити широку суспільну мобілізацію під гаслами реалізації невід’ємних соціальних і культурних прав.

Гадаю, що в цій сфері нам необхідно висунути такі вимоги:

* збільшення витрат на освіту й охорону здоров’я до рівня (у відсотках від ВВП), порівнянного з розвиненими капіталістичними країнами;

* розширення прав місцевого самоврядування і створення умов для безпосередньої участі в ньому громадян;

* створення механізмів контролю над владою з боку суспільства (через відкликання депутатів рад усіх рівнів і представників виконавчої влади у разі висловлення їм недовіри суспільства);

* введення в ради директорів підприємств і корпорацій представників трудових колективів;

* демократизація профспілок і звільнення їх від контролю з боку чиновників і роботодавців.

Очевидно, що вже реалізація цих вимог сприятиме зміні характеру соціально-політичної системи і створить умови для підпорядкування економічного розвитку країни інтересам суспільства.

Отже, з наявної суспільної ситуації випливають такі завдання, які Компартія має реалізувати на нинішньому етапі суспільного розвитку:

* збереження національного суверенітету, відсторонення від влади проамериканських угруповань правлячого класу;

* припинення курсу на вихід зі східнослов’янського цивілізаційного простору і відмова від євроатлантичної інтеграції;

* вилучення в олігархічних угруповань коштів, необхідних для створення сучасних галузей економіки і модернізації промислової інфраструктури;

* різке підвищення соціальних витрат, збереження найважливіших досягнень радянської епохи.

Обмеження олігархічного панування

Очевидно, що необхідною умовою реалізації цих цілей є обмеження олігархічного панування. Можна з упевненістю сказати, що від нашого успіху на цьому напрямі залежить весь подальший хід суспільного розвитку. Тим часом, успіх тут зовсім не здається визначеним. Нині панування олігархічних угруповань охоплює всі сфери громадського життя:

* економічні відносини: власність і фінансові потоки контролюються олігархічними і бюрократичними угрупованнями;

* політичні процеси: влада зосереджена в руках великої буржуазії, дрібнобуржуазні партії в кращому разі виконують функції «молодших партнерів»;

* галузь культури: масова культурна продукція має буржуазний характер.

Олігархічний тип капіталізму, що склався в Україні, характерний для всіх країн світової «периферії». Як показав у своїх роботах сучасний російський марксист Борис Кагарлицький, великі корпорації і правляча бюрократія розвинених капіталістичних країн підтримують олігархічний устрій у країнах з периферійним характером економіки, оскільки тільки у такий спосіб вони можуть одержати гарантований доступ до ресурсів цих держав і підкорити своїм інтересам їхній економічний розвиток. Водночас сама периферійна економіка породжує політичну систему, засновану на пануванні олігархії.

Борис Кагарлицький дійшов висновку, що включення країн периферії у світову економічну систему як постачальників дешевої робочої сили і сировини визначає «формування відповідної олігархічної еліти, влада і багатство якої базуються на паразитичній експлуатації ресурсів країни». Одним з найважливіших ресурсів, яким володіють колишні республіки СРСР, є створений у радянську епоху виробничий потенціал. Українські олігархічні угруповання не зуміли ні зберегти його у повному обсязі, ні здійснити нову індустріалізацію. Єдине, на що вона виявилася здатна, експлуатувати залишки радянського промислового потенціалу, що були затребувані в умовах глобального ринку. Було б помилкою вважати, що така стратегія пов’язана з якимись прорахунками українських олігархічних кланів. Навпаки, вона забезпечує максимальну реалізацію їхніх інтересів. Збереження якихось інших галузей, не пов’язаних з глобальним ринком, підірвало б панування олігархії, оскільки сприяло б появі в неї конкурентів, не залежних від політичної і економічної еліти розвинених капіталістичних країн і, відповідно, що виступають проти перетворення України на одну з країн світової «периферії». Політична система, заснована на пануванні олігархії, саме і спрямована на те, щоб політичними й економічними засобами запобігти реалізації такого сценарію розвитку.

Слід розуміти, що внаслідок тривалого панування олігархії наша країна опинилася в набагато гіршій ситуації, аніж наприкінці радянської епохи. Річ не лише в руйнуванні і закритті тисяч підприємств, зменшенні посівних площ і поголів’я худоби і катастрофічному падінні виробництва в промисловості і сільському господарстві. Як довели Олександр Бузгалін, Олексій Пригарін, Борис Кагарлицький і інші сучасні економісти, що додержуються марксистських поглядів, неоліберальні перетворення збільшили диспропорції, характерні для пізньої радянської економіки. Різко погіршився стан основних фондів, оскільки олігархічні угруповання не намагалися модернізувати економіку, а експлуатували старе радянське устаткування, що дісталося їм практично задарма, це дало можливість без додаткових вкладень мати прибуток.

Така економічна система приречена на колапс, незалежно від того, як складатиметься світова економічна кон’юнктура і як довго триватиме її тимчасова стабілізація. Наше завдання — домогтися її перетворення до того, як зупинити кризу буде уже неможливо. Потрібно розуміти, що створена відповідно до потреб олігархічних і бюрократичних угруповань політична система не дає можливості суспільству реально впливати на курс, що його проводить влада. Панування олігархії ґрунтується на політичних маніпуляціях, виборчих фальсифікаціях, і його не можуть реально обмежити ні розширення прав парламентської опозиції, свобода друку, ні діяльність популістських партій, керівництво яких охоче іде на компроміс з олігархією, якщо умови здаватимуться досить вигідними.

Обмежити панування олігархії зможе тільки масовий суспільно-політичний рух, очолюваний Компартією, що тисне на владу знизу, не дає можливості владі приймати і реалізовувати рішення в інтересах олігархічних і бюрократичних угруповань.

Як створити такий рух і зробити його основним учасником суспільно-політичного життя?

Було б помилкою думати, що він зможе виникнути навколо конкретних соціально-економічних вимог. Ми переживаємо період стабілізації і підвищення рівня життя деяких груп трудящих. При цьому соціальний успіх окремих представників робітничого класу змушує інших вірити у швидке поліпшення власного життя. Промислове піднесення, припинення відвертого грабування загальнонародної власності є підставою для ілюзії про зміну характеру правлячого класу, появи в нього більшої відповідальності, прагнення обмежувати власні апетити заради рішення завдань національного розвитку. За подібні помилки доведеться жорстоко розплачуватися. Для всякої розсудливої людини очевидно, що в країні так і не з’явилося уряду, здатного справді змінити економічний курс. І без активної позиції Компартії він не з’явиться.

Без сумніву, основна соціальна база Компартії — це робітничий клас, що залишається єдиним соціальним класом, чиє визволення призведе до визволення суспільства в цілому. Але слід розуміти, що свідомість українського робітничого класу на нинішньому етапі залишається буржуазною.

Як зазначав Карл Маркс: «Думки пануючого класу є в кожну епоху пануючими думками. Це означає, що той клас, що являє собою пануючу матеріальну силу суспільства, є водночас і його пануючою духовною силою». У своїй роботі, яка не втратила актуальність, «Що робити?» В. І. Ленін писав, що самостійно виробити соціалістичну свідомість в умовах буржуазного ладу робітничий клас не може. Для цього йому потрібна допомога партії.

Слід визнати, що ситуація у сфері суспільної свідомості нині є загрозливою. У суспільстві панують дикі уявлення і забобони, втрачено соціальну солідарність (у тому числі й у середовищі робітничого класу), для багатьох людей сенсом життя стало споживання. Тому боротьбу за створення широкого суспільного руху необхідно починати з цілеспрямованої діяльності з установлення контролю над формуванням суспільної свідомості.

Насамперед треба розвінчати пропагандистські міфи, що стримують зростання популярності партії в середовищі робітничого класу і трудової інтелігенції. Ми повинні ясно заявити, що ми кличемо не назад, а вперед — до будівництва сучасного соціалістичного суспільства. Ми візьмемо все краще з радянського ладу, відновимо його досягнення на новому етапі суспільного розвитку.

Нам потрібно заспокоїти дрібну буржуазію і частину робітничого класу і селянства, які побоюються, що перехід до соціалістичних перетворень перекреслить їхні надії на особисті вигоди. Нам необхідно показати, що тільки перехід до соціалістичного будівництва дасть можливість поліпшити якість життя суспільства і захистить дрібнобуржуазну власність від зазіхань олігархічних кланів.

Нам потрібно пояснити суспільству, що соціалізм є єдиним способом поєднання під час історичного процесу моральних і культурних цінностей, створених людством, з науковими, технологічними і організаційними досягненнями. Лише соціалізм дасть змогу зробити загальнодоступними блага культури і цивілізації, поверне трудящим впевненість у завтрашньому дні і відкриє перед ними шлях до самореалізації. Тільки в умовах соціалістичного суспільства можна забезпечити національний розвиток у відповідності з інтересами суспільства і захистити особистість від сваволі чиновників і роботодавців. Доводити це ми зобов’язані, постійно викриваючи зловживання, постійно протиставляючи їм реалії соціалістичного суспільства.

Для цього нам знадобляться власні канали комунікації із суспільством, оскільки наївно розраховувати, що олігархічні групи нададуть нам для агітації контрольовані ними ЗМІ. Нам необхідно приступити до створення структур, що забезпечують зв’язок партії з інтелігенцією і студентством, почати реалізацію власної культурної політики. Питання тактики, як і питання стратегії, мають повноцінно відбиватися в оновленій партійній програмі. Ми повинні бути готові не тільки відповісти на виклики сьогодення, а й чітко уявляти, як ми втілюватимемо свої гасла в соціальній дійсності.